Недавно я, передплачуючи пресу на наступний рік, взяв до рук «Каталог видань України» й страшенно зрадів, знайшовши там газету «Католицький вісник». Нарешті, подумав я, керівництво нашої Церкви виправило свою помилку і тепер заснувало видання, яке служитиме голосом найбільшої Східної Католицької Церкви. Однак про всяк випадок вирішив зателефонувати до редакції. Я був страшенно приголомшений, коли виявилося, що газета з гучним ім’ям, яка всерйоз претендує на те, щоб висвітлювати «життя Католицької Церкви в Україні й світі», є римо-католицьким виданням. Очевидно, що місця для висвітлення життя УГКЦ, вірні якої становлять щонайменше 90% Католицької Церкви в Україні, там знайдуть не набагато більше, ніж для православних чи лютеран. І не тільки тому, що вважа- ють нас несправжніми католиками другого сорту, а й тому, що хочуть писати передусім про розвиток Римо-Католицької Церкви в Україні. Треба віддати їм належне вони правильно розуміють пріоритетне значення преси: той, про кого не знають, для інших не існує в повному значенні цього слова.
На жаль, УГКЦ не посідає належного місця у медійному просторі України. Передусім це єдина велика українська Церква, яка не має власного всецерковного офіційного, чи принаймні репрезентативного популярного пресового органу, який слугував би рупором для ієрархії та, водночас, дзеркалом, що відображало б думки і прагнення мирян. Попри те, що практично кожна єпархія має свою газетку, тільки в Івано-Франківської «Нової Зорі» є широке коло читачів, яке виходить далеко за межі цієї єпархії. Це єдина єпархіальна газета, яку можна передплатити по всій Україні. Однак це видання з богословського і церковно-історичного погляду продовжує латинофільську лінію колишньої Станіславівської єпархії, поділеної тепер також на Бучацьку і Коломийсько-Чернівецьку єпархії. Тому воно репрезентує лише одне, «південне» крило нашої Церкви. Що стосується єпархіальних газет, то вони через переважно низький богословський рівень інколи піддаються спокусі пропагувати, м’яко кажучи, не зовсім католицькі ідеї, антиекуменізм, забобонність. На жаль, ще не існує відповідної надєпархіальної «цензури» чи «інквізиції», яка б мала відповідну компетенцію і авторитет скеровувати деяких заблудлих богословів і журналістів на «істинний шлях».
Певною мірою ідейним антиподом «Нової Зорі» можна вважати журнал «Патріярхат», який представляє «візантинофільське» крило УГКЦ. Однак він, з огляду на невелике число абонентів та нечасту публікацію, не є повноцінним конкурентом найбільшої латинофільської газети. «Патріярхат» є радше елітарним виданням.
Тоді, як УПЦ (МП), крім чудово оформленого офіційного видання – «Церковної православної газети», має навіть свій телевізійний канал «Глас», УПЦ КП – газету «Голос православ’я», а вірні УАПЦ читають газету «Наша віра», вірні УГКЦ і досі не мають змоги детально ознайомитися із офіційною позицією керівництва нашої Церкви щодо нагальних питань життя Церкви в Україні та в діаспорі, а також із новинами з цілої Католицької Церкви та з офіційними документами Ватикану. Боротьба проти лефевризму та різних інших спроб розколоти УГКЦ була б набагато легшою, якщо її вірні мали б певний орієнтир, який допомагав би їм відрізнити істинне від неправдивого. Саме така газета була б правильним місцем для ознайомлення греко-католиків із екуменічними ініціативами ієрархії та з поступом православно-католицького богословського діалогу. Вона також служила б рекламуванню церковних ініціатив і заходів. Навіть богословські дискусії та огляд християнської преси могли б бути в такій газеті. Вона також виконувала б просвітницьку місію, пояснюючи вірним зміст нашої віри. Інші конфесії мали б змогу, більше дізнатися про істинні богословські позиції УГКЦ, її екуменічні ініціативи.
Потрібна газета, в якій знайшлося б місце для різних течій нашої Церкви, яка стала б дискусійним майданчиком щодо різних проблем і водночас допомагала б усім нам приходити до спільного знаменника. Така спільна газета сприяла б поступовому витворенню й укріпленню усвідомлення приналежності до єдиної УГКЦ, у якій не тільки є місце для легітимного різноманіття позицій, обумовленого її складною історією, а й спільні принципи буття нашої Церкви, як-то сопричастя із Римським Апостольським Престолом, наша візантійська самобутність й екуменічне покликання УГКЦ працювати для віднайдення єдності з цілим православним Сходом.
Якщо й такі, невеликі церковні спільноти, як мароніти й навіть копти мають власні церковні телеканали, то чому тоді найбільша Східна Католицька Церква й досі не має бодай всецерковного пресового органу?
Напевно, питання полягає не так у фінансах, як у неправильному визначенні пріоритетів. Наші ієрархи ще не усвідомили, що Церква без власних мас-медіа не має майбутнього. На довгу перспективу УГКЦ не зможе жити повнокровним еклезіальним буттям, не ставши гідним «конкурентом» інших Церков у інформаційному полі євангелізації.
Микола Крокош
