Блаженний чоловік, що перетриває пробу, бо він, як буде випробуваний, дістане вінець життя, що Господь обіцяв тим, які Його люблять. (Як. 1, 12)
Щаслива четверта неділя по Зісланні Святого Духа для всього українського народу! Може не всі це запримічують чи знають. Постановою Синоду наших українських католицьких Владик 1991 р. ця четверта неділя зветься неділею всіх Святих українського народу. Це майже наш національно-церковний празник для прослави наших великих Братів і Сестер, наших Батьків, що дістали вінець життя і вічної слави в небеснім Царстві, вінець, що його обіцяв наш Господь тим, які Його з цілого серця полюбили. Постанова Синоду велика й історична. Щоб тільки ми вміли її належно сповняти і нею жити.
Легко нам пригадати, що великодній літургійний круг літургічного року подає і описує акт нашого спасення, що його довершив Ісус Христос своєю смертю і воскресенням, і ми пережили це, відповідно приготовляючись великим постом, радісний пасхальний час ми завершили Христовим Вознесенням, а потім Зісланям Святого Духа, чим почалась історія спасенного діла на землі у Христовій Церкві. Потім була неділя всіх святих цілої Церкви, всього людства, в якій Церква немов казала до нас: погляньте на овочі дії Святого Духа в історії серед Вас, то дія, в якій стільки людей зодягнулися в Христа і багато з них стали героями Христовими силою Святого Духа.
А далі був празник Поклону Тілу і Крові нашого Спасителя, щоб ми все пам’ятали, що він ради нашого спасення остався з нами в такий предивний, простий і чудесний спосіб, як наша небесна пожива. Все завершилося Празником Христа Чоловіколюбця, щоб знали ми, що від сотворення до спасення кожного з нас єдиним мотором Божої дії була Божа любов до нас, якою Бог полюбив нас до кінця, навіть смерти Богочоловіка на хресті. Ще був день Сострадання Пресвятої Богородиці, яким скінчилася тая квітна Тріодь, щоб ми пам’ятали про участь в ділі спасення Матері Ісуса Марії Богородиці і нашої Матері. На цім кінчилась т.зв. квітна Тріодь, найгарніша частина літургічного року про наше спасення, яку потім згадуємо кожної неділі, яка є немов повторенням тієї вічної Пасхи нашого Спасителя.
Ведені, напевно, Святим Духом в 1991 р. наші Владики рішили, щоб при тому кінці Тріоді вставити неділю для всіх Святих українського народу. Треба було це зробити, бо в XX столітті наш нарід дав тисячі великих Христових Свідків, тисячі тих, що любили Господа нашого найвищою любов’ю — дали за Нього і своє життя. Святі — то свідки Христові, світлосвітильники, ті, що найвищою любов’ю це потвердили, віддаючи навіть своє життя, свою долю за Божу правду.
Святі — то Христові свідки. Ідучи зі своїми апостолами на Оливну гору, щоб з ними попрощатись, Христос їм сказав: «Ви приймете силу Духа Святого, що на вас зійде, і будете моїми свідками… аж по край землі» (Ді. 1, 8). Апостоли такими стали: словом-проповіддю, життям, працею і смертю. Своїм словом вони понесли Христову Благовість спасення між усі тодішні народи Римської імперії. Через те слово народу пізнали Христа і потім, хто це слово приніс до свого народу в якийсь закуток тієї імперії, називався рівноапостольним. В нас такими були св. Ольга — перша княгиня-християнка, і св. Володимир Великий — наш хреститель.
Апостоли і Святі проповідували не тільки словом, але й своїм життям. Життя Святих і праведних людей — то євангеліє в практичному щоденному житті, в їхній дії, праці, поведінці. Святі своїм життям доказують, що євангельські науки і ради є можливі до виконання і здійснення, що вони є великими практичними людськими вартостями, яких людина потребує у вихованні в родинному житті, громадському чи й державному (з євангелії маємо соціяльну науку Церкви і славні вже сьогодні папські енцикліки про працю, приватну власність, заробітну платню, капітал, загалом соціяльну справедливість, і теперішній папа написав відкрито в своїй енцикліці «Сотий рік»: «Нема справжньої розв’язки соціяльного питання поза євангелією»). Христове «ярмо», коли взяти Його власні слова, не є важке, як багатьом сьогодні «свободолюбивим» людям, зокрема молоді, видається. Наші печерські монахи були такими першими свідками досконалого євангельського життя, і народ спішив до Печерської Лаври, навіть князі, щоб у них, в манастирських мурах чи печерах, відчути Христову благодать і поміч. Печерські монахи свідчили, що можна жити без маєтків, у праці для других, можна зректися родинного життя, щоб цілого себе посвятити на службу Богові і народові, можна зректися світу і його принад і молитвою та покаянним життям помагати справедливо і розсудливо жити серед земських дібр, розумно їх вживаючи для других і для себе. Наш Печерський манастир повинен знову стати місцем свідчення монашого життя, «смирення і кротости», як пише літописець Нестор, а не музеєм, в якому донедавна кпили собі атеїстичні невіжі з великої жертви великих наших подвижників. В манастирях була і духовна сила для нашого народу, бо то були, як і в інших країнах світу, вогнища нашої духовности, літератури, мистецтва, а над усе побожности і молитви. Наші манастирі були духовними заборолами проти різних напастей, які йшли на Церкву і народ. Годі розуміти сьогодні деяких батьків, що боронять своїм синам чи дочкам йти служити Богові й народові в манастирях, яким стільки ми всі завдячуємо. Про св. Теодосія Печерського наш літописець пише: «Отець наш Теодосій для багатьох був заступником перед суддями і князями, рятуючи їх, бо не могли не послухати його». Такий авторитет мала його святість. А коли малим вже він пішов, а потім таки втікав з дому в Печерський манастир, його мама приводила його додому і люто карала… Мама хотіла в своїм самолюбстві мати його тільки для себе, а не для Бога і свого народу. Який хибний спосіб думання… Таких святих ігуменів і монахів мала Україна багато і багато їм завдячує. До них ми молимось в цю неділю всіх українських Святих.
Наші Святі Борис і Гліб — то дивні і незрозумілі для багатьох святці. Не противляться своєму братові, що залюбився у власть і прямує до неї через кров і душогубства. Гидка прикмета властолюбія, яка в політичному житті погубила і нищила людей. Вони не ставлять своєму братові спротиву, хоч могли б це і з успіхом зробити, не втікають перед поганим братовбивцем і до своїх катів, що прийшли Бориса вбити, він по молитві каже до них: «Браття, приступіть і скінчіть свою службу і нехай моєму брату буде мир, браття». (Сцена, яка повторялась часто в нашій історії, навіть в найновіших часах…). Велика рідкість так дивитись на свою несправедливу смерть з рідної руки…
Кожний Святий є Христовим свідком не тільки своїм життям, але особливо смертю. Днем народження Святих є день їхньої смерти. Скільки в нас осіб віддали своє життя за Христа, свою віру і Божу правду. Великі тисячі, яких ніякий трибунал не потрапить канонізувати, бо імена їхні навіть не записані істориками чи літописцями. Мученики — це справжні свідки, і так їх звала первісна Церква. Свою віру вони потвердили своєю смертю. Свою любов виявили вони своєю смертю. Свою надію висловили і показали у своїй геройській смерті за Христа. Таким був св. Йосафат, такими були мученики на Холмщині, такими буй тисячі наших мучеників католиків і православних по радянських тюрмах і гулагах. їхнім провідним гаслом було: краще смерть, чим зрада! Україна дала в своїй історії великих Христових свідків.
Святі — то світло світу. Серед своїх порівнянь у своїх проповідях Христос має одне, що відноситься до всіх християн: «Ви світло є світу» (Мт. 5, 14). Світло ставлять високо, щоб воно освітлювало цілу кімнату, якийсь простір. Бог хотів мати Святих, щоб вони були таким світлом для Нього, щоб від їхнього світла ми знаходили, бачили в їхніх вчинках Бога і Спаса нашого, який єдиний міг про себе сказати: «Я світло світу, хто йде за мною, не буде в темряві блукати, а буде мати світло життя». Святі люди все, що чинили, творили, робили це зі світлом Божої благодаті. Святих посилає Бог в часах пітьми, злоби, спокус або в часах, коли люди вибрали собі провідників та «ідеологів», які своїми «творами» проголошували себе «світильниками», «вождями», «батьками», «вчителями»… Такими в нас були вже згадувані Борис і Гліб в часах братовбивчих міжусобиць і чвар за київський престіл. Таким був у наших часах Слуга Божий Митрополит Андрей в часі двох великих війн і наших з ними пов’язаними трагедіями. А скільки інших, яким у нас не було ні числа, ні реєстрів їхніх імен — священиків, мирян, державних мужів, військових, які в своїм окруженні держали народ Христовим словом у рівновазі, в непохитності, з християнськими засадами в житті і в боротьбі і були справжніми світильниками істини, що й вороги дивувались і деякі під впливом їхньої поведінки навертались потім. Мали ми великих світильників мирян, і не добре воно, що за святими і подвижниками у вірі ми шукаємо тільки між священиками і монахинями, наче б миряни не могли бути кандидатами на Христових світильників. Наш мирянський рух міг би тепер зайнятись розшуками по різних архівах про своїх співбратів, що були світлом у темряві наших важких років XX століття.
Святі — це ті особи, що любили згідно з Христовим словом: «Нема більшої любови, коли хто душу свою кладе за друзів своїх» (Ів. 15,3). Любов — це найвища сила і мотор життя і при тому найвища Божа чеснота в людини. «Коли б ми і чуда робили, і мали усі дари пророків, а не мали любови, ми були б нічим», — каже св. Павло. Святих, мучеників і праведників, Христових героїв зродила любов. Двадцяте століття дало історії дві жахливі доктрини, в яких чеснотою була ненависть! Запекла ненависть до інакодумаючого, до кожного противника їхньої доктрини, ненависть, що створила великі народовбивства і залишила по своїх упадках сумні цвинтарища невинних людей. Мали вони свої фарби — червону і брунатну. Обидві мали у своїх кігтях нашу землю і лишили чимало отруї в душах наших людей. Доведеться довго чистити уми людей від тих отрут, які в різних формах продовжують свої впливи і забруджують нашу духовну християнську екологію, шкодять державному будівництву і відродженню народу. Їх невтралізувати можна тільки християнською чеснотою любови, про що так щиро і правильно говорить різними закликами Шевченко. А св. Августин говорив про мучеників: «Не подивляйте геройства мучеників у їхній крові, їхня любов перемагала терпіння, муки, переслідування — любов їхню подивляйте!». В них перемагав Той, що в них жив і діяв. Вони свідчили про Христа своєю вірою і своєю любов’ю. Хтось казав: є два докази на існування Бога — коли люди живуть згідно з вірою і коли люди вмирають за віру з любови. Такими були численні наші мученики XIX і XX століть.
Ми мали, і з наголосом це треба казати, в історії великих і святих батьків, братів і сестер наших, які були Христовими свідками, світилами і зразком високої любови до Бога і ближнього. Великим, отже, актом наших Владик було те, що встановили для них одну неділю в році для прослави їхніх імен і їхніх подвигів, а для нас і для грядучих поколінь поставили їх як наших світильників і приклад для наслідування. Як вчив св. Іван Дамаскин, коли дивився на ікони святих мучеників: «Я роздумую перед іконою про витривалість мучеників і нагороду вінців, я склонний до наслідування їх гарячими почуваннями, як вогонь, падаючи до землі, складаю мою пошану Богові через мученика і отримую спасення». Сам акт проголошення такої неділі для українських Святих був би замало. Нам треба чинно і святково цю неділю зробити неділею наших всіх Святих, це має бути нашим всенароднім празником-святом по всіх парафіях — католицьких і православних, в Україні і на різних чужинах. В найновішому молитовнику «Прийдіте поклонімся» є подана служба для цього свята. В наших календарях ця неділя мусить бути відповідно позначена і, на жаль, досі чимало календарів цього не роблять. Не поділімся ми тут знову на одних, що це приймають, і других, що не приймають. Так у нас, на жаль, буває.
Ми в історії не записали їхніх імен і їхніх вчинків. Така вже наша недолугість, і така була злободенність часів. Але імена їхні записані на небі, а ми говорім про них світові і нашим дітям і віддаваймо їм найбільшу пошану в цю неділю (цього року 1994 це буде неділя, 17 липня). Молімось у цю неділю: «О мученики, ісповідники і всі святі Божі угодники української землі! Моліться перед престолом Господнім за нас і за цю землю, на якій ви жили і свідчили вірою про нашого Господа і були для нас і для світу Христовим світлом, жили любов’ю до Бога і народу нашого, який Вашою заслугою отримав недавно великий дар волі і свободи від Бога Творця і Володаря народів. Моліться за нас, щоб ми — брати ваші, були теж гідними Христовими свідками перед безбожним світом, світлом віри і любови до тієї міри, щоб могли враз із св. Павлом і з вами сказати: нам жити — значить Христос!
о. Іван Музичка
