Біографія — це історія життя певної особи, навіть не конечно такої, що в якійсь людській історії брала активну участь — це життя особи. Це витвір людського пера, не конечно науковий і біографа не обов’язково треба вважати за науковця-історика. Як у книжковому світі, так і в науковому, розрізнюється історіографію від біографій. Сьогодні вважається, що біографія — це твір про особу, яка є частиною якоїсь доби історії, якогось часу, в якому та особа жила і творила, і залишила своє помітне місце. В такому випадку історик і біограф можуть бути одним, хоч біограф може бути сильніший від історика своїм твором. Коли історик студіює за методами історіографії історичні документи і їхню мову, біограф студіює іншими методами і глибше людську особистість, людську природу, характер, її твори і вчинки, аналізує їх, творить синтезу, розкриває душу. Тому до цього він вживає більше засобів, ніж історик. Самуель Джонсон, англійський літературний критик, так пише про всяку «високого стилю» біографію: «Велика вартість біографії полягає не в тому, як якийсь чоловік став великим, але як він став щасливим; не як він стратив ласки у свого князя, але як він став незадоволеним сам собою».
В історії від найдавніших часів не бракувало в людському письменстві біографій. У св. Письмі маємо знамениті біографії Авраама, Мойсея, чи навіть євангелії можемо трактувати, як біографії Христа. Маємо написану біографію Сократа (Платон і Ксенофонт), а батьком писання біографій був Плютарх (+ 126). Кожний нарід має більше або менше добрі біографії і біографів у своїй історії. По добре написаних біографіях пізнаємо, як нарід цінить своїх великих мужів історії.
Ми, українці, маємо мало добрих і високоякісних біографій наших великих і славних мужів. В нашій найновішій історії мали ми чимало чільних постатей, що творили нашу історію на церковному й на політичному полі, але майже ніхто з них не має доброї, вичерпної і монументальної, в західньому стилі, біографії. Усі вони живуть у пам’яті вдячного народу, деяких згадуємо при різних річницях мало не щороку, або й щороку, деякі з них відомі в світі, але не знайшли вони серед нас доброго біографа, що написав би біографію, яка в міжнародніх мовах поставила б їх на полицях наукових бібліотек, вже не кажу — на книжкових ринках, як «бестселлерс». Не маємо і дошукуватись причини цього, було б тут зайвим трудом. Митрополит Андрей не має досі такої біографії, помимо спроб. Не маємо досі біографії Блаженнішого Йосифа. Немає солідної біографії о. Маркіяна Шашкевича — співтворця нашого національного відродження в Галичині в XIX сторіччі,не маємо біографії батька української музики Миколи Лисенка, не знайшов ще свого біографа Грушевський, навіть майже забутий Петлюра і чимало інших визначних наших політиків.
Найщасливішим таки в цьому складному нашому біографічному питанні є священомученик Йосафат. Його біографій різного стилю і формату, написаних в різних часах, в минулому, і в різних мовах, маємо поважне число, що й варто на вступі до моєї теми коротко вичислити.
В 1910 році перший о. Боцян, пізніший єпископ, вичисляє біографії св. Йосафата {Нива, ч. II, рік УІІ, ст. 338-344).
- Першою короткою біографією, і найстаршою, св. Йосафата є по-латині і по-польському написана біографія «Життя смерть Йосафата Кунцевича, Архиєпископа Полоцького». Мабуть, написав її сам митрополит Рутський зараз по смерті священомученика в 1624 році.
- Другою хронологічною біографією є твір Антонія Джерарді — «Підсумок фактів, діяльности і чудес великомученика Йосафата Кунцевича». Твір появився в Римів 1643 році. Не є це справжня біографія, як каже назва, але тому, що це перша спроба, варто її за таку вважати.
- Наш єпископ Яків Суша (василіянин) написав — «Шлях життя і діяльности великомученика Йосафата Кунцевича». Видана в Римі в 1665 році. Найстарша більша біографія Святого, написана 40 років по його смерті в латинській мові. Перевидано її в 1865 році, перше видання має 20 + 152 сторінок, друге з додатком — 16 + 321 сторінок.
- В тім же 1665 році у Вільні появився твір єзуїта Станіслава Косінського «Життя і мучеництво Йосафата, єпископа і мученика».
- О. Ігнатій Кульчинський — генеральний прокуратор оо. Василіян і ректор колегії свв. Сергія і Вакха в Римі, написав в 1732 році книжечку, що її друга частина називається «Нарис життя і діяльности святого Йосафата Кунцевича». Потім вона вийшла також окремою відбиткою на 62-х сторінках по-італійському.
- В 1865 році в Кракові появилась Йосафатова біографія Доміціяна Мєчковського «Життя благословенного Йосафата Кунцевича».
- Напередодні канонізації Святого Йосафата (1867) грецький монах з Ґроттаферрата і промотор тієї канонізації Ніколя Контієрі написав першу велику і досі загально відому в науковому світі біографію в італійській мові: «Життя святого Йосафата», стор. 8 + 405. В додатку до біографії подані також чотири твори св. Йосафата.
- Монументальною біографією св. Йосафата в двох томах французького бенедиктинця Альфонса Ґепена є твір «Боротьба за унію в ХVІІ сторіччі — святий Йосафат, мученик грецько-слов’янський в Польщі та в Росії», виданий в 1874 році у Парижі. Том І: 167 + 354 сторін; том II: 548 сторін. Автор працював над твором 10 років. Це одна з найкращих біографій, без якої не може обійтися ніякий біограф Святого. Працювало над нею кілька осіб разом з автором. Друге її видання появилося в 1897 і 1898 роках.
- В Мюнхені в 1898 році в німецькій мові появилася біографія Йогана Лусгорна «Святий великомученик Йосафат Кунцевич», опрацьована на основі твору єпископа Суші.
- На основі твору Ґепена польський священик Валеріян Калінка зладив «Життя святого Йосафата Кунцевича». Твір має сторінок 10 + 439, виданий в двох виданнях у Львові в 1885 і 1908 роках. Це зредукована праця Ґепена і має популярний характер. Відома серед польських кіл, її згадує Тадеуш Жихевіч у своїй найновішій біографії.
- Перша біографія св. Йосафата в українській мові появилася в 1902 році і написав її василіянин о. Евгеній Козаневич. Має вона 309 сторін і називається «Житє св. Священомученика Йосафата Кунцевича». Видана у Жовкві.
- Чотири роки пізніше, в 1906 році, появилась в польській мові біографія «Святий Йосафат Кунцевич — єпископ і мученик» і написав її єзуїт Ян Урбан з Нарви, сторінок 8 + 279. Написана на основі Ґепена і Калінки, друге видання — в Кракові 1922 р.
- У Львові в 1910j5oui появилось накладом «Обнови» «Житє св. Йосафата» — без прізвища автора.
- У Львові в 1917 році вийшла праця Францішека Блотніцкого «Св. Йосафат Кунцевич, мученик унії».
- Ґ. Гофман, «Святий Йосафат», Рим 1923 рік. Це збірка документів-матеріялів до життя Святого, яку потім зробив куди більшою чи радше повною о. А. Великий, ЧСВВ.
- В 1924 році Ярослав Левицький видає у Львові «Життя Апостола Унії св. Свящ. Йосафата».
- В 1933 році в німецькій мові у Відні появляється книжка Адольфа Іннергофлера «Der еrschlagene Heiligе zu St. Barbara in der Postgasse».
- В 1944, 1945 і 1946 роках о. Андрій Трух пише частинами життя Святого «Святий Йосафат» і друкує у журналі «Світло». Окремою книжкою цей твір не появився.
- В 1948 році православні видають: Кудрик Василь, «Життя Йосафата Кунцевича». Це радше злобний твір, а не об’єктивна біографія, не згідна з історичною дійсністю.
- В 1952, 1955 і 1967 роках о. А.Великий видає тритомний збірник документів беатифікації і канонізації св. Йосафата разом на сторінках 78 + 1104. Це скарб для вжитку майбутніх біографів.
- В 1952 році о. Михайло Щудло — редемпторист, видав дві біографії на 152 сторінках по-українському і по-англійському, і тільки по-українському на 52 сторінках.
- В Нью-Йорку в 1955 році появилась біографія Теодосії Борецької по-англійському — «Життя св. Йосафата, мученика за унію».
- В 1960 році у Відні вийшла книжка німецькою мовою: Еріка Унґер-Драйлінґ «Йосафат, діяч і мученик за єдність з Христом». Це перша спроба літературно-мистецького опису життя св. Йосафата у формі повісти.
- В 1967 році в Римі вийшла книжка: Марія-Тереза Карлоні: «Св. Йосафат Кунцевич», сторінок 264. Це видання Українського Католицького Університету в Римі.
- Опубліковані дві малі біографії о. А. Пекара і о. С. Якимишина — обидва василіяни — в 1967 році.
- І завершує цей список монументальна і солідно опрацьована біографія двох авторів-василіян: о. М. Соловій і о. А. Великий, «Святий Йосафат Кунцевич», Торонто 1967 p., сторінок 458. Це перша солідна модерна вже наукова праця про св. Йосафата в українській мові, калібру Ґепена.
Очевидно, це не повний цілковито список, бо бракує кількох малих праць в різних мовах (болгарській, хорватській, мадярській і словацькій). Була спроба о. Родіона Головацького написати щось в стилі літературної, не наукової біографії святого і частини її появились у «Християнському голосі» в 1967 році, але це була невдала і недовершена спроба. Годі згадувати тут численні статті й менші праці різних авторів — наших і чужинецьких — про св. Йосафата. Словом — наш святий має достойне число своїх біографій в нашій і чужих мовах і тим має своє йому належне місце в світовій науковій гаґіографії та історіографії.
І ось перед нами надзвичайно цікаво написана найновіша біографія «Йосафат Кунцевич» з 1986 року, і автор її — поляк — Тадеуш Жихевіч. Видана спочатку на сторінках краківського журналу «Знак», а згодом окремим виданням у видавництві «Кальваріянум», у оо. Бенедиктинів, у містечку Кальварія Зебжидовська, сторінок 192 малого формату, в тому 117 сторінок самої біографії, а 75 сторінок цінних документів до біографії святого, перекладені на польську мову.
Кілька слів про автора. Це — поляк вірменського походження, має біля сімдесят років, польський інтелектуаліст, походить з околиць Жовкви (сьогодні Нестерів) коло Львова, добрий орієнталіст, знає добре історію нашої Церкви, довголітній редактор тижневика «Тиґоднік Повшехни» (Краків), слабкого здоров’я, людина глибокої віри, має легке перо і лишив досить численні артикули і статті на різні теми. З українців його учнем є багатьом нам відомий наш вчений у Польщі Володимир Мокрий, що також часто дописує до газети «Тиґоднік Повшехни».
Уважаю біографію Жихевіча за визначну й унікальну серед такого великого числа життєписів нашого Святого. Ми бачили чималий список біографій Йосафата і в цьому списку біографія Жихевіча виповнює одну прогалину. Усі біографії загалом можна б поділити на такі групи:
- Науково-історичні, якими на основі документів історіографічними методами і дослідом подаєтся мову тих документів і опис життя та творчости особи, що сама стала частиною якоїсь історії — політичної, культурної, церковної. Такими є біографії св. Йосафата авторства Контієрі, Ґепена і Соловія-Великого.
- Науково-богословські біографії, чи можна б їх назвати також аскетичними біографіями (гаґіографічними), і на християнському Сході через Літургію вони звуться в нас «Житія». В них може бути також науковий спосіб і метода опису, але вони розглядають особу під кутом богословським — її духовість, її як ікони надприроднього світу, як Христового воїна. Св. Йосафат не має окремої біографії в цьому стилі, але кожний його біограф бодай в одному своєму розділі посвячує цьому аспектові свою думку. «Житія» — це був радше старий жанр біографій, коли формувалась Літургія і частини такого «житія» чи цілість читались як синаксарій по шостій пісні канону утрені. Вони вийшли з літургійного вжитку і читались як «духовне читання» поза Літургією. (Дід Шевченка читав по неділям такі синаксарії з Мінеї своїм сусідам). Тепер такі гаґіографії пишуться тільки про давніх Святих, головно Отців Церкви. Можливо, св. Йосафат знайде колись такого стилю біографа.
- Третій ряд біографій — це популярно-аскетичні. Це щось в стилі церковно-релігійної публіцистики. Такі біографії є звичайно короткі, писані для побожного люду, для молоді, щоб спопуляризувати Святого, не тільки як історичну особу, але головно як духовну особу, як духовного подвижника в якомусь ділі, про якісь геройські його змагання і труди. Св. Йосафат має такі практичні біографії для збудування духовного життя душ (о. А. Пекар, ЧСВВ; о. С. Якимишин, ЧСВВ).
- Існують дидактично-інформативні біографії. Типовий приклад такої біографії — це біографія в українській мові о. Івана Боска пера Мілени Рудницької. Біограф хоче своїм твором подати основні риси Святого для навчальних, педагогічних цілей, для науки поколінням. Св. Йосафат має також кілька таких малих біографій, а з більших — біографія о. В. Калінки.
- Врешті останній, п’ятий рід, може найважчий і найскладніший — це біографії у формі літературного твору, тобто мистецькі, художні твори, що їх головним героєм є особа Святого. Тут спроби можуть легко перемінитись у так звану літературщину, тобто, коли справді мистецького з такого твору нічого не вийде. Існують кілька груп мистецьких біографій. Перша група — це повісті. Головним героєм такої повісти є Святий з додатковими персонажами, з описами подій, діялогами (автором придуманими), описами переживань, характеристик, побутового тла і буденщини, які всі творять сюжет повісті. Гарним прикладом такої повісти-біографії є відома повість «Пісня про Бернадету» Франца Верфеля. Святий Йосафат має біографічну повість Еріки Унґер-Драйлінґ в німецькій мові, хоч вона аж дуже вдалою не є.
Другою групою літературних біографій є розповідь. Як сама назва каже, це в розповідний спосіб написана біографія з додатками різних переживань, роздум того, про кого біографія написана, його співробітників, історичного тла в мистецький спосіб представлених. Знаменитим у нашій дійсності таким твором-біографією є написаний життєпис Т. Шевченка. Це твір Єржі Єджієвича «Українські ночі або родовід генія» (J972). Такої біографії-розповіді про св. Йосафата ще досі не було і таким твором є біографія Тадеуша Жихевіча.
Третьою групою біографій у літературній формі це біографії-поеми, написані поетичними засобами. Зразком такої біографії останньо у нас є твіp Ліни Костенко «Маруся Чурай». Про св. Йосафата маємо поетичну біографію, написав її польський домініканець о. Домінік Маліновський і називається вона «Золота корона над пораненою головою Йосафата Кунцевича». Появилась вона у Вільні в 1673 році. Більше спроб не було, хоч не бракує поезій про св. Йосафата, які, однак, не є біографіями.
Не можна тут врахувати його Акафісту, що є літургійною поезією цікавої форми і змісту, але не є біографією.
Існують ще біографічні п’єси чи драми. Такої біографії св. Йосафат не має і спроба о. Б. Куриласа в цьому питанні не належить до літературного твору. Був би гарною біографією св. Йосафата добрий фільм про нього. Це також модерний спосіб відтворення біографії. Але така спроба вимагає сьогодні справжньої волі Церкви і самостійности українського народу. Колись св. Йосафат діждеться, можливо, і такої біографії на екранах світу.
Тадеуш Жіхевіч виповнив брак серед біографій св. Йосафата у літературному жанрі розповідей. Не є вона величиною такою, як розповідь Єнджеєвіча про Шевченка. Обидва автори називають свої твори «розповіддю»: «Єнджиєвіч у наголовку, а Жіхевіч каже: «Вважаю, проте, що не була б повною ця розповідь…» (ст. 108). Єнджиєвіч своїй розповіді дав назву, відповідну для мистецького твору — «Українські ночі». Жихевіч назвав свій твір скромно «біографічно» — «Йосафат Кунцевич» — без ніяких додатків.
Прикметою повісті-розповіді, якою вона різниться від всякого наукового твору — це її розповідний стиль, розповідна мова. Розповідь — це мистецтво з великою силою мови. Св. Августин нагадує, щоб в катехизі застосовувати розповідь. Стиль мистецьких літературних творів помітний тим, що в ньому немає, як в науковому стилі, чужомовних, абстрактних слів, немає складних довгих речень, немає сухих тверджень та їхньої мотивації чи аргументації. Навпаки, у художній літературній розповіді є велике багатство слів і то з буденного життя, речення бувають усіх типів, включно до коротких і ляконічних або й з окремих самітніх слів, які творять чи продовжують думку. Не цурається письменник емоційних чи пестливих слів, які не мають ніякого застосування в науковому стилі, немає вигуків, частих питань, порівнянь, а навіть висловів з почуттям гумору. І при тому всьому немає вербалізму, тобто непотрібних слів, коли можна думку висловити гарно, барвисто кількома добірними словами. Візьмім приклади. Опис доби св. Йосафата в науковому стилі у Соловія-Великого: «Доба Йосафата характеризується глибокою церковною і релігійною контроверсією між католиками, протестантизмом і православ’ям. Згадане століття — це утвердження і поширення протестантської реформації різних відтінків, — це католицька протиреформація й обнова та спроби поєднання католицизму і православ’я» (ст. 4). А те саме у розповідному стилі у Жихевіча: «Були у Володимирі від часів короля Казимира костели римської віри, але були також старі православні церкви. Були манастирі католицькі. Були також манастирі східньої віри: Святоюрський, св. Архангела Михаїла, святих Апостолів. І скільки різних націй-народів, таке багатство найрізнородніших звичаїв. В такім то, власне, казані різнородностей обертався (вертівся) малий Кунцевич, міська дитина» (ст. 7. Спостерігається зразу різницю між обома стилями. Деякі слова Жихевіча зовсім не надавались би до твору Соловія-Великого (казан, вертівся-крутився і ін.). Деякі слова Соловія-Великого робили б стиль розповіді сухим, твердим, для звичайного читача незрозумілим.
До речі тут буде сказати, що зразу на початку Жихевіч, замість широкого історичного тла, звертає увагу на іншу обставину, на яку не покликаються завжди історики, а саме — Кунцевич жив на прикордонні руських земель, на прикордонні та перехресті різних культур і народів і каже, що така мішанина впливів дає цікаві й здебільшого позитивні висліди у людях, що ті впливи переживають, щось як у металюрґії — сплав з металів є кращий як поодинокі складники, які його творять. Такі прикордонні області чи краї давали часто в історії великих людей з великими й багатими талантами, (ст. 6).
Жихевіч любить у своїй розповіді ляконічні речення, що ніяк не було б дозволене в науковому стилі. В розповідному літературному жанрі це є прикрасою, художнім засобом. Для прикладу: «Коли, однак, говорив про єдність Церкви, а говорив часто, підставовим авторитетом було св. Письмо і старі (!) Отці. Слухали. Думали. Привикали.» (ст. 75).
Жихевіч часто послуговується архаїзмами (яких так не люблять наші священики в Літургії, не добачаючи в них краси, окремого їхнього змісту та значення!), вживає навіть старі руські слова впрост або спольщує їх на зразок мови ХVІ-ХVІІ сторіч. Ось, короткий список деяких архаїзмів: дзєржава (не в значенні оренди, а держави!), польско-літевска дзєржава, самодзєржавє, параць, чорт (хоч є польське чарт), члек (про Острожського і Косінського), молойци, парох, владика, владичество, розговори, оспальство, бояжин, священнік, князь, благочестиви, вчора, цароїрад, монт, рит — обряд і ін. Ці слова надають в контексті духа минулого, неначе атмосфери часів неначе атмосфери часів Йосафата, і роблять
Йосафата, і роблять зміст близьким рідного духа для того, хто відчуває смак мови. Такі архаїзми чи «перелицьовані» на польську мову слова легко можуть надавати змістові різні відтіні — гумору, легкої незлобної іронії чи якоїсь особливої пошани. Польські модерні слова тих відтіней не дали б. Тут треба б також сказати, що автор має делікатну християнську душу, бо в ніяких випадках не вживає ані гострих слів, ані грізних висловів з почуттям гніву чи обурення там, де такого можна б сподіватись і знаходимо це в інших авторів чи біографів (наприклад при описі натовпу, що вбив Йосафата). В Жихевіча є радше в таких випадках повага, смуток, жаль і співчуття. При описі вбивства Автор незвичайно стриманий, немов би він хотів виправдати той безумний злочин. Не вживає ні одного різкого слова для опису натовпу вбивників. Цю прикру і болючу драму описує він спокійно і немов велично. І так годиться, бо це був святий акт добровільної жертви Йосафата. В описах Христових страстей і смерти є такий самий стиль, без терпких слів чи прикметників в сторону вбивців.
Описи настроїв, ситуацій, почувань осіб в Автора виходить незвичайно майстерно. Його опис козаків може в дечому і декому з нас не подобатись, бо звикли ми занадто, під впливом Чайківського чи Кащенка, романтично дивитись на наших чубатих предків. Автор каже правду і також не робить це з почувань ворожости, але навпаки, дуже об’єктивно описує заслуги козаків і при тому говорить про чорну невдяку супроти них у поляків. От для прикладу: «Козаки були реальною силою, а козацька справа зростала з дня на день. То не були побожні люди, а добре що були, коли котрийсь пару разів в році відвідав церкву. Про віру знали небагато. Були також козацькі пісеньки з кпинами, якто молодець, спостерігши в степу щось чорне з бородою, не знає і задумується — цап це чи піп?.. Ні. Побожні то вони не були… Але Козаччина на Україні була скалою православ’я; навіть записувалися пильно до церковних братств цілими громадами. Бо уніят був в їхніх очах тією людиною, що чинить покірність-слухняність панській, ляцькій вірі. Того вистачало. Бо мали вже свої порахунки» (ст. 63).
(Далі буде)
