Офіційній легалізації УГКЦ передували велелюдні маніфестації вірних, що свідчили про стійке і свідоме конфесійне самовизначення. Одна з таких резонансних подій відбулася 29 жовтня 1989 р.: цього дня нескорена і сильна духом Христова Церква урочисто повернулася до одного зі своїх храмів. Саме церква Преображення Господнього у Львові стала місцем, звідки розпочалася урочиста хода вірних, що завершилася поверненням храмів Греко-Католицькій Церкві та започаткувала процес її легалізації.
Мабуть, не випадково останньої неділі жовтня Вселенська Церква молитовно вшановує свято Царя Христа. Цей празник впровадив Папа Пій XI у грудні 1925 р. Саме тоді у світі зароджувалися нові політичні течії і суспільні устрої, які намагалися зламати християнські моральні цінності та підмінити їх новою ідеологією. У 20-х роках ХХ ст. на політичній карті світу з’явилася нова держава — Союз Радянських Соціалістичних Республік, яка оголосила війну релігії. В СРСР більшовики розгорнули «червоний терор» проти власного народу. У цей час в Італії до влади приходять фашисти. Вони також проголошують побудову нової імперії, яка мала встановити панування «вищої раси» над «нижчими расами» заради свого процвітання. Європою розпочинає ходу «коричневий терор». Обидві системи були людиноненависницькими, і християнські цінності стояли на заваді обом режимам. Тому місце Бога мали зайняти вожді-царьки та їх ідеології, покликані запанувати над душами і серцями людей. На противагу цим новітнім лжемесіям Святіший Отець через празник Царя Христа утвердив непорушність єдиного справжнього Богочоловіка, вчення правителя якого не розділяє, а об’єднує людей, не підносить одних за рахунок приниження інших, тому що Його Царство – це Царство миру, правди і любові.
Празник Царя Христа знайшов відгук у серцях греко-католиків, які 29 жовтня 1989 року прийшли до львівського храму Господнього Преображення, щоб відновити історичну справедливість. Це свято стало близьким для наших вірних, бо відповідало духові часу. «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5, 10), ці слова з Євангелія стали дороговказом для всіх, хто не сприймав фальшивої комуністичної ідеології та спроб історичних фальсифікацій і підмін. Отож, один з найбільших храмів у центрі Львова, а також площа довкола неї, була наповнена молільниками. Цього дня у храмі Преображення Господнього проголосили неправочинним і неканонічним сталінський собор 1946 року і відправили два Богослужіння на бокових престолах. Однак, частина духовенства РПЦ, яка мала безпосередній зв’язок із КДБ, вдалася до погроз та залякувань священиків і мирян УГКЦ, які зібралися у церкві. Ці служителі намагалися не допустити греко-католицького ієрея до головного престолу храму та сподівалися на підтримку з боку комуністичної держави.
Не відомо, як тоді могли розгорнутися події, якби не Божий Промисел, що дозволив запобігти зіткненням, та мудрість і відвага Священика Миколи Костюка (згодом настоятель Підкамінського монастиря отець Методій) та відомого правозахисника, громадського і політичного діяча Івана Геля. У храмі св. Юра духовенство РПЦ за підтримки радянських органів безпеки готувало силову акцію. Про це довідався Іван Гель, який звернувся до отця Миколи Костюка з проханням не допустити витіснення з храму Преображення греко-католицьких священиків, позаяк це могло б повністю нівелювати всі отримані цього дня історичні перемоги — перші публічні Богослужіння у храмі та проголошення акту-звернення про відновлення офіційної діяльності УГКЦ. Треба було відслужити третю Божественну Літургію на головному престолі, яка фактично стала б вирішальною у змаганнях за повернення храму та відродження Церкви.
Одразу ж після отримання попередження храм наповнили молоді диякони єдиної легальної на той час Церкви, які прийшли з катедри св. Юра з наміром зірвати богослужіння, до якого готувався греко-католицький священик. Вони поводилися зухвало і самовпевнено, насміхаючись з отця Костюка. Один із дияконів (Симеон) підійшов до отця Миколи і запропонував йому «забиратися звідти, оскільки тут буде літургісати владика» (владика РПЦ). На ці слова отець Микола не розгубився і спокійно відповів, що цього не буде, «тому що це греко-католицький храм». Ніхто з «московських» дияконів, почувши у відповідь це сміливе твердження, не наважився більше займати отця Костюка. Можливо, така їхня поведінка була зумовлена тим, що поруч у захристії перебували «комітетчики» (співробітники КДБ), які мали заарештувати отця Миколу.
Не зважаючи на все це, отець Микола облачився у ризи, попрямував до святилища, але не через захристію, як зазвичай, а через дияконські двері. «Бог повів мене», згадував він згодом про ці події. Отець відчинив царські врата і побачив, що до нього звернені тисячі облич, які знайомі йому з часів церковного підпілля. Він подивився в очі цих людей і зрозумів, що не зможе зрадити їх сподівань. «Тут і зараз або ніколи», — пригадував кілька років по тому свої думки отець. І хоч до його вух долітали кпини, насмішки і прокльони, він відчував, що вірні стоятимуть з ним до останку.
Розуміючи, що працівники силових структур планують прорватися до престолу, щоб зірвати Службу Божу, отець Микола попросив чоловіків, що були у храмі, стати у кілька рядів навколо престолу, тримаючись попід лікті. Жінки також відгукнулися на заклик отця Миколи: вони наблизилися до самого іконостасу і стали навколішки.
І тут сталося неймовірне: у храмі з’явилися представники західних ЗМІ. Світло, спалахи відео- та фотокамер, спрямоване на вірних і отця Миколу, справили на всіх противників УГКЦ, що перебували в церкві, ефект бомби. Через кілька хвилин у захристії нікого з них не залишилося!
У храмі запанувала тиша й урочистий спокій. Після Євангельського читання отець Микола з амвону звернувся до вірних Греко-Католицької Церкви: «Ми – в церкві після 43 років розлуки. Ми, обсміяні і обпльовані, — у Церкві, яку нищили і загнали у підпілля. Зараз і вмерти не шкода. Усім нам відомо, що сьогоднішня остання неділя жовтня присвячена культу вшанування Христа Царя.
— (…) І не даремно весь наш взір, вся наша побожність і духовність повинна линути і лине до Христа Царя, бо Церква Христова є Христоцентричною Церквою. Христос є в центрі всього нашого почитання. (…)
Христос — є Бог, а зло — є злом, і минеться воно, і не стане його. І пропаде воно в безодні, яку собі заслужило. А Христос Цар залишиться навіки на тім місці, на якому Він народився і на якому Предвічний Бог завжди був. І тепер ми в церкві, і Христос у нас у душах. І Він був там завжди: і тоді, коли не було де помолитися, і тоді, коли вража рука не раз нищила отакі чудові іконостаси. А Христос завжди був на своєму місці. І був у кожному серці віруючої людини, у кожному серці віруючого українця. Не раз нам здавалося, що наш брат забув про Бога, забув про Церкву, в якій був охрещений. Не раз ми так гірко нарікали на своїх українців, кажучи «чому вони такі безталанні?!». Але і тоді Христос був серед них і царював у їхніх серцях. І доказом є цей сьогоднішній день — ця Служба Божа, котру ми правимо зараз тут, у цій церкві. (…)
Добре усім нам тут сьогодні разом молитися: і тим, які ходили у цю церкву досі, і тим, які щойно сьогодні прийшли. Добре нам тут, бо Христос Цар є перед нашими очима, на нашому іконостасі. Він дивиться на нас із небес, з глибини наших сердець. Нам тому так добре і благо, тому що за тих 43 роки ми не вигнали Христа зі своїх сердець, хоч стільки разів нам це було запропоновано. (…)
Що ми можемо сказати Христові у Його свято? Ісусе, дякуємо Тобі, що Ти дав нам ласку втриматися і Тебе в серцях наших пронести через увесь цей гіркий час переслідувань і терпінь. Пронести Його через усі спокуси і відкинути їх. Пронести Христа і прийти з Христом до тієї Церкви, до якої ми зараз прийшли. А прийшли ми до Церкви, яка споконвіку була нашою — Українською Греко-Католицькою. І була вона такою усі ці 43 роки гірких часів. І доказом того, що вона існує, є нинішне Богослуження.
(…) Ласка Божа допомогла та осилила нас і дала нам можливість молитися тут разом. Несіть свої бідні і часом слабенькі серця в цю нашу церкву і в усі церкви у цілій нашій Україні. Несімо їх гідно і наповненими любов’ю. І нехай від цієї хвилі ніколи брат брату не дорікає, що ти не був такий, як я, не дорікаймо один одному, що хтось тримався, а хтось ні. Це все скороминуще. А найважливіше те, що ми нині разом, і ми — в церкві, немов у раю. А в раю так буде, що всі ми будемо разом не будемо ділитися. І слава Богу, що серце наше залишилося неподіленим, що хоч як ворог не ділив нас на усякі секти і віри, а ми в дусі своєму залишилися єдиними. Слава Богу за ту нашу духовну єдність. (…)
Хочу сказати слова подяки усім вам, тут присутнім за те, що серце ваше не поділене, а єдине. Воно таке ж, як було тисячу років тому, коли Володимир хрестив Київську державу. Серце ваше залишилося неподільним, таким, як було ще в ранні часи, тоді, коли бере початок поява нашого народу. Неподільне серце є. І дай Боже, щоб таким нерозділеним воно увійшло до Царства Небесного, де чекає на нас усіх наш Цар — Господь Бог Ісус Христос».
Підготував схимонах Юліан (Ігор) Монастирський, монастир Походження Дерева Хреста Господнього,
смт. Підкамінь.
