Українських паломників, що з усіх кінців землі добивались до Риму, щоб скласти свій поклін і свою найгарячішу синівську відданість своєму найдорожчому Отцю Патріярхові у днях Його ювілеїв, окрилювала видимо цим разом якась більша надія і вичуття якогось куди більшого моменту, як усіма іншими попередніми оказіями. На жаль уже перші кроки на цій же прощі розвіяли в декого оптимізм, а в багатьох таки дослівно із радістю журба обнялась.
Чи взагалі оптимізм був виправданий? Коли б за критерій брати здорову людську логіку, церковне праводавство, а понад усе християнську моральність і справедливість, то за всіма цими мірилами тільки оптимізм був совершенно не своєму місці. Можна бо, по-людськи говорячи, тільки до такого-то часу руководитись нехристиянським передрішенством, або гратися штудерно і лукаво придуманими параграфами, усякими «кон’юнктурами», політикою і «високою дипломатією», та врешті таки мусить перемогти право — порядок, Богом збуджене сумління і взагалі вичуття Божого у Божій Установі.
Правда, донедавна ще за попереднього понтифікату все це щойно вичислене правило за виключну норму, але ж прийшов таки вкінці Папа, що сам до болю зазнав на власному народі горедайних наслідків цього нехристиянського підходу, настав Папа, що не міг плентатися уже за тією фантасмаґорійною дурійкою, бувши день-у-день віч-на-віч із безпощадною дійсністю. Так! Цей Папа виявлявся досі єдино покликаним на справжнього папу наших нещасних часів, Папою для рятування і Вселенської Церкви і тих Церков, що попали в кігті адових сил. Ще цього року у своєму зверненні до Блаженнішого нашого Патріярха, а через нього до всієї української католицької ієрархії, Папа виявив глибоке і тонке знання так історичних, як і сучасних фактів і послідовно з цим із замкненими очима можна було вижидати від нього привернення правди і справедливости в Церкві Христовій. Але ж ото раптом і несподівано віджили і стали на ноги епігони попереднього папи заглади. Дві установи небожого покликання, що правлять справами міра сього якнайкрутішими методами, Східня Конґрегація і Римська Курія, дві ці установи, що здавалось, присмирились, раптом об’явили своє навісне і фатальне існування.
Від дев’ять місяців престіл філядельфійської митрополії був необсаджений і тим самим були якнайкращі передумови і вигляди по-божому і по-оптимально-людському заповнити якось достойно (аксіос співає нарочито Церква з таких нагод) цей престол. Це для нас ніяка несподіванка, що коли йдеться про особливо для нас вразливе місце, то ті, які своє неблагочестиве існування поклали в тому, щоб угробити нашу Церкву, не могли не зголосити своєї інтервенції, навіть тоді, коли ми вважали, що ці дві установи попали у лєтарг. Так було зрештою з усякими перебоями впродовж 400 останніх років. Але ж напередодні ювілейних святкувань ця інтервенція незвичайна між усіма іншими. Очевидно, прикметник «незвичайний» у нашому випадку надто блідий, якось невтральний і безкровний. Треба б радше вжити: особливо зухвала, маркантно напастлива, повна презирства і зневаги. Ця ж бо інтервенція мала на приміті знищити авторитет Блаженнішого Патріярха, визиваючо упокорити його, принизити і позбавити його основного права щонайменше пропонувати кандидата, а далі затвердженого акцептувати. По-друге чорнокнижники Ватикану хотіли за всяку ціну доказати, що вони владні поставити будь-якого Пантелеймона в архиєреї, на зразок московських царів, що завели фактично цей звичай. Найважливіше однак те, що ці властодержці нашої Церкви вибрали зовсім інтенціонально момент, коли саме поставити і пред’явити свого ставленника. Цей момент мусів доконче за їхньою калькуляцією зійтися з ювілейними торжествами Блаженнішого нашого Патріярха … Це вам ніякий недогляд і ще менше випадковий збіг обставин. Це свідомо і холодно заплянований демарш. І саме в тому криється уся ницість, презирство, цинізм і загалом увесь антихристіянський дух цих установ у Божій Церкві. Коли можна було дев’ять місяців воловодитися з обсадою митрополії, то й можна було ще й виждати два-три місяці довше. Але як же тут прогаяти таку нагоду, щоб притемнити якраз ці ювілеї, які їм сидять безнастань у печінках?
Нам тільки дивно, що Папа знаючи всі ходи ватиканської машини, отак без найменшого спротиву пішов по їх лінії. Дивно нам тим більше, що ще в середу, 19 вересня, промовляючи до українських паломників сам стверджував, що українці, які у двотисячній масі взяли участь у спільній міжнародній авдієнції, з’їжджаються з усього світу на відзначення ювілеїв, особливо шанованого Папою Кардинала. Це й підносило наші надії. Ми сподівались якихсь мінімальних доказів шанування цього саме Кардинала, про якого говорив Папа у середу. І ми всі вірили, що в найближчих днях ми пересвідчимося, що Папа в такій офіційній хвилині не говорить на вітер. А тимчасом сталося так, що навіть у час чотиродневих святкувань Папа не знайшов потреби хочби чемностевим письмом відзначити свого, шанованого ним, як сам сказав, Приятеля Кардинала. Ми все ж задурманювали себе поголосками, що Папа особисто звеличить Ці історичні дні своєю хочби дуже короткою приявністю … Але «блаженні віруючі» … Зокрема ті, які не сумнівалися у щире ставлення Папи до нашої Церкви, жорстоко і трагічно пережили ці ювілейні дні і у розпачі подавалися домів.
Єдино те, що нам увиразнилось і стояло день і ніч перед нашою свідомістю, це ота злонамірена номінація філядельфійського митрополита. Щоб не було тут недоговорення, скажемо чому. Перш за все ця номінація сталась без консультації і всякого відома Голови нашої Церкви. Увесь час трималося цю номінацію у найбільшій таємниці. Виявлення її в часі ювілейних святкувань було хіба на те, щоб зневажити Патріярха, а всіх вірних і священників поставити на розстріл. Нерозв’язане для нас питання: як це могло статися? Сам казус був крикущий. Бо навіть у римській Церкві не ставлять архиєпископів із священників. А у Східніх Церквах гідність митрополита не та сама, що архиєпископа. Це особлива гідність. За майже 1000-літню історію нашої Церкви на всю Україну був первісно і як правило тільки один митрополит. І тому його влада рівнялася практично гідності патріярха. Це Східня Конгрегація, щоб розводнити цей уряд, настановляла за своїми спекуляціями цих митрополитів на ліво і право. За всіма цими їхніми потягненнями намагались римські чинники урядом митрополита розсікати нашу Церкву.
Що Папа пішов такими шляхами нам і досадно, і боляче. Автор цих рядків, який жив за понтифікатів п’ятьох папів, найбільші таки надії і найкращі свої сентименти зв’язував з теперішнім Папою. Бо ж не на солодких словах, а на ділах і твердих фактах можна будувати.
У скрайно розпачливій ситуації, що налягла на нас, залишається хіба ще постава самого номіната, як рятунок для нашої Церкви. Якщо номінат думає вийти з цієї нашої трагедії ще з людською гідністю, по-християнськи і по-божому, то перш усього він мусить персонально і привселюдно завернути до того, з чого він повинен був починати. Він повинен узгіднити свою номінацію з Блаженнішим нашим Патріярхом і його Синодом й тим направити дану ситуацію.
