«Свобода» з дня 4-го лютого 1976 р. ч. 22 пише, що СКВУ проголошує 1976 рік — роком оборони релігії і Христової Церкви в СССР.
В тім проголошенні Секретаріят СКВУ повідомляє українське громадянство, що до такої оборонної акції приступає в порозумінні з представниками Українських Церков. В дальшому тексті цього проголошення СКВУ вияснює, що властиво оборонну акцію будуть провадити Українські Церкви і Євангелицькі громади, а секретаріят СКВУ, як виразник всієї зорганізованої спільноти у вільному світі, готовий допомогти тій спільноті у випрацюванні програм тої оборони і представленні їхніх вимог (а не своїх — зам. авт.) державним урядам, Об’єднаним Націям і різним іншим організаціям, які зацікавлені обороною прав людини. Дальше СКВУ поручає включитися в ту акцію кожному українцеві і українці і всім українським громадським, політичним і культурним організаціям.
Як із змісту цього проголошення слідує, то цей «виразник всієї зорганізованої спільноти» під назвою Світовий Конгрес Вільних Українців, ограничує свою оборонну акцію за релігію і Христові Церкви до передання вже готових програм поодиноких Українських Церков у вільному світі державним урядам, Об’єднаним Націям і міжнародним організаціям, що цікавляться проблемою оборони людських прав в СССР. Таке посередництво СКВУ в переданні програм і вимог Христових Церков тим організаціям може тільки зменшити, а не збільшити авторитет тих Церков, і тим самим вплинути неґативно на вислід справи. Тому слушно зробив митрополит УПЦеркви Мстислав, коли прохання про інтервенцію в справі звільнення з концентраку православного священика о. Василя Романюка вислав до царгородського патріярха Димитрія І-го і до всіх інших православних патріярхів, з виїмком московського, а також до Комісії Людських Прав при Об’єднаних Націях і до римокатолицьких ієрархів. Християнські Церкви ще до тепер втішаються більшою пошаною в культурному світі, чим світські організації і інтервенція церковних представників має більші вигляди на успіхи. Тому роля СКВУ, як посередника між Українськими Церквами і впливовими чужими центрами не є потрібна. СКВУ, натомість, може і повинен вести оборонну акцію Церков від себе самого.
Ролю доставця програм може виконати пошта. Ограничення церковної акції СКВУ до тільки одного року 1976-го, долі тих Церков поправити не зможе. Щоби «звоювати» Кремль, то для СКВУ треба дещо довшого часу, як один рік. Самозрозуміло, ми не можемо займати байдужого становища до грізного, на рівні смерті положення нашої Матірної Церкви в Україні. Однак ми не в силі вислати туди озброєних дивізій і тим звільнити її. Тому нам треба шукати іншого способу. Тим способом, на нашу думку правильним і успішним, є рівночасна боротьба за життя її Дочерної Церкви поза межами Совєтського Союзу. На великий жаль, цього дальше не хоче розуміти Президія СКВУ, на чолі з о. д-р В. Кушніром.
Від дня свого народження в Нью-Йорку, в листопаді 1967-го року, провід СКВУ виказав не тільки байдужість, а навіть нехіть до тих, що боронять рівночасно Матірну і Дочерну Церкву перед знищенням. Між дев’ятьма комісіями СКВУ в Нью-Йорку для різних справ, не було місця для комісії церковних справ, хоч вони виповнюють велику частину життя і турбот української людини і Нації. Резолюцій винесених в той сам час, в тому самому Нью-Йорку, Світовим З’їздом Товариства за Патріярхальний Устрій Помісної Української Католицької Церкви, Президія тодішного з’їзду СКВУ відмовилася визнати і включити в резолюції СКВУ, а лише «зробила велику ласку» приймаючи їх до свого архіву. Шість літ пізніше, на другому з’їзді СКВУ в Торонто, Канада, не відчитано привіту Його Святости Патріярха Йосифа Першого. Різні версії до нині різно коментують цей факт. В загальному, СКВУ не виявив дотепер належного заінтересування змаганнями, які веде подавляюча більшість українського Божого Люду на чужині за Патріярхат УКЦеркви та за Єдність Церкви і Народу. Для СКВУ ті справи і боротьба за них на поселеннях і в Україні не були і не є самозрозумілими справами. Яка цьому причина?.. На нашу думку: нова суперцентраля, СКВУ, є новою тільки з назви, бо в її проводі від початку і до нині діють ті самі особи, які не кермуються добром українського народу. Вправді, до президії увійшли представники Українських Церков, але обидва митрополити, так католик, як і православний, підходять до справи собі угодними шляхами і тим ще збільшили неґативну поставу членів цеї президії.
По прочитанні цього «історичного» звернення СКВУ, читач набирає переконання, що нинішні проблеми українського світу або переростають спроможності членів Президії СКВУ їх розв’язувати, або вони ставлять особисті міркування вище національного інтересу. Спеціяльну увагу належить звернути на виїмково цікавий уступ цього звернення. В ньому провід СКВУ закликає, під загрозою відповідальности за майбутнє християнство на землях України, «всіх українських чоловіків і жінок» зосередити свою увагу і включитися в оборонну акцію за свободу релігії і Христової Церкви в поневоленій Україні. Секретаріят СКВУ не подає способів, ані засобів для такої дії тих чоловіків і жінок. Чи мають вони перейти гуртом, чи поодиноко на землю України і викликати революцію, чи сидіти у «вільному світі» і по старому звичаю демонструвати голодом і молитвою перед тим світом свою оборону Церков від безбожного режиму в Україні, який визнає доґму, що релігія — це опіюм народу. Цього способу боротьби ми не відкидаємо, але на підставі вже десятьлітнього досвіду ми знаємо, що він є в засаді помилковий і безуспішний. Живемо в часах «жорстоких, як вовчиця», в часах міжнароднього терору, і наша голодівка, чи демонстрація зі свічками і молитовниками в руках вже не діє на совість вільного світу.
В проводі СКВУ сидять люди з високим образуванням, сидять люди світські і митрополити, яким не можна закидати браку розуміння цеї ситуації в нинішньому «вільному світі». Її зрозуміти — не треба університетських студій, для її зрозуміння вповні вистачає «простий хлопський розум» підсилений християнськими чеснотами. І цей власне простий розсудок ставить питання: чому провід СКВУ, на просторі довгих літ свого існування, та вкінці у свому довгому зверненні, ані словом не згадав про боротьбу за життя Помісної Української Католицької Церкви і за Її Єдність під проводом Патріярха, і не закликав тих всіх «українських чоловіків і жінок» до оборонної акції не лиш на теренах УКРАЇНИ, обсаджених каґебистами і пропагандистами атеїзму, що вішають, садять в тюрми, в концентраки і «лікують» в божевільнях «всіх тих українських чоловіків і жінок», що посміють словом, або думкою виказати свій протест проти атеїзму, але також в країнах вільного світу, де дійсно ще можна боронити Дочерну Церкву перед Москвою.
Не можна хіба заперечувати провідникам СКВУ розуміння, що поміж Матірньою УКЦерквою в Україні і її Дочерною Церквою поза Україною (у вільному світі) є тісна і нерозривна органічна пов’язаність і сьогодні життя Матірньої Церкви є у великій мірі залежне від життя і розвитку Її Дочерної Церкви. Саме її існування у вільному світі має велике моральне значіння для тих там мучених Москвою українських людей. Вони відчувають в своїх душах надію на привернення до життя Матірньої Церкви в Україні, доки ще живе її Дочерна Церква. Ця надія збільшує їх силу вірити, що є Бог на світі і що знущанням московської тиранії прийде кінець. Коли збережемо життя єдність нашої Церкви поза межами України під проводом Патріярха Йосифа Першого і вибраних рідною Церквою, а не номінованих Ватиканом, його наслідників, то зможемо тоді виховати кадри ревних священиків — щирих українських патріотів, і в час, коли сатана відійде з Української Землі, спрямуємо їх туди для віднови нашого християнства. Хто боронить існування Української Католицької Дочерної Церкви у вільному світі, той рівночасно боронить Матірню Церкву в Україні. І саме це СКВУ повинно поручати і підтримувати.
В цьому пляні ми бачимо нашу дорогу, способи і засоби нашої побіди.
Взаїмну залежність обидвох наших Церков — Матірньої і Дочерної — добре зрозуміла Москва і за посередництвом ватиканських прелатів змагає знищити також Дочерну Церкву. Проти цього обов’язані діяти кожний українець і українка, а передусім провід СКВУ і всі українські громадські, політичні, наукові і культурні організації і установи, без різниці на віровизнання. Насувається думка, що провід СКВУ, в час найбільшої загрози Дочерної Церкви, свідомо своїм закликом зміряє відтягнути увагу української громади від оборони УКЦеркви в діяспорі, тим допускається провини перед Богом, Українською Церквою і перед Українським Народом.
Щоби цей гріх не впав на цілість СКВУ, то делегати на його найближчий надзвичайний з’їзд повинні виключити із проводу особи, які приносять в якийнебудь спосіб шкоду свому Народові і його Страдаючій Церкві.
ЗАМІТКА ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА: Маніпуляції на останньому засіданні Президії СКВУ переконують нас, що деякі духовні особи з Церковної Комісії СКВУ більше шкодять, як помагають у змагу за утвердження Патріярхату ПУКЦеркви. Редакція журналу «За Патріярхат» визнає конечною потребу існування СКВУ і проти нього не виступає, але уважає, що треба виступати проти злих потягнень одиниць.
