З відкриттям кордонів України багатьом людям Заходу відкрилася можливість реально допомогти тим нашим співвітчизникам, яких сьогодні називаємо «соціяльно незахищеними». Та й не лише їм. В часи «розвинутого соціялізму» багато людей заледве заробляли на життя, а тепер, коли старе розвалене, а нове ще не збудоване, знову ж таки чимало людей живуть украй бідно. Іноді — з об’єктивних причин, іноді від того, що не вміють давати собі раду в умовах ринкової економіки. Нелегко сьогодні багатодітним сім’ям, одиноким пенсіонерам, хворим… То ж таким людям не раз стає у пригоді «гуманітарка», з якою останнім часом появилось стільки клопотів на митницях.
Перед Великодніми святами до Львова знову прибули кілька вантажівок з «гуманітаркою» з німецького містечка Вольнцаха. Вже дев’ятий рік мешканці цього невеличкого містечка. що за півгодини їзди до Мюнхена», як вони пояснюють, прості, добрі люди, які займаються вирощуванням хмелю і працюють на промислових підприємствах Мюнхена, діляться з львів’янами чим можуть: ліками (цього разу привезли ліки, які можна використовувати до 2003 року, одноразові шприци, стерильний перев’язувальний матеріял). продуктами харчування. Німецькі діти поділилися добротними речами, іграшками. Медикаменти й чимало цих речей передаються в дитяче відділення психіятричної лікарні та в обласну спеціялізовану лікарню (в народі — чорнобильську), багатодітним родинам, якими опікується Фонд св. Володимира. Ініціятором, душею цієї доброчинної акції є фрау Бригіта Вебер, секретар міської мерії Вольнцаха. Мешканці містечка, які здебільшого знаються між собою, називають її «матір’ю Терезою для України». Збирають цю допомогу протягом року, а напередодні такої акції, яка вже традиційно відбувається навесні, помешкання пані Вебер перетворюється на справжній склад.
Уже з дитячих садочків ми виховуємо дітей так, що вони знають: на світі є бідніші діти, з якими треба ділитися, — розповідає пані Вебер. — До акції залучаються практично всі мешканці містечка, відпроваджають нас цілою громадою, на щасливу дорогу благословляють католицький священик і пастор євангельської громади.
Тут, у Львові, фрау Вебер особисто відвідує маленьких пацієнтів «чорнобильської» лікарні, з усмішкою відчиняє двері лікарняної палати і сама вручає дітям пакуночки, де обов’язково є гарна м’яка іграшка, смачний шоколад, соки. Батьки цих дітей іноді справді не спроможні купити це дитині, оскільки мають великі витрати на лікування (в Україні медицина вже давно не безкоштовна). Цю привітну німкеню вже знають медсестри і няні, лікарі й маленькі пацієнти, які залежуються тут місяцями: лейкомія, або простіше – рак крові вимагає тривалого перебування в лікарні. І цього разу маленькі пацієнти «чорнобильської» лікарні чекали німецьких гостей. Ті, що здоровіші, навіть підготували невеличкий концерт в знак подяки, та фрау Вебер не встигла побувати у лікарняних палатах.
…Підприємливі й точні німці розрахували все до дрібниць: прикинули сорок годин на дорогу з містечка Вольнцаха до Чопа, дві години на проходження митної церемонії, дорога до Львова, розвантаження, далі — виконання заздалегідь складеної програми: відвідини двох львівських лікарень, роздача подарунків дітям, трохи часу було й на оглядини Львова. Усі тринадцять осіб — добровольці, які супроводжували вантаж, уже в понеділок зранку мали власними персонами появитися на своїх робочих місцях, в автомобільній фірмі, в якої орендували вантажівки, мали віддати їх виглянцуваними до блиску. Та наші митники залишились в своєму амплуа: шістнадцять годин вони без будь-яких пояснень і вибачень протримали німців на кордоні. У цей час велись переговори з Києвом з приводу якогось папірця, з’ясовувалось потрібен він чи ні. Врешті-решт папір виявився непотрібним і німці прибули до Львова. Звичайно, із великим запізненням. То ж побувати лише у дитячому відділенні Львівської психіятричної лікарні, решту вантажу було передано Фонду св. Володимира — мирянській доброчинній організації та салезіянському манастирю.
Серед учасників цієї акції — вчителі, лікарі, працівники підприємств Мюнхена, цього разу приїхав і бургомістр Вольнцаха. Хто з них чув щось про Україну і бував тут, для когось це було перше знайомство з нашою державою. Наприклад, Петер Гофман працює на підприємстві, яке виготовляє пиво. (Під час нашої розмови він якраз смакував львівським пивом і дав йому високу оцінку як фахівець). Петер розповів, що давно цікавився Україною, його мати народилася тут й дитинство провела в німецькій колонії Людвіківці, що в передгір’ях Карпат, то ж навіть за цей короткий час він встиг відвідати Людвіківку, пофотографував чимало місць, які, можливо, допоможуть відтворити в пам’яті якісь картини минулого його шістдесятидев’ятирічній матері.
За дев’ять років у нас склалися справді дружні стосунки з громадою міста Вольнцаха, — каже пані Леся Крип’якевич, — заступник голови Фонду св. Володимира. — Це не лише гуманітарна допомога однієї сторони, а щось набагато більше. Зрештою, наші гості не повертаються назад з порожніми руками. Вони повезли чудові Великодні сувеніри, серед яких найбільше барвистих українських писанок. У цих сувенірах, які потрапляють до німецьких дітей і всіх тих, хто готував цей вантаж, — частинка нашої української душі. Гості повезли й дитячі малюнки маленьких пацієнтів тих лікарень, якими вони опікуються, й організують виставку в одному із садочків Вольнцаха. Люди все більше й більше дізнаються про Україну. І тому нам є дуже прикро, що стався такий інцидент на митниці. Цього разу і німецька сторона, і ми підготувалися до всіх процедур бездоганно. Складається таке враження, що це робиться спеціяльно, владні чинники дають зрозуміти заходу, що така допомога нам не потрібна. Звичайно, воно було б краще обходитись без неї і просто їздити один до одного в гості, але наразі… До нашого Фонду приходять діти і розповідають як можна дістати склянку сметани із десяти викручених пакетів зі смітника… Ми знаємо адреси колоній, де в’язні голодують, де молоді хлопці обсипані чиряками через те, що не отримують жодних вітамінів, знаємо адреси тюрем, де дорослий мужчина важить п’ятдесят кілограмів… Держава сьогодні не спроможна дати їм мінімальне, то ж чи варто ставити отакі палиці в колеса тим, хто хоче нам допомогти і має змогу це зробити?
Надія Пастернак, Львів
