В «Америці» з 12 жовтня 1981 р. появилась нотатка про те, що єзуїти в Америці вже подали пропозиції своїм зверхникам у Римі відносно майбутньої праці серед католиків східнього обряду, а також серед православних. Директор Екуменічного Центру Папи Івана XXIII при Фордгамському Університеті в Нью-Йорку о. Джан Лонґ сказав під час телефонічного інтерв’ю, що тепер 10 єзуїтських провінцій в Америці очікують відповіді в тій справі. Він також підтвердив, що праця вищезгаданого Екуменічного Центру йшла по лінії підготови «до праці на Середньому Сході або в Радянському Союзі». Покищо єзуїти плянують зосередитись на праці серед східніх християн в Америці. Можна побоюватись, що та їхня праця піде по лінії промощування якогось візантійського гібріду, в якому мали б втопитись різні Східні Церкви.
Не диво, отже, що нотатка ця насторожила багатьох, бо з історії відомо, про негативні наслідки праці єзуїтів у минулому в Україні. Тепер, як виходить із нотатки, єзуїти також приготовляються до праці на території Радянського Союзу. Існує небезпека, що на випадок змінених обставин вони будуть переводити місійну працю головно в Україні. Насувається питання: з яким наміром підуть вони туди і чого від них очікувати… Як пригадаємо, навіть єзуїт о. Дж. Малоні, що його численні українці протягом довгих літ уважали приятелем Української Церкви, зрадив наше довір’я, видавши промосковську книжку по лінії «єдиної-неділимої» московської імперії.
Вже багато разів ми помилялись на допомозі чужих, вже багато разів ми переконались, що та допомога була зв’язана із плянами підкорення й поступового знищення нашої Церкви. При тому не слід забувати, що в Римі очолює чин єзуїтів Педро Аруппе, який ніколи не «грішив» прихильністю до УКЦеркви.
Із скупих відомостей, які продістаються через залізну заслону, знаємо, що наша многостраждальна Церква в Україні має своїх священиків, має своїх владик, які в умовах жахливої дійсности із загрозою для власного життя продовжують працю в Христовому винограднику. Без огляду на варварські переслідування є в Україні численні покликання до духовного стану, є нові сповнені ідеалізмом воїни Христові, серця яких горять любов’ю до рідного українського народу. Праця їх освячена терпіннями за Віру Христову. Щоправда, їхні свячення та хіротонії мусять відбуватись таємно, але якже набагато ціннішою є їхня посвята, їхня любов до рідної Української Церкви та їхня праця,через яку кожного дня вони наражені на небезпеку переслідувань, а багато з них вже прийняли вінець мучеництва. Та чи здібні це відчути прихильники звихненого екуменізму у Ватикані, які тим мучеництвом безсердечно торгують…
Очевидно, із нашої сторони потрібно вже тепер поробити старання, щоб на випадок змінених обставин ми могли допомогти тим відважним священослужителям. Україні можуть бути потрібні священики, але з добрим знанням української мови та з українським серцем. Знаємо, що на еміграції таких небагато. Чомусь наші духовні семінарії завели під цим оглядом. І саме на цю велику проблему повинні б звернути пильну увагу наші владики, бо ж серед наших священиків, на жаль, є багато таких, яким легкодушно звихнено душі інтернаціоналізмом, яких годовано гібридною візантійщиною й які, у висліді хибного виховання, нехтують нашим обрядом і традиціями, а до всього українського ставляться з презирством. Нераз вони навіть не знають української мови. Очевидно, таких священослужителів Україна не прийме, до їхнього голосу ніхто не буде прислухатись; їхня евентуальна присутність навіть вплинула б негативно, бо багато вірних могли б відвернутись через них від Церкви*.
Священики, на яких повністю можна буде полягати, це ті, які виховані під опікою нашого Патріярха в УКУ в Римі, ті, яких він своїми мученицькими руками висвятив і благословив.
Слід ще звернути увагу на факт, що в останніх роках Російська Православна Церква на еміграції видала цілий ряд книг релігійного змісту, які мали б бути розповсюджувані в майбутньому на східньо-европейських теренах.
Чи не час і нам, українцям, подумати про видання відповідних книг, тим більше, що це також пов’язане із недалеким вже соборницьким святкуванням тисячоліття християнства України. Багато в тому напрямі за старанням Блаженнішого вже зробив Український Католицький Університет в Римі. Але виданих там книг напевно не вистачить для мільйонів спрагнених Слова Божого сестер і братів на наших рідних землях. А було б дійсно трагедією, якщо б вони мали користуватись московськими релігійними виданнями або тим всім, що їм до вірування подадуть якісь наслані єзуїти.
Можливо, що при нагоді торжественного відзначення 90-ліття життя та 65-ліття священослужіння їх Святости Патріярха Йосифа, владики використають цю благословенну нагоду, щоб відбути в лютому в Римі Синод УКЦеркви та застановитись також і над цими важливими справами.
Церква в Україні вже нераз падала під непосильними ворожими ударами, але й приходило спонтанне відродження Її. Та цим разом спустошення таке велике, що поміч від тих, що на волі, є необхідною. Не чекаймо, поки чужі за нас це зроблять, бо вони в першу чергу будуть керуватись своїми інтересами. Існує навіть небезпека, що душі наших людей знову можуть стати предметом різних нехристиянських торгів. Наш обов’язок — не допустити до цього і старатись заповнити створену порожнечу українським змістом, українською християнською духовістю. В тому напрямі потрібно наполегливо працювати вже відтепер.
Дарія Кузик
* Слід додати, що із УКУ в Римі ми вже дістали численних священиків-патріотів і саме туди повинні спрямовувати кандидатів до духовного сану наші владики.
