В газеті «Америка» з дня 15-го вересня 1973 р. ч. 161 появилася мало слушна, а дуже не на часі стаття п. Данила Богачевського під наг. «Миряни і Єпископат». Згаданий автор цієї статті твердить: (подано в скороченні) «Ніхто не може заперечити, навпаки кожен мусить признати ту велику і позитивну ролю, яка наша Церква відіграла в нашому національному відродженні. Це признають навіть наші вороги, як на примір Смолька. Він каже: «Це єдина національна Церква, що будучи частиною Вселенської Церкви не перестала бути нею, себто рідною національною Церквою». Мимо того, пише автор, майже кожний з наших Єпіскопів мав проти себе меншу, чи більшу групу з передових людей, що вели з ними «більш, або менш безоглядну боротьбу». І тут же наводить автор поіменно митрополита, Андрея Шептицького, єпископів Йосафата Коциловського і Григорія Хомишина з Львівської, зглядно Галицької Митрополії, та митрополитів Константина Богачевського і Амврозія Сенишина і єпископів Сотера Ортинського, Йосифа Шмондюка і Ярослава Гарба, всіх з Філядельфійської Митрополії. Автор згаданої статті приходить до висновку, що причиною тої «безоглядної боротьби» проти Єпископату є «особисті амбіції і бажання певних груп мати вплив на справи нашої Церкви, щоб під її плащиком реалізувати свої суспільні і політичні пляни, їх брак державницького змислу, та нахил до анархії тих груп». Далі — він боронить права кожного єпископа бути господарем своєї Єпархії і для підкріплення того права наводить два ним пережиті випадки: 1) Коли він свого часу з рамени комітету Рави Руської поїхав до Львова запросити «Кир Андрея» до Рави Руської з Архиєрейською Службою Божою, то почув від Нього питання: Чи комітет має на це згоду Кир Йосафата Коциловського, бо це є його дієцезія». В другому випадку він просив свого брата Кир Константина Богачевського дати шлюб одному з найближчих членів їхньої рідні. Він радо погодився, але також запитався, чи маємо згоду о. В. Головінського, «бо це його парохія». Припускаю, що тими двома прикладами п. Д. Богачевський прикрив свою, або Єпископа Філядельської Митрополії, поуку мирянам того змісту, що Патріярх УКЦеркви хотячи прибути на терен філядельфійської митрополії, мусить просити про дозвіл митрополита Сенишина і поодиноких Єпископів. Якщо не помиляюся що до заміру автора, то його розуміння виключного права Єпископа бути господарем своєї Єпархії є помилкове. До Голови УКЦеркви належить візитувати Єпархії і контролювати діловодство Єпископів в довільному Ним вибраному часі, не чекати на їх дозвіл, чи запрошення. Це право мав Голова Церкви в минулому і це право Патріярхів і Верховного Архиєпископа є підтверджене і поширене уступом сьомим Декрету про Східні Католицькі Церкви. Якщо б було інакше, то контрольна функція Голови Церкви підлеглих Йому єпископів не могла б в багатьох випадках бути застосована до єпископів, що бажали б собі контролі зверхника. Слуга Божий Андрей двократно (1910 і 1921) перевів візитацію Північної і Південної Америки без дозволу тодішних Його правом назначених єпископів. Хто хотів би узалежнити приїзд надєпископської влади від згоди підлеглих її єпископів, той дав би доказ своїх дійсно анархістичних, самсобіпанських поглядів на устрій Церкви, які п. Д. Богачевський приписує помилково мирянам. Саме таку самсобіпанську практику застосовують наші владики у відношенні до їх Блаженства Патріярха Йосифа Першого.
Коли «Кир Андрей» (слова «Кир Андрей» беру в знаки наведення, щоб зазначити, що це не мої слова, бо для «Кир Андрея» уживаємо тепер назви Слуга Божий Андрей), питав про згоду місцевого єпископа Кир Йосифа Коциловського на відправу Архиєрейської Служби Божої в його єпархії і його катедрі, то це питання було делікатним зверненням уваги молоденькому ще тоді представникові комітету Рави Руської, що він під впливом особистої амбіції, чи «браку державницького змислу», чи врешті з нахилу до анархії забув, що вирішування стисло церковно-релегійних справ, як Архиєрейська Служба Божа ще й на терені другого єпископа і в його катедрі, належить до церковної ієрархії а не до громадських комітетів.
В другому знову ж випадку, шлюб молодій парі згідно з договором української і польської ієрархії з часів Галицького Митрополита Кир Спиридона Литвинова (1864-1869) під назвою «Конкордія» затвердженим тогочасним Папою — шлюбну пару, під загрозою неважности шлюбу, мав право вінчати парох молодої, або ним делегований священик. Насправді «Конкордія» відносилася до «мішаних подруж» (українсько-польських), але ця сама правна засада, з акцентом положеним на властивого пароха молодої, або його повновласника, обов’язувала також при шлюбах однонаціональної шлюбної пари. Тому митропополит Константин Богачевський мусів мати згоду властивого пароха молодої, щоб дати законно важний шлюб своїй племінниці. В жадній мірі не перешкоджав у цьому авторитет господаря парафії пароха о. В. Головінського.
Я навмисно дав наперед відповідь на кінцеві завваги п. Д. Богачевського, щоб перейшовши на його засадниче твердження, не повертати до підрядних. До тих засадничих треба зачислити його твердження, що наша Церква на просторі свого довговікового існування була національною Церквою Українського Народу і — що вона відограла високопозитивну ролю в його національному відроджені.
Коли говоримо про національне відродження Українського Народу, то мусимо виходити з заложення (думаю, що п. Д. Б. виходив з нього також) що цей Український Нарід мусів переживати також свій національний упадок, затрату національної свідомости. Тому для історичної об’єктивности треба розглянути ролю нашої Церкви в обидвох аспектах національного життя нашого народу. Для ясности справи уважаю необхідним уточнити моє розуміння установ і організацій, що є предметом моєї статі.
- Коли говоритиму про Церкву, то не говорю про Церкву в богословському розумінні, себто як Церкву саму в собі і її Божій природі, як містичне Тіло Христа на землі, але говорю про Церкву як людську організацію і її складові чинники — єпископат, священиків і мирян.
- Коли говоритиму про ієрархію і духовенство Української Церкви, то не матиму на думці даної йому Основником Церкви Ісусом Христом універсальної місії спасіння людських душ, але, як людей — які тим же самим Основником Церкви є покликані також і в першій мірі служити своїм єдинокровним братам і сестрам, свому народові у всіх аспектах його многогранного життя.
- Під назвою «Українська Національна Церква» розумію Церкву: а) що з’єднана під духовим і адміністративним проводом Її одноплемінного Первоєрарха, б) що в Ній всеціло панує український дух і українське слово, в) що приналежність до Неї становить українську національну ідентичність Її вірних, г) що зміна української мови або обряду є рівнозначна із відступством від Неї і від Української Нації.
- Пишучи цю статтю — не пишу нової історії, але пишу її на підставі історії вже написаної людьми, що їх не можна посуджувати за брак об’єктивности в насвітленні заслуг нашої Церкви в житті нашого народу. Якщо оцінка тих заслуг на просторі декотрих століть не все була, або є позитивна, — вина не моя.
Київське Християнство, що офіційно датується роком 988 а неофіційно від половини дев’ятого століття, відограло в церковно-релігійному і державному житті Русі-України високопозитивну ролю. Це був найсвітліший період християнської України, що тривав около п’ять століть (до половини чотирнадцятого століття). Це рівнож був період небуденних заслуг Українського Духовенства також для розвитку духової і матеріяльної культури українського народу. Творцями і носіями цього розвитку, як згадано, були в більшості українські люди духовного стану. Митрополит Іларіон, це один із перших письменників в Україні. (З під його пера вийшла високомистецька і патріотична «Похвала Князю Володимиру».) Теодосій Печерський і Кирило Турівський — автори поучень і церковних проповідей, митрополит Клим Смолятич — співавтор «Києвопечерського Патерика», чернець літописець Нестор — автор найстаршої історії української Землі «Повісти временних літ». З того часу походить «Галицько-Волинський» і «Київський літопис».
Із світських творів треба згадати: «Поучення дітям князя Володимира Мономаха», лицарську поему «Слово про Ігорів похід», що описує похід того князя на половців, «Руську Правду» — збірник українського звичаєвого права Ярослава Мудрого, Устави Володимира і Ярослава — збірники церковного права, «Кормча Книга» — збірник права про устрій Церкви.
В тому часі побудовано багато гарних і великих церков і манастирів, «Десятинну Церкву» Володимира Великого, церкву св. Софії Ярослава Мудрого, Печерську Лавру, Михайлівський манастир, Собор в Чернігові та по інших містах широкої і сильної тоді Київської Імперії. Це був період росту Української Церкви, Української Держави і Українського Народу — його письменства, архітектури, церковного різьбарського і малярського мистецтва та творчої позитивної праці українського духовенства. Найбільші заслуги для християнської культури того часу має Київсько-Печерський Манастир. Він дав нам багато єпископів, учених богословів, письменників і проповідників. Він довго був центром релігійної і національної освіти Українського Народу. Це був тяжкий, але багатий і багатобарвний період Українського Християнства. До Церкви того періоду можна з чистим сумлінням приложити назву Української Національної Церкви.
Другий період, що тривав від другої половини чотирнадцятого до половини дев’ятнадцятого століття, це період повільного але нестримного упадку Держави і Церкви Українського Народу. Тестамент Ярослава Мудрого, яким він поділив землі своєї імперії поміж своїх п’ятьох синів (в зв’язку з боротьбою тих синів і внуків за свої уділи, або за їх межі), разом з нападами азійських кочових народів, як половців, печенігів і татар цей упадок спричинили і довершили. В час княжих міжусобиць — на північному Сході і Заході виростають два окремі державні організми, дві тогочасні потуги, які вкоротці поділять українські землі між собою: московська і литовська держава. Ця остання (литовська) через свою персональну Кревську Унію 1385 і реальну Люблинську Унію 1569 року з Польщею передасть українські землі, Волинь, Київщину і Чернігівщину під владу Польщі, в кордонах котрої вже 182 роки раніше, по упадку Галицько-Волинської Держави, опинилися Галичина і Холмщина. По першому поділі Польщі 1772-го року, частина українських земель, що були під Польщею, а саме: частину Волині, Поділя, Холмщину і Галичину забрала Австрія. Решту Правобережної України по третім розборі Польщі 1795 р. забрала Росія. Отже більшість наших земель в час національного занепаду нашої Церкви й Народу, не враховуючи менш як півсуверенного короткого періоду литовського, належала від 1387 аж до 1772 року до Польщі.
Цей нарис історичного положення українських земель навів я тому, щоб шановний читач без труду орієнтувався про які українські землі йдеться, коли говоритиму про них під окупацією Польщі, Росії і Австрії. Цей період є замітний зокрема тим, що Церква Київо-Галицької Митрополії роскололася на українсько-католицьку і українсько-православну Церкву. Щоб рятувати Церкву перед повною руїною на терені польської займанщини, яка неминучо зближалася милевими кроками, ієрархія у своєму повному складі в проводі з київським митрополитом Михайлом Рогозою постановила шукати виходу з грізного положення в молитовному єднанні з Апостольською Столицею в Римі, що і сталося 1596 року. Це з’єднання знане в історії під назвою Берестейської Унії. Ця Унія не внесла замітних змін в догматичному, літургічному і обрядовому змісті, ані в адміністраційному устрої нашої Церкви. Унійні заміри ієрархії не були жадною тайною. Зокрема знав про них ще тоді неспольщений великий магнат і воєвода князь Константин Острожський, власник понад сімсот сіл і понад тридцять міст. Він цей замір ієрархії схвалював і уважав його одиноким виходом з існуючого положення. Коли ж однак ієрархія вислала своїх двох владик — Іпатія Потія і Кирила Терлецького до Риму для сфіналізування договору про Унію без його відома — Острожський ображений в своїй амбіції виступив проти Унії і оскаржив ієрархію, що вона покинула царгородського патріярха і перейшла на латинство. Він видав відозву до народу щоб не слухати владик. Такий несподіваний і агресивний виступ Острожського настрашив львівського єпископа Балабана і перемиського єпископа Копистинського і вони відступили від Унії. Крім них до протиунійної акції прилучилися Міщанські Братства і козацька старшина під проводом родимця з під Самбора (Галичина) гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Цей стан викликав гарячу літературну полеміку і внутрішні тертя, які довели до убивства полоцького архиєпископа Йосафата Кунцевича 1623 р. й інших, «пущених під лід Дніпра».
Гетьман Сагайдачний користаючись з переїзду з Москви через Київ до Царгороду єрусалимського патріярха Теофана, виміг на ньому відновлення православної ієрархії з Йовом Борецьким, як Київським Митополитом у проводі. Патріярх Теофан з великою ревністю виконав це і кинувши анатему на унійну Церкву — виїхав з Києва. Ця релігійна церемонія відбулася 1620 року.
Як видно — Сагайдачний (враз зі своїм «козачеством») і К. Острожський використали свій авторитет і вплив, щоб по 24-ох літах по заключенню Унії Церкви Київо-Галицької Митрополії з Римом привернути її частину під давно вже перед тим фактично неіснуючу юрисдикцію царгородського патріярха, що не мало будуючого впливу в житті Української Церкви і її вірних. Позитивним явищем того драматичного часу була поява двох великих митрополитів — по стороні православній Петра Могили, а католицькій — Венямина Рутського. Це два великі чужинці на службі Української Церкви: перший син Молдавії, другий син Білої Руси. Оба вони залишили печать свого благородного духа на житті тодішнього українства. Перший своєю Могилянською Академію а другий своєю реформою католицької Церкви, манастирів і розбудовою шкіл. Обидва вони змагали злагіднити ворожнечу між двома тепер українськими Церквами, створенням для них одного спільного патріярхату. Плян цей нажаль не вдався через ворожі до нього настрої козаків і передвчасну смерть обох митрополитів. Чужинці з роду краще розуміли духові інтереси Українського Народу і його Церкви, як самі українці тоді і тепер. Коли до деякої міри протиунійна горячка впала, на унію перейшли перемиська єпархія 1692 p., львівська 1707 р. і Львівська Ставропігія 1708 року.
Дивлячись на цей «козацький період» життя нашої Церкви, на її роздвоєння і бурхливу протиунійну боротьбу з історичної перспективи треба сказати, що замір ієрархії молитовного з’єднання з Апостольською Столицею Української Церкви був чесний і правильний. Українська Уніятська Церква опираючись на авторитет Апостольської Столиці видержала всі удари, оборонила себе перед ополяченням і тим не перестала бути Церквою Українського Народу. Натомість Українська Православна Церква, користолюбиво відступлена царгородським патріярхом 1686 патріярхові московському, в короткому часі докорінно змосковщилась.
Історик Української Православної Церкви Іван Власовський пише про її кінець на Рідних Землях такими словами: «Від цього часу Українська Православна Церква в складі Російської Церкви втрачає свою незалежність і протягом вісімнадцятого віку йде процес нищення її національних особливостей. До єпархій з українською наставою, колись об’єднаних в Київській Митрополії трудно прикласти вже назву «Українська Православна Церква». Не богато краща, подібна, але не така сама доля стрінула в тім часі Українську Церкву. Бо коли Українська Православна Церква вже із свого упадку на рідних землях більше не піднеслася, то Українська католицька Церква в половині дев’ятнадцятого століття національно відродилась і світлий період її відродження тривав майже сто літ. До речі: Вже в п’ятнадцятому столітті, отже ще перед заключенням Берестейської Унії, ведена з великим тиском і різними засобами польонізація допровадила до такого стану, що в половині сімнадцятого століття, українські пани, потомки колишніх князів, бояр і богатих міщан, — мовно, культурно, політично і національно спольщилися. («ґенте рутені — націоне польоні»). Навіть сини таких ревнителів православ’я, як князі Острожські опинилися в польському національному таборі. Дещо пізніше цією самою дорогою пішло також українське вище духовенство. На минуле, сучасність і майбутнє українського народу усі вони дивились польськими очима. Коротко кажучи — спольщилось все, що стояло вище народної маси. Народне слово жило тільки серед простого закріпаченого селянства. Слово в тій справі передаю часописові українського духовенства «Прапор» і журналові «Нива». Вони малюють цей стан так: «Прапор»: «Діловодство в трьох греко-католицьких консисторіях — львівській, перемиській і холмській — велося в латинській або польській мові. Вища церковна ієрархія і орден Василіян вживали також польську мову так в товариській бесіді, як і в церкві і публічному житті. Руські виклади на університеті, котрі завів австрійський уряд в 1787 році, продовжувалися лише до 1808 року, бо не найшли в русинів інтересу і повного з них користання. І через увесь дальший період до 1848 року чула руська молодь, що пристосовувалася до духовного стану, лише латинську, німецьку і польську мову. Навіть науку Богочестія подавав катехит латиною. Так виховані священики ставали чужими не тільки для свого народу, але і для Церкви, бачучи в своїм духовнім стані лиш рід ремесла, котре мало їх матеріяльно забезпечити», (замітка автора: немов фотографічна знимка нинішного стану Помісної Української Католицької Церкви у Філядельфійській митрополії). Другий журнал «Нива» описує стан нашого духовенства в Галичині в тому самому часі приблизно так само з тим додатком, що «кандидат духовного стану навчився в семінарії кепсько по-руськи читати, а про устав церковний, про зрозуміння духа книг літургічних тоді бесіди не було. З дому в тім згляді не виніс найменших відомостей. Діти всіх священиків говорили «пацір» тільки по-польськи. Не диво, що руська інтелігенція, яка виходила з священичих домів, переходила на латинство. Тепер маємо з них завзятих ворогів-яничарів Народу і Церкви». (Замітка автора: чи щось більше дають тепер кандидатам на священиків нашої Церкви сучасні семінарії?)
Ідемо дальше сторінками історії: Так звана «Руська Трійця» під проводом студента теології Маркіяна Шашкевича приготовила до друку (1834 р.) більший збірник літературних творів під назвою «Зоря». Тодішня львівська духовна влада заборонила її друк. Пізніший літературний збірник «Руської Трійці» під назвою «Русалка Дністровая», який дозволила друкувати цензура в Будапешті, та сама львівська духовна влада заборонила розповсюджувати в Галичині 1837 року. Заборону аргументував митрополит тим, що ці літературні збірки можуть викликати ворожнечу поміж русинами і поляками а також не годяться вони до друку, з огляду на свою народну мову.
Два роки пізніше студент Антін Могильницький написав вірш на привітання австрійського архикнязя Франца Карла з нагоди його приїзду до Львова. Ті самі цензори рівнож не пропустили цього вірша, подаючи як причину, що «такою простою мовою не можна вітати такого високого достойника».
Для орієнтації хочу пригадати Шановним Читачам, що в тому часі Галичина, Буковина і Закарпаття входили в склад австро-угорської монархії і політичний вітер змінився в великій мірі на користь Українців. На підставі вище сказаного — з болем серця треба ствердити, що владики наших українських Церков виявилися незрілими і слабими, щоб опертися польонізації, зглядно русифікації нашого церковно-релігійного, громадського і політичного життя. Замість стати українським церковно-релігійним центром для свого народу, по втраті ним державно-політичного центру вони стали носіями чужих культур і слугами чужих державних і національних інтересів. Національне життя Українського Народу стримане ними в його нормальному розвиткові — завмерло. Тому подібно, як це сказав історик Іван Властовський у відношенні до Української Православної Церкви, треба сказати його словами також у відношенні до Української Католицької Церкви в тому періоді, що до неї «неможна приложити назви: Українська Національна Церква», як це робить п. Д. Богачевський. Це період національного упадку Українського Народу і його Церкви.
(Далі буде)
