Ще зовсім недавно українці гарячково думали над тим, яку гідну відповідь варто дати полякам на чергову ескалацію конфлікту щодо «Волинського питання», щодо героїв УПА: чи нищити пам’ятники польським воякам на українській території у відповідь на розбиття наших пам’ятників на польській землі? Чи приймати «дзеркальні» закони? Реагувати – зле, не реагувати – теж недобре… Свій варіант виходу з цього замкненого кола нещодавно запропонував Український католицький університет і представив його як програму-дослідження «Жертви українсько-польського протистояння 1939 – 1947 років». Її презентація відбулася 26 квітня 2018 року в Києві.
На нашу думку, варто ознайомитися із суттю цього проекту, адже він є не просто черговим академічним дослідженням, його фундаменти – духовні, сконцентровані на пам’яті про конкретну людину.
Доктор Ігор Скочиляс, проректор із наукової роботи УКУ:
– Чому ми розпочинаємо цей проект саме тепер, чому саме тепер говоримо про жертви і чому цей проект розпочинається саме в Українському католицькому університеті? Очевидно, існує суспільний запит на проблематику зцілення ран минулого, зростає національний егоїзм у Європі, особливо в країнах Центрально-Східної Європи. І доробок Єжи Гедройця, який складною діалогічною співпрацею налагоджувався впродовж кількох десятків років, буквально тане на наших очах.
Чому саме жертви? Бо це надзвичайно важливий моральний виклик, моральний імператив, і для нас дуже важливо, що кожна жертва цього братовбивчого протистояння має бути названа поіменно. Всі жертви мають бути ідентифіковані й пораховані! І очевидно, що за кожну невинно убієнну жертву має бути промовлена молитва! Іншими словами, наш проект переакцентовує увагу від політики до молитви, від убивць до жертв. І це надзвичайно важливо, це важливо з християнської, моральної перспективи.
Чому саме в УКУ? Думаю, відповідь дуже проста: ми є майданчиком, який провадив, провадить і провадитиме діалог примирення, порозуміння. Ми розпочинали ці ініціативи (примирення. – Ред.) на Личаківському цвинтарі, ми мали такі ініціативи, як «Ковчег», різні академічні ініціативи. Ми є членами консорціуму в українських і польських університетах. Очевидно, що ми й надалі хочемо залишатися тим майданчиком діалогу примирення та порозуміння. Також ми є відкритою академічною спільнотою і хочемо застосуванням критичного наукового академічного підходу перевести модальність інтелектуального протистояння, політики пам’яті, інструменталізації політики пам’яті в академічне русло, щоб ми нарешті назвали число жертв, назвали поіменно жертв цього протистояння.
Ми потребуємо правди про минуле. Хочемо відкрити фундаментальні дослідження, що є продовженням нашої ширшої програми, яку реалізовує Центр українськопольсько-словацького пограниччя. Маємо дослідницьку програму «Образ сили духу» Інституту історії Церкви УКУ, який вже кілька десятиліть провадить дослідження щодо доль репресованого духовенства. Також маємо програму «Українське ХХ століття», де провадимо критичні академічні дослідження. Тож дуже органічно, що саме в стінах УКУ розпочинається цей проект.
Успіх задуму залежатиме не так від адміністрації, організації чи логістики, великих або малих ідей, як від органічної праці дослідників, заангажованих у проект.
Ідея проекту «Жертви українсько-польського протистояння 1939 – 1947 років» – вийти за межі зачарованого кола, спіралі, коли українсько-польська дискусія (історична, публічна, інтелектуальна, гостроемоційно-політична) загострюється. Наш проект – це модель, яку ми пропонуємо іншим середовищам: українським, польським, ширшого міжнародного виміру, щоб ми вийшли з цього кола і почали говорити про дуже практичні речі – де відбулася подія, хто загинув. Цей проект не є телеологічним, він не закроєний під те, щоби зменшити або збільшити кількість жертв з одного або з другого боку. Ми не знаємо остаточного результату цього наукового критичного задуму. Час по
каже, які цифри ми зможемо оприлюднити. Але якщо оприлюднимо цифри, це будуть тверді факти, на які можна буде опертися. Хочемо, спираючись на авторитет учасників проекту, на авторитет нашого університету, щоб ці результати стали складовою ширшого міжнародного дискурсу навколо складних питань історичної пам’яті подій Другої світової війни. Проект має торувати шлях до того, щоби зцілювати рани, торувати шлях у майбутнє, хоча б у академічному середовищі. Хоч ми свідомі того, що це середовище має мінімальні впливи на політику загалом чи політику пам’яті в Україні і в Польщі.
Проект цей академічний, археографічний, історично-дослідницький. Тобто його метою не є дослідження ані самих поховань, ані вшанування. Програма обмежується встановленням імен жертв.
Доктор Ігор Галагіда, керівник проекту, професор Ґданського університету (Польща):
– Проект дуже важливий. Чому? Бо польсько-український історичний діалог опинився в глухому куті. Це не звинувачення у чийсь бік, це пряма констатація факту. Тому вважаємо, що цей проект допоможе вивести діалог на дещо інший рівень, увесь наратив, оповідь перенесе із убивць на жертв, які повинні бути в основі зацікавлення дослідників.
Програма розписана на довший час, продумана на кілька років. Географічно обіймає території, де спільно проживали поляки та українці: Волинь, Галичину, а також ті землі, на яких жили українці і які сьогодні входять до складу Польщі. Хронологічно проект охоплює період від 1939 до 1947 року. Перша дата проста, її не треба аргументувати. Натомість 1947 рік – це акція «Вісла», кінцевий, останній момент того польсько-українського протистояння. Ми хочемо фіксувати, ідентифікувати всі жертви цього конфлікту, хоча на першому етапі більше зосереджуватимемося на українських жертвах, тому що в Україні цій проблематиці дотепер не присвячено багато уваги. Досліджень у цьому напрямку досі майже нема. Результати наших праць будемо, звичайно, оприлюднювати. Хочемо ті поіменні списки ідентифікованих жертв видати кількома книгами. Перша книга, перший том, з’явиться восени цього року. Він буде присвячений мешканцям Люблінського дистрикту – жертвам, які загинули на території окупаційного Люблінського дистрикту. Якщо все піде добре, то ще за рік видамо том про жертви Краківського дистрикту. Якщо ж мовиться про Волинь і Галичину, то тут треба докласти набагато більше праці, тому на результат цих досліджень треба трішки зачекати.
Крім того, хочемо навчати, зокрема молодих людей, студентів, аспірантів, нової методології. Тому плануємо раз або двічі на рік проводити відкриті семінари, воркшопи, дискутувати і показувати проблематику, чому вона є такою важливою. Сподіваємося, що завдяки нашій праці, дослідженням через чотири-п’ять років матимемо (напевне неповний, бо всіх жертв не ідентифікуємо, про це треба відразу сказати) список людей, які стали жертвами протистояння. І цим урятуємо їхні імена від забуття.
Ми відкриті на співпрацю з іншими, але поки спиратимемось на свої сили, хочемо самі взятися за цю працю. Дослідженням займатиметься невеликий гурт істориків – шестеро осіб: двоє працює над Галичиною, двоє над Волинню і двоє над територіями, які сьогодні в Польщі, тобто Холмщина, Посяння і Лемківщина. Створений макет електронної бази, в яку вводять віднайдені прізвища з документів. Ця база допомагає не тільки фіксувати поодинокі прізвища, а й швидко встановлювати інформацію про конкретний населений пункт.
Владика Борис Ґудзяк, президент УКУ:
– В центрі уваги цього проекту є людина. Будь-хто із тих, що працюють зі студентською аудиторією, з молодими людьми, моніторять процеси в суспільстві, стикається з тим, наскільки історична пам’ять дуже часто є приблизною або помилковою; наскільки молоде покоління, яке не знало життя Радянського Союзу (це й люди до 40 років, які не вчилися в радянських університетах), не знає, що це був період тоталітаризму. Я вже не кажу про часи Другої світової війни. Ці десятиліття, а якщо конкретно – час від початку війни до завершення певних «гарячих» воєнних пертурбацій, дуже часто лишаються в шкільних підручниках, в соціальному дискурсі на рівні статистик: там тисячі, там сотні тисяч, там мільйони жертв. Але кожна з цих жертв була особою! І хоча непросто, та після десятиліть ми доходимо до розуміння того, що нам треба від статистики дійти до людини. Кожна особа – це таїнство. В УКУ буквально кілька тижнів після проголошення незалежності України формулювався перший історичний проект, про який професор Ігор Скочиляс уже згадував, – «Образ сили духу». Це усна історія підпілля УГКЦ, побудована на особистих інтерв’ю. Властиво, УКУ тоді ще не було, університет збудований на цьому проекті. Проект про мучеників – одна з основ ідентичності цього університету, в якому принаймні перші 10 років кожен-кожнісінький студент мав інтерв’ю із ветераном церковних катакомб. У цьому університеті є переконання, що зустріч з історією людини дуже важлива для формування свідомості майбутнього.
В цьому проекті будуть порушені теми, які не є нерозкритими. Але це буде зроблене за методологією, що шукає кожну людину, шукає її ім’я, встановлює її родинні зв’язки. Цей проект пропонує свою новизну. Зараз ректор університету отець-доктор Богдан Прах перебуває в розлогому турне у Північній Америці, де представляє свою книжку про священиків Перемишльської єпархії. У виданні приблизно 900 священиків і ще 1000 осіб, наближених до них, представлені просопографічним способом. Тобто увага – на «просопон» (із грецької – «особа»). Представляючи їхні долі, ця книжка виходить задовго після відходу всіх основних учасників, але ми бачимо, наскільки вона збуджує, прояснює різні питання і наскільки на такий підхід є загальний соціальний попит в Україні, Польщі, а також у інших країнах, континентах.
Жертви ці не повинні лишитися анонімними – ми повинні їх пізнати!
Поділюся особистим. Служу єпископом у Франції. Терен непростий, ми розсіяні по цій великій країні, і мені з цим тяжко. Але коли думаю про ту статистику жертв, то кажу собі: «Чекай, та ти міг бути десь там! ». Ми знаємо про кріпака Шевченка. А якби мали імена, бодай якісь короткі нариси про інших осіб доби кріпацтва в Україні, наскільки повнішим було б наше розуміння цієї історії!
Проект «Жертви українсько-польського протистояння 1939 – 1947 років» працює на переконанні, що ще не пізно реконструювати особову мозаїку вказаного періоду із особливою увагою до конкретної людини. З увагою, яка визнає таїнство цієї людини і яка переходить на молитву. Яка жертви не лише статистичні, а жертви особисті переводить у вимір пам’яті перед Богом. Така пам’ять перед Богом, така увага до особи, такий академічний підхід, ми вважаємо, є доброю основою для будування майбутнього. Мовиться про таке майбутнє в нашому суспільстві, де визнані рани можуть зцілюватися, бо рани передаються від одного покоління до другого, якщо вони незцілені… Також окреслений підхід буде добрим для кращого сусідського співжиття українців та поляків.
Загалом увага до цих жертв показує нам жахіття війни, ненависті, насилля. Надіємося, що виконання нашої програми буде конкретним вкладом у дотримання та налагодження відповідно свободи, миру, злагоди і співпраці громадян нашої країни з громадянами нашої країни-сусідки. Від правди нема чого втікати. Факти вперті, і їх не слід заперечувати чи приховувати. Факти переконують якщо не відразу, то з часом. Факти треба встановлювати, і в проекті саме про це мовиться.
Олег Розигарєв, доцент Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки (Луцьк):
– У нашому проекті плануємо максимально залучити різного роду матеріали. Насамперед архівні джерела, опубліковані джерела та матеріали усної історії. Збираємося працювати з документами українського підпілля, польського підпілля, німецької окупаційної адміністрації.
Серед опублікованих документів варто назвати багатотомний «Літопис УПА», документи Армії Крайової, тощо. Плануємо працювати зі спогадами очевидців, учасників цих подій. Тому будуть проведені експедиції, хоча розуміємо, що людей, які пам’ятають ці події, залишилося небагато. Та все ж варто використати елемент усної історії. Такий комплексний підхід дозволить максимально верифікувати поіменні списки жертв, максимально їх уточнити. Адже наш підхід базується на зіставленні багатьох видів джерел, за допомоги яких можна буде взаємно перевіряти інформацію, щоби в підсумку мати максимально точні дані. До цього й прагнутимемо.
Ліда Мідик
