Наукову конференцію в Інституті філософії Академії наук «Українське православ’я: особливості, історія, сучасність» вступним словом відкрив академік В. Шинкарук. Сказав Володимир Іларіонович кілька слів про те, що «настала пора збирати каміння», і, мабуть, втративши орієнтацію в часі, раптом оголосив: «Слово для доповіді надається митрополиту Київському й всієї України Філарету».
Давно вже не митрополит Філарет — Денисенко-Антонов, не київський і не всеукраїнський. Його посаду назвали нині зовсім по-мирському: заступник патріярха Київського і всієї України Мстислава. Ось тільки сам владика Мстислав у свої заступники його ніколи не брав.
— Ніколи, ніде і ніхто кандидатури Філарета, як мого заступника, зі мною не погоджував. Та й чи мав би я право залишатися патріярхом, якби зголосився на такого заступника. І справа не тільки в його зв’язках з партійними структурами та КДБ. Тут йому Бог суддя. Справа в тім, що ще до Собору, на якому Філарет сам себе призначив моїм заступником, його, згідно з канонами Церкви, позбавлено сану. До того ж Філарет тоді входив як предстоятель філії РПЦ в Україні до складу ієрархів Російської Православної Церкви. Ніде в світі жодна з помісних Церков не вважає Філарета митрополитом, а тим більше моїм заступником.
Я був у Константинопольського патріярха Варфоломея, мене зустрічали там як главу Українського патріярхату. Наша материнська Церква, як і інші автокефалії світу, готові визнати нас незалежною Церквою, але доки Філарет не зійде зі сцени і не складе свої повноваження, Київський Патріярхат визнаватимуть лише окремі народні депутати України.
Трагедія сьогоднішнього українського православ’я в такому явищі, як філаретівщина. На жаль, цього не хочуть зрозуміти і в уряді України. Там думають, що залишаючи Філарета на «троні», перемагають московську православну експансію. Я все життя боровся проти неї, але, чесне слово, мені набагато приємніше спілкуватися з митрополитом Володимиром, ніж доводити Філарету, що він мас самоусунутися. Адже доки існуватиме філаретівщина, криза в українському православ’ї не мине.
Організовуючи в червні цього року «історичний» Собор, який мав об’єднати українське православ’я в єдиний Патріярхат, його організатори, митрополити Філарет і Антоній, врахували, здасться, все: і політичну ситуацію в Україні, і прагнення православного люду до об’єднання, і допомогу новоспечених «кураторів» Церкви з числа народніх депутатів, і непопулярність у народі признаного Москвою митрополита Володимира (Сабодана). Єдиного не врахували «святі» отці: справжній глава Православної Церкви України, 94-літній патріярх ще живий.
Не вірте цьому Соборові. То не Собор, то збори. Собор — це велика і свята справа, його скликання — процес надзвичайно поважний, який вимагає розуму, серця і чесности. А останнього саме й бракує тим, хто зібрав цей «Собор». Без моєї згоди, без згоди архиєреїв. Дуже легко зібрати 3-4 архиєреїв, 5-6 протоєреїв, трохи сестричок і кричати: «Ми — Собор». Бо ж, насамперед, Собор починається з чесности.
Об’єднання православних України можливе лише довкола Української Автокефальної Православної Церкви, як Церкви-мучениці, котра ніколи не зраджувала свій народ і свою віру. Ми хочемо єднання, але на засадах чесности і чистоти перед Богом і людьми.
Інколи страшенно цікаво читати програмки наукових конференцій. Відкриєш, наприклад, розділ «Доповіді» і прочитаєш: «Проблеми сучасного українського богослов’я. Є. Дулуман. Київ». Овва! Знайомі все обличчя! Чи не той це, часом, Дулуман, який справді колись був богословом, а потім десятиліттями доводив народові, що релігія — це опіюм для нього?
Або розділ «Секція друга. Повідомлення. В. Суярко «Православно-християнський характер сакральної культури України». Чи не той це, бува, Суярко, який читав лекції у Київському університеті, а одного з авторів цих рядків виставив за двері за те, що замість визначення Бога за Леніним, той сказав, що Бог — це шлях, істина і життя? Придивляємось — так ж він, той самий.
Страшно. Страшно, коли зневіреному, скаліченому атеїзмом народові Божу мудрість несуть дулумани і суярки. Вони швидко зорієнтувалися, що найбільша Церква України уражена філаретівщиною і дедалі ближче підходить до межі, за якою закінчується релігія й починається облудна й продажна ідеологія. Вони розуміють, що їхній час ще не минув, що досить замість фахівця з «наукового» атеїзму назватися релігієзнавцем — і будеш знову на коні.
— Як патріярх Української Православної Церкви я усвідомлюю, що Православна Церква України часто займається не тими справами, на які покликав її Господь. Внутрішньоконфесійні чвари, протистояння з греко-католиками вийшли на перший плян у діяльності нашої Церкви. І цим не забарилися скористатися вчорашні атеїсти і комуністичні агітатори. Скільки сміття нині розвелося довкола Церкви! «Релігієзнавці», лжепророки і лжехристи. Людей лякають кінцем світу, затягують у сатанинські секти, нав’язують хибний світогляд. Щоб наша Церква знову змогла сіяти зерна правди на добру землю, Філарет і сили, які за ним стоять, мають залишити нас у спокої. Це моя позиція, і з неї я не зійду.
Релігія, яка стає знаряддям політики, гине. її оголошують лжерелігією не лише богослови і святі отці, від неї відвертаються і прочани. Колись цар Петро перетворив Московську патріярхію на департамент у справах релігії. Православ’я вистояло тоді лише завдячуючи духовному подвигові апостолів віри. В Україні церковна криза в ХVІІ столітті загрожувала існуванню самої нації. Подвижницька діяльність митрополита Петре Могили, який любив повторювати: «Всяке царство всякий дім, які розділяються в собі, загинуть», врятувала українське православ’я. Нині Господь допоможе згуртувати розділених і розгублених православних лише тим, хто ніколи не зраджував віри і зберіг моральне право перед Богом і людьми навчати.
Владика Мстислав і досі не має резиденції в Україні. Це тільки його «заступник» живе в розкішних палатах у Києві на Пушкінській вулиці, де й донині в золотих рамах красуються портрети Пімена й самого Філарета. Патріярх же наглухо ізольований від своєї пастви і священиків. Майже ніхто не наважується переступити поріг готельного номера, де тимчасово мешкає владика.
Ім’я патріярха використовується лише як прикриття для неправедних дій керівників так званої Української Православної Церкви — Київського патріярхату, яку патріярх Мстислав не визнає. Після об’єднання Церков, не питаючи благословення владики Мстислава, не цікавлячись думкою пастви, переведено у відання Філарета церкву УАПЦ Іоана Богослова, Видубицький манастир.
— Навіть в часи страшних сталінських репресій, — говорить владика Мстислав, — наша Церква правила Службу Божу українською мовою, а нині Синод вирішив проводити богослуження ще й так званою старослов’янською, яка, по суті, є архаїчно-російською, бо справжня давня слов’янська мова — це зовсім інше. У Володимирському ж соборі, головному осідку Філарета, взагалі не визнають української.
В українського православ’я склалися напружені стосунки не лише з Москвою, а й з Римом. Міжконфесійні чвари двох Українських Церков — УПЦ і УГКЦ — перетворили Галичину на поле розбрату і майже справжніх воєнних дій. Відкиньмо політику, на якій круто замішано ці релігійні сутички. «Сатисфакція» за ліквідаційний Собор 1946 року не робить честі греко-католикам. Так само, як і рішучий наступ українського православ’я під гаслом: «Геть Рим!». Поспіх, як правило, приносить протилежні результати. Згадаймо той самий Собор, організований «найкращим другом православ’я» марксистом-атеїстом Сталіним. Спроба Московської патріярхії знищити Греко-католицьку Церкву через кілька десятиліть бумерангом повернулася до «стрільця» — російське православ’я не має нині на Галичині будь-якого впливу. За гріхом назирці завжди ходить тінь-розплата. Цю просту істину не треба забувати жодній з конфесій.
Стиль стосунків, запозичених з дохристиянської доби, — «око за око, зуб за зуб» — належить до найнижчого рефлекторного рівня суспільної поведінки. Ворожість, як реакція на зустрічну ворожість, завжди викликає ланцюгову реакцію. Хоче того хтось чи ні, але вкоріненість більшої частини Західньої України в католицький світ — факт доконаний. І Київ має зрозуміти не тільки галицьку говірку Львова, а й його релігійну мову.
Недавно відбулася зустріч глави Української Греко-католицької Церкви Мирослава-Івана Кардинала Любачівського з Президентом України Леонідом Кравчуком. На ній знову йшлося про офіційну регабілітацію греко-католиків.
Досі не призначено представника України у Ватикані, хоча римський нунцій перебуває у нас уже кілька місяців. Вірні УГКЦ донедавна не мали навіть свого храму у Києві: тривалий час єдиним прогресом у цьому напрямку була зміна стін, під якими вони мерзли під час Служби Божої — спочатку Покровської церкви, потім дзвіниці на тій же Покровській вулиці на Подолі. Лише недавно громаді передали Микільську церкву на Аскольдовій могилі, а найближчим часом вона одержить Свято-Троїцьку церкву Іонівського манастиря та приміщення дирекції Центрального ботанічнеого саду. Правда, в Свято-Троїцькій церкві й нині володарюють прихильники митрополита Володимира. І дуже сумнівно, що вони зустрінуть «конкурентів» хлібом-сіллю. Отже, ще одна битва за храм? Полінця підкидають, якщо не хочуть, щоб вогнище згасло… І в ньому, наче сухий хмиз, згоряють навіть найкрасномовніші заклики до єдности, спокою та злагоди на українській землі.
— Навіть зі свого патріяршого осідку в Бавнд-Бруку я бачу, що насправді відносини між обома Церквами штучно драматизуються третьою силою. Нині спостерігається відхід від «хмарности», відбувається «прояснення». Доказ цьому — участь делегації УАПЦ у жалобних урочистостях, пов’язаних з перепохованням тлінних останків глави УГКЦ Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого. Я прийняв це запрошення. І вважаю, що в нашому тяжкому житті ми повинні обніматися не тільки над домовинами, а й разом шукати любови на шляху, що лежить перед нами, перед нашим від віків християнським народом. Я ніколи не поривав контактів з католицькою громадою, підтримував тісні стосунки з митрополитом Шептицьким під час своєї парламентської діяльности в Польщі. Та й, до речі, моя дружина була греко-католичкою.
Про зближення двох українських Церков в останні роки життя дедалі частіше думав Йосиф Сліпий. Це видно з його Заповіту. Патріярх розчарувався в патронаті Риму над УГКЦ. На жаль, смерть обірвала його кроки до соборної незалежности Української Православної Церкви. Нині Рим робить вигляд, що йому байдуже до наших взаємин з УГКЦ. Насправді, він боїться допустити тісніші контакти і дуже пильнує за збереженням традиційної ієрархії. Я маю багато доказів цьому. Римська курія, як і Московська патріярхія, всіляко перешкоджають і перешкоджатимуть процесу зближення православних і греко-католиків, а позиція глави УГКЦ кардинала Любачівського в цьому пляні дуже нечітка. Принаймні в контактах зі мною кардинал дотримує надто офіційного тону.
Якби навіть вдалося якимось чином об’єднати всіх християнських владик під банею одного храму, це ще б не означало утворення єдиного Київського патріярхату. Без відродження в Україні самого духу християнства, без спалаху вогнища віри склеєний з уламків Патріярхат буде просто хитромудрою комбінацією далеких від благочестя і віри політиків. Надто багато нині тих, хто топче перли, і готових розтерзати будь-кого, щоб солодко їсти і м’яко спати. Є серед них, на жаль, і люди в рясах.
Але хочеться вірити: настав час прощення, адже й Христос учив: «Любіть ворогів ваших». Патріярх Мстислав на закінчення нашої бесіди процитував апостола Павла: «… Над усе візьміть щит віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Бо покликав нас Бог не на нечисть, але на освячення»…
Катерина Кіндрась
Людмила Коханець
Валентин Лабунський,
спеціяльні кореспонтенти «Голосу України»
* Статтю «Не приносить трухляве дерево добрих плодів» передруковуємо з газети «Голос України» за 31 жовтня 1992 p., число 209 (459).
Коментар до неї буде у наступному числі.
Ця стаття вияснює нашу попередню статтю про поєднання двох УПЦерков.
