(Закінчення з попереднього числа)
Третім періодом був час національного і церковного відродження, що на західніх українських землях почався в половині 19-го століття, а на східніх, в кордонах російської імперії, вже при кінці 18-го, де батьком цього відродження історія рахує Івана Котляревського. 1798 року він видав гарною українською мовою «Енеїду» і «Наталку Полтавку», твори просякнуті патріотичним духом. Тим він дав початок великому літературному рухові, осередком якого стало місто Харків. На початку 19-го століття появилися більшого національного значення твори поета-сатирика Петра Гулака-Артемовського, батька української прози Григорія Квітки-Основ’яненка й історика Миколи Костомарова. Завершив цей рух Тарас Шевченко своїм невмірущим «Кобзарем» 1840 року.
Цей український рух на Наддніпрянщині не мав і не міг мати впливу на українізацію Української Православної Церкви. Перед таким впливом боронив її московський патріярх, зглядно прокурор «Святійшого Синоду Російської Православної Церкви». Вони обсадили єпископські становища Української Православної Церкви родовитими москалями. Я згадав про той український літературний рух тому, що він мав вплив на українізацію (як не дивно) Греко-католицької Церкви. З ним був ознайомлений о. Маркіян Шашкевич, що разом з товаришами Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким переніс його в «Русалці Дністровій» на галицький ґрунт. Ця «Руська Трійця» вирішила питання яку мову — живу народню, мертве книжне «язичіє», чи польську треба уживати в письменстві, в Церкві, в товариському, приватному і публічному житті. Вона започаткувала т. зв. народницький рух — поворот духовної і світської інтелігенції до свого народу. 1848 року скасовано панщину. Закріпачений український селянин, неосвічений, темний, бідний і …п’яний, (бо пропінація польської шляхти змушувала його пити), мав стати базою відродження української нації і церкви. Це великий історичний перелам в житті західньої вітки українського народу, що внедовзі стане п’ємонтом України. На дорогу вказану «Руською Трійцею» вступає духовенство і світська інтелігенція, як Митрополит Григорий Яхимович і його крилошанин, пізніше перемиський єпископ Михайло Куземський. Вони вимагали від австрійського уряду впровадження української мови в усіх народніх, середніх і вищих школах, а також призначення на урядові пости в Східній Галичині таких урядовців, що знають українську мову.
Митрополит Яхимович став дійсним провідником українського народницького руху, організатором і головою «Головної Руської Ради» — централі національної репрезентації українців і головою українського парляментарного клюбу у віденському парляменті.
Зі священиків, що визначилися в той час працею на народній ниві, треба згадати отців: Степана Качалу, Григория Шашкевича, Василя Подолинського, Лева Трежановського, Александра Заячківського, Омеляна Огоновського, Івана Гушалевича, редактора «Галицької Зорі», отця Михайла Куземського, голову «Руської Матиці» і заступника голови «Головної Руської Ради», що була першою політичною організацією галицьких Русинів та о. Миколу Устіяновича, головного організатора народньої освіти. За ініцятивою о. С. Качали постали у Львові «Руська Бесіда», «Руський Народний Театр», і Товариство «Просвіта» (1886 року), що понесло на міста і села освіту бідним міщанам і розкріпаченим селянам. О. Василь Подолинський, знаний зі своєї відповіді польським імперіялістам, в якій він каже полякам, що українці так у відношенні до поляків, як і до Москалів є народом окремим, що поляки мусять реально врахувати потенційну силу українського народу і не робити його собі ворожим, бо з того вийде смертельна шкода для Польщі. (Пророчі слова о. Подолинського сповнилися на наших очах). «Хіба дух свободи має бути властивий тільки іншим народам!? Хіба українці не знають, що вони були колись також славні? А припустім, що ми ніколи не були народом, а тільки якимись провінціоналами, то це чейже не відбирає права бути ним сьогодні. Так, ми є українці і сильно віримо у відродження вільної незалежної України — раніше, чи пізніше. Не замовкнемо, хіба що ціла Европа замовкне. Хочемо бути народом і будемо ним певно, бо голос народу це голос Божий.» Ці думки о. Подолинського повинен засвоїти собі і нині кожний українець.
Зі світських народних робітників того часу треба згадати проф. Анатоля Вахнянина, першого голову Товариства «Просвіта» у Львові, Юліяна Романчука, письменника Корнила Устіяновича, Івана Криницького, Омеляна Партацького, д-ра Костя Сушкевича. Всі вони Львовяни. Зрозуміло, що не десятки, а сотні духовників і світських на терені Східної Галичини впряглися в процесі розвитку нових напрямків народного життя.
Та «не від разу Рим збудований» — і не відразу могла бути очищена атмосфера церковного і світського порядку, коли її на просторі довгих віків засмітили ренегати і ріжного роду «..філи». Вже на з’їзді «Руських Вчених» 1848 року, що на ньому засновано «Галицько Руську Матицю», товариство для народньої освіти, виявилася фракція консерватистів, що не була прихильна вимозі уживати українську мову в книжках, призначених для шкіл. Вона була за «язичієм», себто за мішаниною української, польської і московської мови. Книжки видані такою «мовою» були для селянських дітей, де в чистоті задержалася українська мова, мало зрозумілими і це стало причиною упадку народного освітного руху. На ґрунті того «язичія» в зв’язку з неприхильним до українців вітром австрійського уряду розвинулося москвофільство, яке за взором поляків заперечувало існування українського народу і твердило, що є тільки «адін народ і адін русский цар». Визначними постатями тої національно-ренеґатської форми москвофілів були: урядник львівського магістрату Денис Зубрицький, редактор «Слова» Богдан Дідицький, — судовий радник Михаїл Качковський і священик Іван Наумович, основник «Общества ім. Михаїла Качковського» освітного товариства москвофільського характеру, (в противагу українського Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка 1873 p.), священик Іван Наумович, бувший парох села Гнилички, збаражського повіту, перевів мешканців цего села греко-католицького віроісповідання на московське православіє.
Москвофільська група значно потерпіла з вибухом першої війни 1914 року. Богато згинуло в австрійськім концентраційнім таборі Талєргофі, близько Ґрацу, залишивши там за собою великий цвинтар. Через них потерпіло також богато чистокровних громадян українців. В час перших невдач австрійських військ на терені Східньої Галичини неконтрольований і несправджуваний донос поляка, чи жида, що цей чи інший є москвофіл, — вистарчав, щоб невинний «москвофіл» був повішений мадярськими військовими частинами на придорожньому дереві. В часах нашої визвольної боротьби 1917-1921, москвофільська ідея стрінувшися з українською — відійшла в небуття.
В часі найбільшого розквіту москвофільства в Галичині на митрополичім львівськім престолі сидів митрополит Йосиф Сембратович, ревний прихильник українізації греко-католицької Церкви. Він був одним з тих духовників, що говорили проповіді по-українському. Тут треба пригадати, що о. Маркіян Шашкевич перший почав виголошувати свої церковні проповіді по-українському. Митрополит Йосиф Сембратович завзято продовжував боротьбу з пиянством нашого села. За його порученням місцеві священики закладали по містах і селах братства тверезости церковно-релігійного характеру. За це не любила його польська шляхта, бо це підривало її доходи. За інтриґами тої шляхти Апостольська Столиця відібрала йому управу митрополії і передала її завідування в руки митрополита Сильвестра Сембратовича, якого Папа підніс до гідности кардинала. (Тут треба згадати, що першим кардиналом при кінці першої половини п’ятнадцятого століття став «митрополит Київський і всієї Русі» Ізидор, з походження грек, член Унійного Собору у Фльоренції, що відбувся 1439 року, другим з черги в 1856 р. став митрополит Михайло Левицький, третим — попередньо згаданий вже митрополит Сильвестер Сембратович, а четвертим їх Блаженство нинішній Патріярх Помісної Української Католицької Церкви Йосиф Перший, при кінці січня 1965-го року.)
Про повну українізацію Української Католицької Церкви — духом, мовою і обрядом — можна говорити щойно від початку двадцятого століття, коли на Святоюрській Горі засів на митрополичому престолі Кир Андрей граф Шептицький а на чолі духовної Академії великої міри учений теолог і його наслідник на митрополичому престолі щойно згаданий Первоєрарх тої Церкви їх Блаженство Йосиф Перший. Обидва Вони великого формату індивідуальності. Під їх проводом виросло нове покоління священиків, ревних українських патріотів, що попри науку слова Божого в сільських і міських парафіях дбали також про національний, культурний і господарський розвиток повірених їх духовній опіці мирян, а як прийшла велика потреба, богато з них вступили, як полеві духовники, в ряди Української Галицької Армії, ділили з нею долю і недолю і немала їх частина зложила свої кості на широких степах України.
Переказати многогранну працю митрополита Андрея Шептицького в газетній статті, хоч би як довгій — неможливо. В програму праці його довгого життя і понад п’ятьдесятлітнього владицтва — від 1889-1900 станиславівський єпископ а від січня 1901 до 1-го листопада 1944 року, (себто до дня його смерти), львівський митрополит — входили: служба Богові і народові. Цей період був найсвітлійшою записаною тими Митрополитами сторінкою історії Українського Народу і його Церкви. УКЦерква стала релігійним і національним бастіоном українського народу. Вона стала його національною церквою. Цього не могла стравити атеїстична й імперіялістична Росія. Вона ув’язнила всіх ієрархів, десятки священиків, тисячі вірних і ліквідувала її. Нею зааранжований т. зв. «Львівський Собор» 1946 p., без законних Первоєрарха і єпископів, визнав неважними постанови Берестейської Унії з 1596 року і постановив «соєдинитись» з Московською Православною Церквою. Подібна доля «соєдиненія» стрінула ще 1686 року Українську Православну Церкву.
Окремою великою історичною заслугою Митрополита Андрея було створення Української Католицької Церкви в Америці й Канаді, для тих, що з нужди і голоду шукали прожитку в далеких світах і рвали зв’язок зі своєю рідною церквою і батьківщиною. Немов Боже Провидіння хотіло, щоб поза сферами впливу ворожих течій на східній півкулі заховати цю церкву на західній. Богато труду положив Митрополит, щоб проламати протест місцевих латинських єпископів а також, щоб приєднати до свого пляну Апостольську Столицю. Він дав тій своїй Церкві своїх священиків і єпископів. Він двократно її візитував, (раз 1910 а другий раз 1921 року,) — БЕЗ ДОЗВОЛУ Риму і місцевих єпископів, як її законний Первоєрарх. Він скликав на Синоди всіх українських єпископів: європейських, американських, закарпатських і югославських в 1927 і 1929 pp. Він законно вважав ту Церкву як частину Церкви своєї Митрополії, перенесену на іншу територію, — Церкву того самого народу, тої самої релігії, обряду і культури. Він хотів бачити її такою, якою її бачив у своїй львівській, зглядно Галицькій Митрополії — національною церквою українського народу.
На жаль заміри й надії Митрополита Андрея не здійснилися. Вже в перших десятках літ поселення української еміграції в Канаді і Америці почалися непорозуміння поміж:
1. нашими священиками а місцевими латинськими на тлі целібату,
2. поміж галицькими і закарпатськими священиками на тлі національної назви народу, з якого вони вийшли, (русини вони, чи українці,)
3. поміж вірними Греко-католицької Церкви а їх тодішніми єпископами за право власности церков, церковних площ і взагалі за право завідування церковним майном.
В наслідок тих непорозумінь Греко-католицька Церква поділилася на Церкву галичан-українців і Церкву закарпатців-русинів, та цілий ряд православних громад, які з бігом часу влилися в Українську Греко-Православну Церкву в Канаді і в Українську Православну Церкву в Америці. Деякі з них перейшли також до інших деномінацій. Цей поділ Ватикан без дискусій затвердив, назначаючи осібних єпископів для кожної з тих католицьких Церков. Нині ті колишні єпархії організаційно завершені у дві окремі митрополії, одна в Філядельфії, а друга звана мунгальською, в Пітсбурґу. Обидві вони для себе чуттєво і ментально чужі. Це сталося за благословенням Апостольського Престолу за часів папи римського Павла Шостого, та з браку відчуття дійсности, браку пастирської розтропности, зручности і дбайливости тодішніх і нинішних наших владик.
Непорозуміння і свари поміж вірними УКЦеркви з єпископами Сотером Ортинським і Константином Богачевським, пізнішим митрополитом в Америці, і єпископом М. Будкою в Канаді постали на тлі суперечки за право власности церков і приналежних до них нерухомостей та завідування церковними приходами. Ця справа вимагає докладнішого вияснення: еміграція наших людей до Америки й Канади почалась при кінці дев’ятнадцятого століття. Разом з ними на обидва терени прибули кільканадцять священиків. До Канади прибув перший єпископ Микита Будка 1912 року, а до Америки єпископ Сотер Ортинський 1907 року, обидва висланники Митрополита Андрея Шептицького. Єпископ С. Ортинський не мав повної юрисдикції над українською еміґрацією. Аж до 1913 року він підлягав латинському єпископові. Лиш три роки він був єпископом ординарієм (з повною юрисдикцією), бо вже 1916 року він несподівано помер. По його смерті Рим признав для галичан адміністратора священика П. Понятишина а для закарпатців священика Г. Мартюка.
Не враховуючи трилітнього повного єпископського правління Кир С. Ортинського українська католицька еміграція була тридцять кілька літ без своїх єпископів. Однак її релігійне життя не завмерло. Вона мала своїх священиків і вона будувала свої церкви та школи. Власність тих церков і інших нерухомостей була вписана у відповідних місцевих урядах на тих, що їх за свої гроші купували і своїми руками їх будували, значить на парафіяльну громаду, згадано парафіяльний комітет, як правну особу.
Коли церковне і громадське життя набрало організованого вигляду, єпископи, які прибули, зажадали від місцевих парафіяльних комітетів перенесення права власности їх церков, шкіл і інших нерухомостей на єпархії, що їх вони (єпископи) репрезентували. Це викликало велике обурення дотеперішніх власників так, що велика їх частина перейшла до українських православних церков і інших деномінацій, де їх права власности ніхто не заперечував. Виразне ствердження цього історичного факту знайшов я на місці свого теперішнього замешкання. По приїзді до Америки як новий емігрант я знайшов багато своїх односельчан і інших знайомих осіб, членами місцевої української православної церкви. На моє питання чому вони пішли туди, коли я знаю їх, і їх батьків, а навіть дідів, як католиків, відповідь звучала так: «Ми стали православними тому, що наш єпископ Богачевський вимагав переписати нашу церкву на його ім’я». Це право власности церков і інших з нею пов’язаних нерухомостей в Українській Православній Церкві належить парафіяльним громадам, зглядно їх комітетам. Священик не вмішується до заряду церкви. Його винагорода за працю в церкві і школі оперта на договорі між ним а комітетом віроісповідної православної громади.
В зв’язку з непевною будучностю нашої Помісної УКЦеркви в діяспорі, яка може виявитися в підчиненні її чужій, а навіть ворожій нам над-єпископській владі, належало б цей звичай Української Православної Церкви перенести якнайскорше до нашої Церкви. При такій системі можна успішно запобігти її англізації в Америці і денаціоналізації її вірних та універсальному католицизмові.
Деякі парохи, стараючись збільшити фінансові доходи своєї церкви, вписують в її члени католиків ріжних національностей, переміняють українську церкву на міжнародню і тим обосновують впровадження англійщини і латинщини в тих церквах. Такий парох стратить своє заінтересування до того роду спекуляцій, якщо він буде, на взір Української Православної Церкви, тільки завідателем церкви в розумінні виконування своїх стисло священичих обов’язків, згідно з постановами декрету про душпастирювання Другого Ватиканського Собору.
Незручно нині витягати на денне світло промахи наших владик, які вже від нас відійшли на Суд Божий, бо «якщо про померлих не можеш сказати щось доброго, то не кажи нічого». Хотілося б забути минуле і жити нинішним і будучим. Однак тяжко мовчати, як в поважних газетах без причин появляються неслушні напасті на тих, що не несуть жадної вини за нинішний тяжкий час нашої Церкви, тобто мирян. Їх вина лежить хіба в тім, що не вміли і не вміють застосувати відповідніх до потреб засобів боротьби з тими, що діяли і діють на шкоду нашої Церкви.
А тепер дальше, по слідах останньої десятки літ: на початку лютого 1963 року вертається з большевицького ув’язнення до Західнього Світу чудом врятований від смерти Львівський Митрополит Йосиф Сліпий. Він застає свою дочерну Церкву розбиту на три митрополії, шість екзархатів, Церкву галичан, Закарпатських Русинів, триста тисяч вірних без Церкви в Польщі, а Матірну Церкву в катакомбах… Він — мученик за віру Христа. Більшого мученика від нього ледве чи можна знайти в Христовій Церкві на просторі всіх її віків. Вагу терпіння, що переніс він в московській неволі може зрозуміти лиш той, що сам їх переніс. Цілий світ, разом з Папою і ватиканськими достойниками вклонився йому до стіп. Він замучений Старець — але в нього молодий і творчий дух. Український нарід в сльозах радости і в великих надіях вітав Патріярха своєї Церкви. Але — Він Великан духа, знання і християнських чеснот. Його велич дразнить хвору амбіцію малих людей. Його болить роз’єднання Церкви і розбиття народу. Він хоче бачити їх з’єднаними. Його виступ і мова на Ватиканськім Соборі зелектризувала всіх українських християн, але не всіх однаково. Одні у великому піднесенні духа в’язали з тим виступом надії на перемогу Божої правди, а в других викликав він тривогу перед втратою єпархіяльних князівств.
В грудні 1963 року Апостольська Столиця заявляє, що Львівський Український Митрополит, за старим правом нашої Церкви, є Верховним Архиєпископом. В листопаді 1964 року Папа Павло Шостий стверджує правосильність Декрету Другого Ватиканського Собору про Східні Католицькі Церкви, яким признано Верховному Архиєпископові патріярші права. В січні 1965 року Папа Павло Шостий підносить Первоєрарха УКЦеркви до кардинальської гідности, подібно, як і інших патріярхів Східніх Католицьких Церков. За тим повинно було прийти потвердження Папою вибору українськими владиками на Архиєпископському Синоді Первоієрарха УКЦеркви Йосифа Сліпого її першим Патріярхом. Але в тім місці положення змінилося.
З перспективи десятьох років можна ствердити, які труднощі мусів поборювати наш Первоієрарх у відношенні до Ватиканської Курії, свого власного єпископату, розполітикованої емігрантської верхівки, осередків інтернаціональної візантійщини («Шлях», «Нова Зоря»), та байдужости його пастви, не згадуючи тут ролі атеїстичної Москви, що не залишила справ угробленої нею 1946 року Церкви без своєї пильної уваги (Москва принесла Римові оферту екуменізму, золоті ордени дипломатам і можливість інтратних інвестицій Ватиканської держави у большевицьку промисловість). Йому створювано труднощі в скликуванні Синоду, а його єпископатові заборонювано брати участь у них. Прохання про піднесення Київо-Галицької Митрополії до гідности патріярхату — відкинено, і унеможливлювано виконування навіть тих функцій, що їх Папа Римський урочисто визнав. І цей Святець опинився тепер у такому положенні, що не може виконувати своєї пастирської влади на батьківщині, бо цьому противиться Москва, і не може виконувати її у своїй Церкві в діяспорі українській, бо цього не бажають собі Апостольська Столиця і деякі наші владики, які з неоправданих причин абсентуються на Синоді.
Ми були свідками другого масового плебісциту українських католицьких громад Канади й Америки і з захопленням принимали до наших сердець публічні заяви наших владик. Владика Шмондюк виразно сказав, що «вступаємо на поріг нової ери в історії нашої Церкви»… але в наступному Синоді участи не взяв.
Вже після урочистих заяв наших владик, коли в одній похоронній Богослужбі брали участь двох священиків з Канади і двох з Америки — в прохальних ектеніях канадійські священики поминали «Блаженнішого Патріярха Йосифа Першого», один американський священик поминав «Верховного Архиєпископа», а другий «Кардинала»… Насувається переконання, що у Філядельфії не було під тим оглядом порядку, і нема.
У «Шляху» від вересня 1973 року в англійській редакції під наголовком «Новий переклад Божественної Літургії на англійську мову приготований чікаґськими священиками» написано таке: «Стараючися задоволити потреби Української Церкви — три священики, а саме: о. Йосиф Шарий, о. др. Іван Вайзенґроф і о. Володимир Ванцек переклали Божественну Літургію й інші літургічні посібники на англійську мову». Як бачимо, другі народи на підставі Постанов II Ватиканського Собору перекладають літургічні книги з чужої мови на свої, а наші духовники «для потреб української Церкви» перекладають ці самі книги із староукраїнської церковнослов’янської мови на англійську. І це є «нова ера», про яку говорив нам єпископ Шмондюк…
Такі тяжкі моральні терпіння переносить наш Первоієрарх сьогодні від чужих і від своїх. Але він не здається, не іде на компроміси із низиною думання його власних духовників ані розполітикованих світських керівників, і веде свою Церкву серед бур і невигод у її дальше майбутнє. Він бачить своїм пророчим духом участь цієї Церкви в будуччині у відродженні християнства на батьківщині і на цілому Европейському Сході, і тому бачить конечність для неї — як частини містичного Тіла Христового — бути повновартісною церковною організацією свого народу і повноправною частиною Вселенської Христової Церкви.
Церква у всіх народів і у всіх часах мала і має передову і вирішну ролю у всіх аспектах народнього життя. Вона була і є заборолом релігійного і національного «Я» народів. Причиною боротьби народів за своєю незалежну від чужих сил Церкву є бажання створити можливості для розвитку духових вартостей в релігійному і національному житті. Церква має найбільші можливості формування душі народу і тому така незаперечна правда, що яка Церква, такий народ. Якщо Церква перестає виконувати свої функції і улягає утискам світських, чи слабих духовних сил, то вона і її вірні розпливаються в чужих середовищах і гинуть в безвістях історії.
Тому, що наша Церква в другому періоді свого існування не виконували тих функцій і в останньому, четвертому (в діяспорі) не сповняє їх також, — ми миряни боремося не за права володіння єпархіями, чи митрополіями і не за прикриття Церквою наших політичних дій, як це нам закидає п. Д. Богачевський, але боремося за український релігійний і національний характер нашої Церкви і за її єдність. Одним із засобів привернення їй цього характеру уважаємо завершення її одним цементуючим Церкву і народ Патріярхатом і привернення в ній української мови і духа. Перемир’я в тих справах не заключимо, бо це принципи, які нам дав наш Патріярх УК Церкви — Йосиф Перший.
