Смерть предстоятеля УАПЦ Митрополита Мефодія та візит делегацій Українських Православних Церков Америки і Канади, які перебувають в юрисдикції Константинопольського Патріархату, до Києва знову активізували в українському суспільстві розмови про єдність українського православ’я. Це тема дуже широка і вже багато разів порушувалась на сторінках «Патріярхату». Але оскільки позиції сторін протягом багатьох років залишаються незмінними, то переказувати їх вкотре нема потреби. Проте поле, в якому існують всі українські конфесії, зазнає кардинальних змін. Революція Гідності вплинула не лише на світський вимір, але й на релігійний ландшафт України. Разом із переоцінкою цінностей суспільних відбувається переосмислення ролі тих чи тих конфесій в житті України. Хтось втратив частку довіри, хтось здобув більше, аніж мав досі. Знову актуальними стали розмови про відносини між різними українськими конфесіями, як і про гіпотетичне їх об’єднання.
Особливо гостро це питання ставиться в контексті взаємин трьох гілок українського православ’я – УПЦ (МП), УПЦ КП і УАПЦ. Проте час до часу виринає питання про ще одну гілку київського християнства – Українську Греко-Католицьку Церкву. З одного боку, вона теж належить до традиції києво-візантійського християнства, проте, на думку православних, її одночасна приналежність до католицького світу робить діалог про об’єднання нереальним. Малоперспективною, на їхній погляд, є й ідея «подвійного сопричастя», яка нуртує серед греко-католиків як в Україні, так і на Близькому Сході. З другого боку, стосунки УГКЦ з різними Православними Церквами в Україні часто бувають більш доброзичливими, аніж між ними самими. Це, на мою думку, є наслідком як щирого і відкритого бажання пошуку спільного знаменника, так і частих намагань Православних Церков мати ситуативного союзника в боротьбі з опонентом.
Інколи занадто добрі стосунки УГКЦ із представниками Православних Церков з неврегульованим канонічним статусом провокують міжцерковні конфлікти світового рівня. До прикладу, митрополит Іларіон Алфєєв, відповідальний за міжнародні зв’язки в Московському Патріархаті, не раз стверджував, що своїми контактами із Київським Патріархатом УГКЦ ставить під загрозу весь екуменічний діалог між католиками і православними. Це питання почало ще частіше порушуватись представниками Московського Патріархату після того, як у РПЦ вирішили задіяти церковний важіль в російській агресії проти України, звинувативши УГКЦ і УПЦ КП в «хрестовому поході» проти «канонічного православ’я» в Україні, вочевидь, маючи на увазі гуманітарну й духовну підтримку цими Церквами українського війська, яке змушене захищати Україну від дальшого просування нашою територією соратників «православного» терориста Гіркіна (в минулому «охоронця святинь» під час їх привезення в Україну з благословення Московського Патріарха, до речі).
Звинувачення Митрополита Іларіона Алфєєва пробудили в західному світі певне зацікавлення тим, що ж насправді діється в Україні. Зрозуміло, що для жителя Північної Америки чи Західної Європи, католика, який не дуже добре орієнтується в специфіці таких православних концептів, як «автокефалія» чи «автономія», факт існування в Україні трьох православних юрисдикцій, які не визнають одна одну, а дві з них не визнаються іншими Православними Церквами, можна сказати, темний ліс. Приблизно на такого слухача чи глядача орієнтувався глава УГКЦ, коли в коментарі кільком західним ЗМІ пояснив, що дві з трьох Православних Церков в Україні вважаються світовим православ’ям «неканонічними». Ці слова, вирвані з контексту, уже вкотре спричинили дискусії довкола відносин між УГКЦ і українським автокефальним православ’ям. В той час як представники УПЦ (МП) заходились цитувати Блаженнішого Святослава на підтримку своєї позиції, дехто з представників УАПЦ і УПЦ КП вважав, що їх образили. Проте дискусія тривала недовго: і Патріарх Філарет, і Блаженніший Святослав заявили, що відносини між їх Церквами змін не зазнають. Зрештою, сам Філарет ніколи не приховував того факту, що УПЦ КП не має визнання іншими Православними Церквами.
Цікаво, що до дискусії навколо слів Блаженнішого Святослава долучились і православні українці зі США. На шпальтах тамтешньої газети «Свобода» з’явилося дві публікації з приводу слів глави УГКЦ. Одна з них належить членові Хрестовоздвиженського братства (Ратерфорд, Нью-Джерсі) Михайлові Герецю і має назву «З приводу московської «канонічности» (див. «Свобода», №49 за 5 грудня 2014 р.). В ній автор піддав критиці Блаженнішого Святослава за те, що той назвав УПЦ КП і УАПЦ «православними спільнотами» і сказав, що вони вважаються «неканонічними». Насправді Блаженніший Святослав у двох своїх інтерв’ю, в яких прозвучали ці тези, називав УПЦ КП і УАПЦ й Церквами, а вислів «церковні спільноти» вжив радше як синонім, а не як термін з підручника еклезіології. Що ж до «канонічности», то він лише констатував стан, який є всередині православного світу, не вдаючись до розлогих пояснень, малозрозумілих на Заході. Зрештою, це не справа УГКЦ вирішувати внутрішньоправославні конфлікти. Своєю поставою вона постійно показує, що прагне мати добрі стосунки з усіма Церквами. Але хто має повне моральне право втручатись у ці міжправославні конфлікти, то це самі православні, зокрема УПЦ в США. Наразі ми не бачимо навіть від цієї структури сміливості заперечувати «неканонічність» Київського Патріархату. А представник Константинопольського Патріархату (частиною якого є УПЦ в США), нещодавно відвідавши Україну в складі делегації Всесвітньої ради церков, знову заговорив про єдино визнану Церкву в Україні – УПЦ (МП). З глибокою повагою до пана Михайла Гереця все ж таки мушу зазначити, що УГКЦ в цій ситуації не є стороною, здатною щось змінити чи направити. Набагато сильнішим гравцем у подоланні кризи в українському православ’ї може стати УПЦ в США як частина Вселенського Патріархату.
Варто пригадати ще один випадок, коли УГКЦ стала заручницею напруження, яке спостерігається у відносинах між Православними Церквами в Україні. Маю на увазі офіційне визнання в 2012 році дійсності таїнства Хрещення в Українській Православній Церкві Київського Патріархату главою УГКЦ Блаженнішим Святославом. Слід зауважити, що цей документ на сьогодні є чи не єдиним офіційним словом у визнанні Таїнств Київського Патріархату Церквою, яка не має браку легітимності в очах християнського світу (говорю тут головно про традиційні Церкви). Залишивши збоку неофіційний рівень відносин Київського Патріархату зі світовим православ’ям та католицьким світом, можна констатувати, що жодного іншого офіційного документа про визнання в УПЦ КП бодай таїнства Хрещення не існує. Немає такого відкритого визнання навіть з боку українських православних Церков у США чи Канаді, від яких православні українці з УПЦ КП і УАПЦ очікують дієвої підтримки.
Треба нагадати, як у тому ж таки 2012 році Митрополит УПЦ КП в Канаді Юрій Каліщук заборонив своїм підлеглим будь-які взаємини з Патріархом Філаретом під час відвідин останнім Канади. Хоча тепер відносини УПЦ КП і УПЦ в Канаді дещо покращились, про що свідчить зустріч Митрополита Юрія і Патріарха Філарета в Києві у лютому 2015 року. Проте це лише показує «зміну погоди» в Константинополі: переміна політичного клімату в самій Україні відкриває нові можливості для врегулювання розділення українського православ’я. І саме цим можна пояснити сміливі жести і слова українських єрархів Константинопольського Патріархату під час зимового візиту в Україну. Востаннє такий теплий проукраїнський настрій Константинополь в особі своїх делегатів демонстрував за часів президентства Віктора Ющенка. Можливо, цього разу справа унормування ситуації, пов’язаної з розколом українського православ’я, перейде в більш практичну площину.
Але повернімося до взаємин українського православ’я з УГКЦ. Відносини між трьома Українськими Православними Церквами мають різні параметри, проте з жодною не мають офіційного характеру. Винятком є хіба що робота в рамках Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, де самі православні присутні без особливих застережень щодо інших партнерів. Зрештою, майже всі контакти між Церквами зводяться до суспільного виміру і практично не торкаються тем богословських. Серед українських православних (тут уже без різниці, чи то Київського Патріархату, чи то Московського) спостерігається загальна антипатія щодо обговорення власне церковного аспекту відносин із греко-католиками. Як із богословського боку, так і з огляду на церковну історіографію в ставленні до УГКЦ серед українських православних існують старі російські схеми (вплив російського богослов’я на УПЦ КП надзвичайно потужний, оскільки через відсутність мовного бар’єра саме ця богословська традиція лише «в перекладі» на українську осіла в головах богословів цієї Церкви), які вони поки що не намагаються переглядати. Ці схеми розглядають УГКЦ як частину Латинської Церкви, що не має власної суб’єктності, і тому, в принципі, провадити з нею діалог на питомо богословсько-еклезіологічні теми, а не суспільні, нема сенсу. Для цього досить офіційного православно-католицького діалогу на всесвітньому рівні. У історичній перспективі греко-католики знову ж таки розглядаються як такі, що зійшли з правильного шляху. А досвід порозуміння «Русі з Руссю» за митрополитів Велямина Рутського і Петра Могили в XVII столітті практично не береться до уваги. Це радше зближує позиції українських православних із дискурсом російської історіографії, аніж свідчить на користь тяглості з власне київською християнською традицією того ж таки XVII століття, на початку якого, як це не дивно, вся єрархія Київської православної митрополії була відновлена фактично з нуля.
Очевидно, це не заважає налагодженню дружніх взаємин між окремими представниками УГКЦ і Православних Церков. У багатьох місцях бачимо приклади зразкового порозуміння і співіснування. Але якщо говорити про зміну загальної парадигми бачення православними грекокатоликів, то цього ще не відбулося. Існує й велика потреба в подоланні стереотипів щодо православних і серед греко-католиків. Але приємно констатувати, що нинішні відносини вже далекі від тієї ворожості, яка була в минулих десятиліттях. Хочеться сподіватися на швидке врегулювання розколу в українському православ’ї, як і того, що ця об’єднана Церква не розглядатиме УГКЦ як ворога. В Україні залишається загроза того, що єдина Православна Церква захоче мати таке становище в Українській державі, яке має РПЦ в Росії. Прагнення такої монополії час до часу проступає в словах представників усіх трьох православних спільнот. Проте в умовах української багатоконфесійності цей сценарій навряд чи сприятиме поступу у відносинах.
Анатолій Бабинський
