Коли жовкне листя і спадає з дерев, кожний раз нам нагадує незабутні історичні події, що сповнились у пам’ятні листопадові дні в княжому городі Львові. З того пам’ятного часу минуло 63 роки, як княжий город Львів незабутній в листопаді 1918 року будивсь, оживав і знову, як мітичний Фенікс, народжувався і ставив перші кроки до нового, незалежного, свого власного життя, таким, яким він був за княжих часів. Пам’ятний Листопад на порозі свого народження карбував на історичних скрижалях спалахи подій дня, які, немов незгаслими смолоскипами пішли у безповоротне минуле.
Пожовкле листя падало тоді, як і сьогодні. Тоді воно вкривало пролляту кров молодих українських героїв, а сьогодні — відкриває нам минуле, щоб всеціло збагнути й зрозуміти сучасне і побачити у всій ширині й глибині наше українське майбутнє. Тоді, у ці листопадові дні, визначувалось забуте й затерте прарідне українське «я» — будився і ставав древній город Льва, щоб згодом дружньо — по-братньому відгукнутись у спільній великій українській родині, у серці матері — золотоверхому Києві.
Падало листя, і падали вони — воїни-оборонці города Льва, української державности, утверджуючи незатерті сліди — перед нами були, і ми є, і після нас прийдуть, що, воскресивши славу города Льва, до дрімучого Києва донесуть.
Заходяче сонце немов оглядалось на пожарище руїни, кидаючи свої золоті проміння. Майже все спочивало у багряниці, підкошене з пня. Тільки Святоюрська гора з своїм бароковим собором стояла непорушно сама. З її грудей неслись благальні слова — до Всевишнього Триєдиного Бога і Пречистої Діви Марії — Покровительки України «нам Україну храни». А Митрополит Андрей мов біблійний Мойсей у задумі стояв, обдумуючи дальші шляхи буття Української Церкви і народу. Він же Глава Української Церкви і провідник українського народу стояв міцно і непохитно на сторожі українських прав і своєї Церкви. Він стояв в обороні покривджених, підкорених і знедолених, додавав їм Дух, силу і збуджував у них надії, вказуючи, що після бурі знову світить сонце, бо це незмінний закон природи.
Тоді, коли український народ ще загоював свої рани після визвольних змагань, Митрополит вибрався за кордон, відвідуючи своїх вірних, встановляв дипломатичні шляхи для України. Там, Де була нагода, говорив про дійсну ситуацію України, а до своєї пастви, розсіяної по цілому світі, а зокрема в Північній і Південній Америках, звертався и закликав — пізнай себе, пізнай своє минуле, це Дасть силу й наснагу дальше боротись і змагатись за свою рідну землю, за батьківщину, і свята дорога Листопаду завжди буде для нас живою і діючою. І за те, що Митрополит був відданий своїй українській Церкві та своєму народові, були настирливі намагання польської влади, щоб за всяку ціну Митрополита Андрея ізолювати від Святоюрської гори. Митрополит витримав усі спроби різних підступів і повернувся княжити на Святоюрську гору. У Митрополита не було іншого шляху, крім Христового — прямолінійної відданости сповненої любови, яка вела, все веде і буде вести до світлого воскресіння. В житті Митрополита ось одна з найбільших заповідей Божих — люби ближнього — була домінуючою. І з цього випливало багато його практичних потягнень. Власне тоді, коли у чорні дні історії саме найбільші гуманісти гнули спину, тоді Митрополит Андрей мав відвагу, ризикуючи своїм власним життям, видати послання «Не вбивай». Воно було глибоке й потрясаюче. Тоді, коли гітлерівська армія безупину посувалась на Схід, це було велике ризико, це означало ризикувати своїм власним життям, треба було мати сильну відвагу і віру. Митрополит діяв не тільки на словах, але також і ділами, переховуючи євреїв у своїй палаті від знищення. Поруч з тим він звернувся до священиків, щоб вони дали допомогу євреям у їх складній ситуації.
Для Митрополита завжди була цінна й дорога кожна людина, не дивлячись на її релігійні переконання. Скільки таких, як Митрополит Андрей, було тоді, але скільки таких є під сучасну пору? Треба сказати, не багато.
Ми горді тим, що наш народ видав такого Велетня, яким був і таким для нас залишився Митрополит Андрей, Слуга Божий. Хоч його народ сам був у неволі, але Митрополит все додавав нам силу й духа безперебійно утверджувати нашу віру у Христа Господа у краще наше завтра.
І тоді, коли наш Митрополит Андрей був на кінцевій межі своєї поцейбічної життєвої мандрівки, у відході у Божу безконечну Вічність, він нам пригадав — народе мій знедолений, пам’ятай і не забувай про незабутній Листопад. І так на порозі листопада заснув вічним сном наш дорогий Митрополит великого серця, Слуга Божий Андрей. Він своїм відходом залишив для нас потвердженим Листопад, залишив його завжди живим, творчим, діючим і незабутнім.
