В італійській газеті «Коррієре делля Сера» в квітні 1981 року появився спомин російського дисидента Андрія Синявського. В ньому він розказує оповідання чи легенду, яку чув: «В тридцятих роках були масові арешти і депортації священиків. їх, втомлених, мучених, тортурованих, цілковито знесилених саджають до вагонів на етап. Між ними вже сідоглаві дідугани з великим трудом намагаються подолати рештками своїх сил вхід до товарного вагону. І ось один із солдатів конвою бачить диво: в отворі вагону стоїть Христос і найбільше немічним священикам подає руку і допомагає їм влізти в отвір вагону. Побачивши це видіння, якого не бачили й самі священики, солдат кинув свою рушницю, впав на коліна і увірив в Бога. Мученики йшли на свою смерть, і Господь їм помагає». Синявський додає далі: «Мене питали, а чому появу Христа бачив тільки той солдат, а не священики? Я не знав, що відповісти. Я здвигнув раменами. Правдоподібно Господь знає сам, кому себе об’явити і коли».
Пригадались мені ці слова, коли прочитав я воєнні репортажі совєтського воєнного кореспондента «Правди», підполковника Бориса Полєвого (Б. Полевой, До Берлина 896 километров, Воениздат, Москва, 1978). Цей кореспондент пережив чудо, сам це каже і описує, бачив його разом із своїм товаришем, який пережив точно те саме, але не повірив, не прийняв його, а радше описав його з гумором, сумнівами і дітвацькими здогадами. Варто це описати.
Спомини-репортажі Полєвого надруковані в московській «Правді». Хоч вони писані гарним стилем і знаменитим вмінням розповідати, вони занадто «романтичні». Хто знає і бачив совєтську армію, її вишкіл, її вояцьку поведінку, її боєву здатність, озброєння і устаткування — не може повірити, що все так гарно, блискуче, переможно, по-братерському, гуманно і доблесно йшло в часі їх наступів. Правда спогадів зодягнена в дуже рожеві, тонкі й блискучі шати, в яких війна вийшла щасливою, веселою, безжурною і повною приємних пригод. Очевидно, це типова соцреалістична однобічність.
Між тими споминами є один цікавий і, думаю, про мало відому, але важливу подію. Варто її витягнути наверх, бо вона має своє навіть богословське значення, яке, очевидно, Полєвой висміє і не потрапить оцінити, хоч сам його пережив і, виглядає, досить точно описав. Він свідомий того, що його репортаж буде читати польський нарід, переможений у війні, а також чужинці, тому вважає на свою веселу мову й розповідь. Постараюсь подати її точно, бо ледве чи читачі могтимуть її прочитати.
Совєтські війська своїми танковими частинами здобули швидкими проломами Кельце і Ченстохову. Совєтські розвідники донесли, що славна манастирська церква на Ясній Горі в Ченстохові, де є чудотворна ікона Богоматері, підмінована якоюсь частиною німецьких СС-ів. На думку Полєвого — це гидка провокація німців з розчисленням, що коли місто здобуде червона армія, церкву враз з іконою зірвуть з віддалі, й вина впаде на большевиків і «тоді проти них звернеться прокляття всього численного католицького світу». (Так точно поступили большевики з Хрещатиком і Печерською Лаврою в Києві по своїм відступі з Києва, про що описує докладно очевидець Анатоль Кузнєцов у книжці «Бабій Яр»), Командування негайно вислало підполковника Ніколаєва, що повернувся від словацьких партизанів, щоб він зорганізував саперну частину, оточив церкву і розмінував її. Разом з Ніколаєвим полетів і Полєвой.
Манастир і церкву вже охороняла військова частина. Ігумен Чина оо. Павлинів контактувався зі старшиною тієї частини при помочі монаха, який з офіцером говорив по-французькому, а для Ніколаєва, офіцера, саперів післав вісімдесятлітнього брата Сикста, який «по-русски лучше нас с вами чешет»… «Цей Сикст і на пьяно грає, і Пушкіна знає»,— дивуються совєти.
Почалась праця над розмінуванням із старшим сержантом Корольковим. Лопатами працювали і монахи Павлини. Полєвой бачить в особі ігумена людину світської поведінки, брат Сикст має за собою в молодості романтичну пригоду, через яку пішов у манастир, грає воякам на фісгармонії, співає «Аве Марія», а навіть «Очи чорниє» і чарки не цурається. Монахи доглядають німецьких поранених вояків з великою жертвенністю і просять совєтських старшин, щоб їх не розстрілювали.
Корольков знайшов вибуховий матеріял у великій кількості — самі авіяційні бомби числом 36 великої зривної сили і то під самим престолом, з прицілом на саму чудотворну ікону. Щоб уникнути хитрощів німецьких саперів, які заложили ці бомби, Корольков зробив підкоп ззаду престола, при чому треба було копати глибокий рів і розбити частину фундаменту церкви. Всю цю роботу робили монахи, а Корольков сидів здалеку і видавав накази ще й остеріг своїх гостей — Полєвого і його товариша:
— Відійдіть, прошу, від гріха подальше. Наше діло таке: всю війну спимо зі смертю під одною шинелькою. А отій братії… — він з усмішкою показав на своїх манастирських помічників, — їм Бог помагає, а вам чого ризикувати.
Корольков бачив вже ікону Богоматері й розповідає своїм гостям про свої спостереження. Вона на нього не зробила ніякого враження: бідненька, стара, лице її старе, втомлене, а Ісус виглядає на її руках не як син, а внук. Риза гарна, з алмазами і самоцвітами. Полєвой каже, що він також бачив ікону: «Просто не розумію, в чому сила, яка в бігу сторіч притягає до неї маси паломників мало не з цілого світа». З мистецької сторони ікона без якоїсь ціни й вартости…»
Коли брат Сикст почув, що вони вже бачили ікону, він спитав пошепки, чи Богомати їм «показалась». Коли його співрозмовники відповіли, що ні, він сказав: «Вона вам не подобалась і не могла подобатись, тому що ви її не бачили, тому що вона не хотіла вам показатися…». Ніколаєв з глумом відповідає: «Вона не показалась нам, тому що ми безбожники, так? Якже ж то несправедливо з її сторони. Релігійні фашисти, у яких на пряжках поясів написано «З нами Бог», хотіли її знищити, вона їм нічого не вдіяла. Безбожники, ризикуючи життям, її рятують, а вона їм, чи бачили таке, не бажає показатись. Де ж справедливість, святий отче?»
З дальшої розмови брат Сикст дивується, що Ніколаєв знає св. Письмо, що небезпека вибуху вже проминула, і він просить ім’я того солдата, що розрядив міни, бо хоче, щоб монахи за нього помолились:
— Константин. Моліться за раба Божого Константина. Без нього ніякий би Бог вам не поміг, і ви б не побачили вашої церкви. Ми тому Константинові дамо орден, а ви моліться собі, лиха йому від того не буде. Рятуючи вас, він чинив це згідно з писанням: віддай життя за своїх друзів… Чи може у вас, католиків, того у письмах нема?
Брат Сикст бере своїх співбесідників і радить їм іти з ним побачити ікону. Просить не брати шапок. Було вночі, світив місяць. В церкві молились монахи.
Полєвой спостерігає, що лице одного немолодого монаха було не молитовне, а якесь схвильоване. Сикст привів їх недалеко ікони і сказав:
— Дивіться на неї, дивіться і старайтесь ні про що не думати. Забудьте, де ви, хто ви, і чому ви тут. Просто стійте і дивіться.
Обидва глядачі зробили так, хоч проти волі лізли їм всякі думки в голову. Від втоми, а може з того, що перед тим випили з Сикстом пару чарок,— каже Полєвой — Я наче б почав дрімати, і що це? Я відкрив очі — лице і рука Богоматері неначе покриті туманом, розтаяли, а потім з туману стало прорисовуватися друге лице: округле, зовсім молоде».
Тут Полєвой описує точно те, що пережив:
«Воно відбувалось не зразу, а наче окремими частинами — спочатку губи, брови, потім ніс, очі, жмут волосся, яке виглядало з-під накриття голови. І ось вже зовсім інше обличчя дивиться на нас, окутане ризою з блискучими брильянтами. Накриття голови, риза, дитинка — все залишилось, як було раніше, а ось сама Богородиця змінилась до непізнання.
Вона не була схожа ні на одну з відомих Богородиць чи Мадон, не пригадувала ні одну з картин італійського Відродження, і коли щось робило її спорідненою з тими образами — то були це риси людської чистоти. То була смаглява Дівчина, яскраво вираженого східнього типу, дівчина п’ятнадцяти-шістнадцяти літ. Здоров’я — фізичне і духовне — наче пробивалось крізь смаглявість шкіри. Поздовжні очі, великі, мигдалевого кольору, дещо здивовано дивились на нас, а повні, не дуже стиснені губи викликали якісь нерелігійні емоції».
Такі самі спостереження і переживання мав і супутник Полєвого — Ніколаєв.
— Чортовщина якась,— пробурмотів він здивований.
Монах Сикст стояв збоку, наче дрімав. Вони вийшли з церкви. Надворі оба офіцери — Полєвой і Ніколаєв залишились самі й провірили свої спостереження. Вони були однакові. Не повірили собі. Вирішили самі піти в церкву ще раз і заглянути, може там якийсь секрет, може якийсь проекційний апарат є, що дає якісь мрячні картини, бо не зразу вона показалась, а наче з туману. «Релігія в них хитра. То монахи магіки, майстри, щоб підсунути всякі там реліквії — цвяхи з хреста Ісуса, волоски з бороди св. Миколая…»
Для певности, чи хто є в церкві, спитали вартового. Церква була порожня. Обшукали обидва все, Ніколаєв навіть став Полєвому на плечі. Обійшли п’єдестал ікони, оглянули все навколо неї, навіть відкрили грубу верству пилюги на шовковім покривалі. Почали думати, може мерехтіння дорогих каменів їх загіпнотизувало. Можливо. Але чому в обох були ті самі спостереження? А може загіпнотизував їх монах Сикст, — міркували обидва. Вийшли з церкви, нічого не знайшовши, дивувались красі дівочого обличчя, яке бачили, коли були разом з монахом. Остання їхня теорія: «А може той старий чорт вгостив нас якимсь дурманом»…
Монахи обдарували солдатів харчами і обом офіцерам дали копію ікони. На тім цей опис кінчиться.
В описі переживання Полєвого перед іконою сумніватись годі. Хоч як вдягнув він свій опис у гумор, сумніви і легкий глум з військовою байдужістю до явищ,— обидва офіцери пережили таки щось дивне. Обличчя Марії на іконі, яке бачили старим і нецікавим перший і третій раз самі, було інакше, коли бачили його другий раз з монахом, з його простою духовною порадою, яким їм бути ; перед іконою.
Далекий я від того, щоб зразу пригоду Полєвого вважати виразним чудом, хоч явище, описане ним, не є звичайне, і годі його пояснити. Є чуда видимі, але є й невидимі — то чуда Божої благодаті внутрі кожного з нас. Полєвой зве розділ свого оповідання «Немного мистики». Гадаю, що він розуміє слово містика, не ставить його із знаками наведення («лапками»). Принайменше розуміє, що те, що він бачив і пережив, не було звичайне. Як вихований атеїст і комсомолець, він не думає про якісь надприродні явища Божого світу і тому мусить шукати інших пояснень і висновків. Для безбожника це явище ще залишається сумнівом, питанням без відповіді, він те, що бачив, — не бачив. Інакше пояснив своє видіння солдат з конвою священиків у оповіданні А. Синявського. Він кинув рушницю, став віруючим і, напевно, скінчив смертю зека.
* * *
Але тепер відкрию читачам другу сторону медалі. Прочитавши репортаж Полєвого про розмінування церкви чудотворної ікони в Ченстохові, почав я шукати в доступних найновіших матеріялах щось про цю подію з інших джерел. На диво, ніякої згадки про те не міг найти. Дивувався я, що про такий факт ніде нічого не знаходив в польських споминах чи в історичних нарисах. Почав питати особисто при нагоді різних польських священиків. Не могли дати жодної відповіді про підмінування церкви.
Припадково зустрів польського священика, що знав про репортаж Полєвого і про «міни» від очевидців! Я був заскочений, коли він сказав мені, що ввесь той репортаж — то фантазія. Ніяких бомб ані мін під престолом не було, ніяка заслуга червоних солдатів у розмінуванні. Полєвой у Ченстохові був, ікону бачив, а все інше вигадка. Правда є інша.
Чому ж про це ніде нема нічого написаного? — спитав я, здивований.
— Бо цензура в Польщі не допустить. Не можна тієї правди написати, — відповів священик.
— Значить, щось подібного, як з Катинем,— додав я.
— Ні, про Катинь вже можна говорити…
Щоб я не оставався в сумніві про дійсну правду, знайомий священик вказав мені написану інформацію в статті Януша Збуднєвека у «Студія Хлоромонтана» (1981, стор. 300-372). Там описана подія так: «Відступ німців з Ясної Гори пригадував безладну і полохливу втечу на автах, мотоциклях, а навіть пішки. Перший переполох викликали три совєтські танки, які вдерлися до міста 16.1.1945 p., з яких один під’їхав до площі манастиря. Не мігши в’їхати під його мури, вистрілив прямо і потрапив саме в партер манастирського будинку нижче вікон приміщень настоятелів Чину. Росіяни того дня не опанували ще міста, зате німці в переполосі нищили свої канцелярії, а на Ясній Горі коло години 16:00 підпалили вантажне авто, наладоване коцами, машинами й лябораторними інструментами, що викликало небезпеку пожежі. Коли вогонь вгасили при помочі новиків, всі ствердили, що є вільними». І далі докладніше про міни: «Ще напередодні Ясна Гора пережила грізний неспокій, коли на подвір’ї спостережено авто з коцами, а навколо свідомо розлито бензину. Грозило це пожежею і вибухом бомб, що їх залишено з певною метою в нижній частині подвір’я. Місцевий електрик брат Гавриїл Ізак взявся до їх розмонтування раніше, як надійшли совєтські солдати, які йому в тому помогли».
Ніяких мін під престолом не було. Ніякі сапери не рятували ікони. Самі монахи сповнили гідно й відважно свій обов’язок. Совєтські вояки помогли закінчити вже не небезпечне діло.
Не знаю, який коментар матимуть до цього читачі. Виглядає, що Полєвой видумав навмисне таку «історію» про розмінування, щоб польським читачам показати, якою благородною і геройською була червона армія, що не тільки визволила Польщу від німців, але й спасла дорогоцінну пам’ятку, яка духовно піддержувала поляків в їхнім лихолітті. Німці хотіли по-варварському знищити, совєти великодушно врятували. Згаданий польський автор пише: «Доцьогочасна література має, на жаль, багато демагогічних розхвалювань записаних військовими кореспондентами (натяк на Полєвого), які дісталися до польської літератури без жодного критицизму. Досі ніхто цієї проблеми не заторкував з великою, на жаль, шкодою для справи».
В цілій історії, прикрашеній масою подробиць з глумом і гумором, здається, таки лише правдивим є переживання, яке мав Полєвой, коли дивився на чудотворну ікону з братом Сикстом. Це зробило враження на Полєвого, і він не міг його відокремлено написати, хоч таки назвав його «Трохи містики». На жаль, з цього переживання Полєвой сам не скористав нічого. А може, хто знає? Воно залишиться в його пам’яті, і він буде про те згадувати, і погляд Марії не залишиться без впливу на якийсь момент в його житті.
Було б добре, коли б польські публіцисти цей факт подали точніше, щоб фантазії Полєвого не служили брехливій пропаганді, головно, коли цей факт в Польщі є цензурований. Для нас, українців, історія і доля цієї ікони є рівно дорога, бо таки вона наша, українська своїм походженням.
