В Канаді й у США не одна сотня тисяч українців, але тільки один із них ще в часи комуністичного панування об’їздив власним коштом Закерзоння та Лемківщину для того, аби бодай зафіксувати на світлинах спадщину сакральної архітектури свого народу. Це вже пізніше польська влада спохопилася і взялася за збереження дерев’яних пам’яток архітектури – храмів, а тоді їх просто палили, розбирали на будматеріали, використовували не за призначенням. Святині, які тепер входять до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, якихось 40 років тому трухлявіли і осипалися під сонцем та дощем. Що міг зробити цей один із тисяч українців у такій ситуації? Принаймні зберегти пам’ять на світлинах…
Олег-Володимир Іванусів за фахом інженер. Усе життя займався конструюванням та вдосконаленням деталей для електромереж. Але місія цього чоловіка в дещо іншому. Доля складалася так, що він постійно був причетний до видання книг. Спершу очолив Фундацію енциклопедії України, яка була покликана працювати над зібранням коштів для доповнення і перевидання одинадцятитомника енциклопедії. Про фундацію цю важко знайти інформацію у всесвітній мережі, і пан Олег пояснив чому: фундація – це тиха робота. «Офіційно вона заснована в 1987 році, а до цього часу, фактично відразу після війни – в 1947-ому, різні фахівці-українознавці почали збирати інформацію та передавати її професорові Володимиру Кубійовичу, який осів у Франції, в Сарселі. Зібралося багато напрацювань про Україну та українство, і потрібні були гроші, аби видати це. Власне, чимало добродіїв зі США, Канади, Німеччини виявили бажання фінансово підтримати працю Французького відділення Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Сарселі під керівництвом доктора Володимира Кубійовича та його приятелів. Спершу цю допомогову збірку на початку 50-их років провадив мій батько Ярослав Іванусів разом із однодумцями, але було необхідно мати офіційну організацію, яка керувала б збором, розподілом, обліком фондів на підготовку і видання Енциклопедії України. Так виникла фундація, і мене «вженили» першим та останнім її президентом. Останнім, бо найближчим часом фундацію закрили».
Згодом пан Олег перейнявся долею українських храмів на теренах Закерзоння, і так на світ з’явилося видання «Церква в Руїні». У 1998 році він спонсорував видання книги «Церкви України – Перемиська Єпархія» Василя Слободяна, а в 2000-ому «Церкви України – Закарпаття» авторства Михайла Сирохмана. У 2000-их роках було видане «Реймське Евангеліє Анни Ярославівни», «Служебник і Требник Петра Боярського» та альбом «Вишивки Ігоря Чмоли».
Нещодавно пан Олег з дружиною Боженою в черговий раз побував в Україні. Нам хотілося зазирнути за лаштунки творення двох його найзнаковіших для нашого народу і Церкви книг. Пропонуємо його спогади про цю неординарну працю.
«Церква в Руїні»
Це видання містить кольорові фотографії та короткий опис історії й сучасного стану храмів і Перемиської єпархії, які опинилися в складі Польщі. Якщо храму вже не було, пан Олег за допомоги друзів робив рисунок із доступних джерел. Крім того, в книжці подані статистичні дані храмів, коротка історія цих земель, історія єпархії.
«Є чимало епізодів, пов’язаних зі створенням книжки «Церква в Руїні», які траплялися в процесі збору матеріалу, але, зрозуміло, не ввійшли до книжки. Саме лиш фотографування храмів тривало три місяці. Три рази по одному місяцю в році (1982-ий, 1984-ий і 1985-ий) ми з дружиною і моїми батьками виділяли час на те, аби поїхати до Польщі чи тодішньої Чехословаччини і відзняти на фотоплівку українські церкви. Їздили від села до села, збирали інформацію про ті храми, які бачили, які фотографували, говорили з людьми. То було у 80-их роках – роках «Солідарності», коли поляки ще досить неприязно ставилися до українців. Крім того, нас постійно пильнували спецслужби. Але ми не знали, чого вони від нас хочуть, і про це їх не питали. Вони теж ніколи не намагалися з нами говорити, хоч я постійно був із фотоапаратом, знимкував, наче шпигун, збирав матеріали.
Нам бракувало письмової інформації про храми. Хоча шематизми Перемиської єпархії були видавані ледь не щороку, отримати копії в часи комуністичної Польщі було складно. Однак через приятелів наших приятелів за пляшку-дві доброї горілки ми роздобули відбитки потрібних книжок. Це спростило нам роботу, бо вже не мусили ходити і питати людей: «А чи тут була церква, а коли була? » і так далі.
Від когось довідалися про великий склад українських ікон в Ланцутському музеї. Через нашу родичку домовилися з директоркою про те, щоб усі ці ікони сфотографувати. Ця директорка не була римо-католичкою, але не тільки дозволила нам ночами працювати з цими іконами, а й дала документи на вивіз світлин за кордон, ще й приносила нам поїсти.
Всі ці фото у мене зберігаються разом із інформацією про кожну ікону: звідки вона, хто автор тощо. Хочеться видати альбом із цими іконами, щоб ширше коло людей мало доступ до їх оглядання.
Коли наближалася дата тисячоліття Хрещення Руси-України, у мене виникла ідея сфотографувати всі українські храми в Канаді. Це величезна робота, але не з тієї причини, що церков багато, а через те, що відстані між ними величезні. Крім того, в Канаді не було документального переліку, як шематизм, наприклад, за яким можна було орієнтуватися.
Коли я відвідував свою малу батьківщину, село на Лемківщині, де колись служив мій дід-священик, то побачив, що церква була спалена поляками. Після виселення українців її використовували місцеві римо-католики як костел, проте з часом вона стала замала і на її місці вони вирішили збудувати більший костел. Стару дерев’яну церкву знищили…
80-ті роки в Польщі – це період кризи, коли було важко щось купити (ще чаю і хліба якось можна було дістати, не більше), тому ми були змушені запасатися харчами у Франкфурті, аж щойно тоді пускалися в дорогу до Польщі…
165 тисяч доларів у 80-ті роки. Ці гроші – з особистих заощаджень родини Іванусівих. За них видані 10 тисяч примірників книжки «Церква в Руїні». Частину накладу, щоправда, було продано в Україні, але тільки задля того, аби за вторговані гроші збудувати лемківську церкву (йдеться про храм святих Володимира і Ольги в Шевченківському гаю у Львові. – Ред.).
«Щодо техніки я набагато більше зробив, аніж у сфері сакрального мистецтва, але саме завдяки тому, що маю оригінальні розробки (одному з моїх винаходів невдовзі буде 50 років, його донині продукують), зміг видати книжку «Церква в Руїні».
Мої родичі по татові і по мамі були священичими, і мабуть, тому маю щось таке в душі, що тягне мене до храму, до нашої народної спадщини».
«Реймське Евангеліє Анни Ярославівни»
«Я читав книжку про Анну Ярославівну, у якій була згадка про її молитовник, що мав би зберігатись у бібліотеці Реймса. Виникла ідея перевидати його, але я був далеко від Франції і не знав мови. Два роки шукав місцезнаходження цієї книжки. На щастя, познайомився з відомим французьким фотографом Юрієм Білаком, нащадком вояка дивізії «Галичина» Ореста Білака. Він отримав зображення усіх сторінок цього молитовника. Так почалася праця над перевиданням. Ми переклали текст оригіналу на живу українську мову, на французьку та англійську, оскільки світ говорить ними. Крім того, почистили сторінки оригіналу, бо час наклав уже на них відбиток.
Властиво, ця книжка є місяцесловом, що містить уривки літургійних читань на щодень. Оригінал мав початково близько 100-120 сторінок, з яких збереглося лише 32. В них подані уступи Євангелія з листопада по лютий. Що цікаво, дата Різдва в цьому місяцеслові – 25 грудня.
Кілька презентацій книги було в Україні і невелике представлення в парохії святого Димитрія у Торонто. Також ми представляли її у Франції на книжковому форумі. Мене вразило, що французи не переймаються популяризацією Реймського Евангелія: преси на цьому заході не було зовсім, ніхто не цікавився книжкою, навіть звичайні відвідувачі не особливо звертали увагу на видання про їхню королеву, не просто дружину короля.
Відгуки про книжку я отримую від різних окремих осіб, і зазвичай це не політики чи високопосадовці. Коли ми видали «Реймське Евангеліє», то надіслали його примірник і кілька інших книжок у подарунок реймській бібліотеці. Їхня реакція була дуже стриманою, хоча йшлося про тисячолітню спадщину двох народів.
Мені дуже хотілося, щоб це перевидання, так би мовити, піднесло українців, додало їм самооцінки, але, на жаль, так не сталося. «Реймське Евангеліє» засвічує блиск в очах діаспорян, адже вони досить часто зазнавали утиску в різних країнах свого поселення, а такий раритет, така цінна спадщина їхнього народу вказує, що ми не якісь там маргінали, що за нами велична історія, що ми здавна культурний і освічений народ. Українцям в Україні, як і французам, це не так важливо. Але свою частину роботи для загалу я зробив».
Поки ми розмовляли, панові Олегові не раз набігали сльози на очі, в яких відчувалося тремтіння його серця через той внутрішній зв’язок з минулим… «Знаєте, я свого часу зайнявся оформленням свого родинного дерева, і це теж привело мене до ширшого зацікавлення моїм народом. Люди тепер перебувають в гонитві за матеріальними речами, тому історія, культура їм не особливо цікаві».
Підготувала Ліда Мідик
