Ці слова із заповіту Володимира Мономаха в своєму інтерв’ю для Релігійно-інформаційної служби України навів владика Богдан Дзюрах. Мабуть, заступатися за звичайну людину перед Богом і перед сильними світу цього – одне із завдань Церкви. Завдання, яке вимагає відваги й безкомпромісності. Як воно виконується в умовах нинішньої політичної кризи?
Холодними осінньо-зимовими ночами на майдані Незалежності в центрі Києва варту несуть кілька священиків УГКЦ, УПЦ (КП), УАПЦ, РКЦ, а також протестантські пресвітери. Щогодини, тобто шість-сім разів за ніч, вони виходять на сцену, співають державний гімн і провадять коротку молитву. Цей процес триває вже місяць. За цей місяць зовнішня, видима присутність Церков на Майдані значно змінилася. Якщо в перший тиждень протестів духовних осіб у рясах та в цивільному можна було порахувати на пальцях та стояв лише хрест з іконами позаду стели, то через місяць на не такій уже великій площі примістилися три молитовні намети, недільні велелюдні віча не обходяться без очільників Церков, а по всій Україні люди безперервно моляться за перемогу правди у своїй державі.
Українські Церкви – це, мабуть, єдині організації, крім тих, які безпосередньо беруть участь в Майдані, які від свого імені видають послання до народу з приводу ситуації, що склалася. Люди, які мають вплив на мільйони, не мовчать і не бояться. Голос владик звучить справді гучно, бо до церковних структур належить значно більше, ніж до будь-якої громадської чи політичної структури. Щоправда, не всі однаково відкрито називають речі своїми іменами і не всі однаково активні. Якщо глава УПЦ (КП) Блаженніший Філарет відверто звинувачує Росію у нашому громадянсько-політичному конфлікті, то представники Російської Православної Церкви твердять, що «зміни в політичній сфері ніяк не можуть зруйнувати духовної єдності України та Росії». Українська Православна Церква Московського Патріархату обмежилася засудженням насилля і закликами молитися та «любити один одного, бути бртами і сестрами, бути миротворцями і перемагати зло добром». Владики, котрі належать до Московського Патріархату, нечасто присутні на телебаченні (можливо, їх туди не запрошують), не дають інтерв’ю про власне ставлення до подій, до дій влади. Окрім слова, духовенство підтримує народ своєю присутністю на Майдані. Священики і монашество мерзнуть, мокнуть, їдять ті самі канапки, запиваючи їх тим самим чаєм, що й вірні. Дехто спить на тих самих кариматах, вкриваючись «казенними» коцами. А люди, в буквальному значенні цього слова, приліплюються до духовних осіб, бажаючи чути їхню думку. Ніхто з духовенства не отримав наказу чи заохочення «згори» для того, щоб бути на Майдані, нікого з волонтерів не просили про допомогу: одних спонукало серце, інших – приклад перших. Саме про цю спонтанність служіння йтиметься. Ви побачите це в прямій мові учасників Євромайдану.
Молитва Майдану
Середа, 27 листопада. На майдані Незалежності позаду стели молитовну варту несе священик Ігор Козанкевич, директор благодійного фонду «Карітас Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ» разом зі своїми співпрацівниками. Ці десятеро одними з перших пішли за покликом серця, приїхали не просто мітингувати, а посилено молитися. Молилися просто неба, до них долучалися чимало людей, приступали до сповіді.
У ніч на 30 листопада ця «молитовна група» теж була біля стели. Перед побиттям ті, хто залишився на Майдані, підходили до отця Ігоря за порадою, питали, що робити, бо частина мітингувальників розійшлася по домівках. Уже пакували апаратуру… Люди не розуміли, що діється, питали: «Що ми скажемо, приїхавши додому? Де наша перемога? Заради чого ми стояли?» В час, коли прибігли «беркутівці», дрогобичани молилися. На щастя, майже ніхто з них сповна не відчув на собі міліцейського кийка…
Попри пережитий страх наступного разу вони повернулися до свого служіння вже у кількості сорока осіб. Привезли зі собою хрест, ікони. Влаштували цілодобову молитовну варту, змінюючи що дві години один одного, намагалися спілкуватися з мітингувальниками.
Через тиждень, у середу, 4 грудня, на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці першу літургію на Майдані звершили отці-редемптористи Леонід Григоренко та Євген Задорожний. Молилися вже у невеличкому наметі, переобладнаному на капличку. Його напнули разом священики Православної та Греко-Католицької Церков. У наметі цьому завжди багато людей, особливо тоді, коли триває богослужіння. Тож тим, хто спізнився, але хотів би долучитися до молитви, не протиснутися досередини. На Майдані стоять люди, які прийшли сюди з Богом і хочуть, щоби Він тут перебував, тому священики не стоять без діла, каплиця ніколи не порожня.
За кілька днів довелося подбати про значно більший намет. Його дали чоловіки з Донецька, з якими заприятелював отець Григоренко. Тоді ж принесли хоругву Матері Божої Оранти Київської Нерушимої Стіни. «Ця хоругва історична, у 1990 році вона була на тодішній Жовтневій площі (тепер Майдан Незалежності) під час Революції на граніті, пізніше – на Помаранчевій революції, а тепер, коли народ знову вимагає дотримання своїх прав, стоїть при головній сцені Майдану», – розповів отець Ігор Онишкевич, парох храму святого Миколая на Аскольдовій могилі.
Священик поділився інформацією про проект видання «літопису» діяльності тої каплиці, бо Господь на цьому місці справді діяв. Є численні плоди молитви на Майдані – навернення, сповіді тощо. Умови священнослужіння польові. Посеред цієї величенької каплиці – чавунна пічка, біля неї – дрова, але престол, проскомидійник, намісні ікони, свічки, хрести на своїх місцях.
На Майдані таких наметів, увінчаних саморобними хрестами, три: від УГКЦ, від УПЦ (КП) і від протестантів. Крім того, у Жовтневому палаці люди зорганізували в тихому кутку одного з коридорів місце для молитви. О дев’ятій ранку тут – служба Божа, увечері – молебень. Будь-коли чоловіки (а їх тут абсолютна більшість) не соромляться стати на коліна перед іконою, щоби просити Божої помочі в такій нелегкій та заплутаній ситуації.
Мене вразили два випадки, коли я ставала свідком приватних розмов із Богом. Перший був уночі. До другої години майже сама-одна «тримала оборону» кухні. Потік людей висох, я підмела-прибрала і теж пішла спати. Каримат і картатий коц. Моє місце було в середньому з трьох рядів таких самих кариматів і коців. Біля мене з обох боків було трохи вільного місця. Я помолилася і вляглася. Спати важко, холодно, люди постійно шурхотять речами, ходять (одні йдуть чергувати на Майдан, інші повертаються з Майдану). Уже вкотре прокинулася від того, що прийшли «новенькі». Чоловік примостився на сусідньому кариматі, і коли шурхіт нарешті стих, я почула, що він молиться. Досить довго молився. Була десь третя або четверта ночі. Він напевно був стомлений і голодний. А вже зранку побачила, що то молодий кремезний чолов’яга років тридцяти п’яти. Мабуть, це найзворушливіший момент мого перебування на Майдані.
Другий випадок, що вразив мене, також стався вночі. Чоловіки, котрі несли денну варту на Майдані, повернулися до свого революційного пристановища у Жовтневому палаці і, повечерявши та помившись, готувалися до сну під коридорними стінами. Один із них прилаштував невеликий образок в прорізі дверей, біля яких отримав свій «квадратний метр» для відпочинку. Клякнув, низько схилився і почав молитися. Смирення, уповання на Господа і особиста жертва часу, сил та вигод – здається, це характеризує значну частину чоловіків, які приїхали до столиці відстоювати правду.
Відчинені двері
В ніч кривавого розгону Майдану першим прихистив переслідуваних Михайлівський Золотоверхий монастир. 1 грудня Блаженніший Святослав Шевчук офіційно закликав настоятелів храмів відчинити двері протестувальникам, а за день до того патріарший собор Воскресіння Христового вже почав приймати людей. Про це розповіла волонтерка, парафіянка цього храму Ірина Озарків. Десь о 12 годині близько сорока студентів приїхало сюди в пошуках прихистку. Допомагати їм одразу ж взялися членкині спільноти «Матері в молитві». Вони готують їжу і дотепер дбають про всіх і про все усіма можливими способами. Крім того, ці жінки ініціювали юридичний захист людей, які постраждали на Майдані, відвідували побитих у лікарнях. Разом із ними майже цілодобово працювали сестри-монахині та дружини наших священиків.
Після першого тижня протестів до собору завітали журналісти з телеканалів «1+1», ІСТV та Громадського телебачення. Після телесюжетів про «Патріаршу криївку» люди, котрі живуть на лівому березі Дніпра, почали приносити до собору їжу, бо добратися до Майдану з відром борщу чи іншими гарячими стравами нелегко. Вони не бувають у цьому соборі – просто живуть поблизу. І коли з понеділка, 2 грудня, почало прибувати щораз більше народу, то в соборі уже було від 500 до 1200 зареєстрованих осіб. Значна частина з них ті, хто не реєструвався, а просто приходив поїсти та зігрітися.
У перший тиждень грудня в приміщенні Патріаршої курії на Інститутській волонтери готували чай і канапки для протестувальників. Місця там замало, щоби приймати людей, але бодай таку маленьку допомогу можна було організувати. Що цікаво, коли з’явився Антимайдан, його учасники теж приходили до собору харчуватися і ночувати. Ці люди були приємно вражені, що їх так тепло приймають, що їх узагалі пускають. Спершу почувалися незручно, по кілька разів перепитували, чи можна взяти канапку, але потім спілкувалися з нашими людьми, ділилися враженнями про свій регіон, нарікали на важке життя.
Один священик з Дрогобича, який приїхав із парафіянами на Майдан, сказав: «Коли збирали пожертви на будівництво собору, я активно заохочував до цього людей, а тепер вони мають змогу переконатися, що ця пожертва працює на них».
Близько двохсот осіб у вихідні і дещо менше в будні знаходили прихисток на парафії отців-василіян на Львівській площі. «Патріярхат» поспілкувався з комендантом цієї «криївки» Богданом. Молодий чоловік провів цілу екскурсію монастирськими залами, розповідаючи, що гроші на купівлю пінофолу, який можна використовувати замість кариматів і яким встелені два зали підвального поверху храмового комплексу, пожертвували віряни. Люди поприносили коци, ковдри, одяг, а напередодні свята Миколая навіть два ящики мандаринів подарували. І то не лише парафіяни! Багато хто дізнається про потреби мітингувальників із соціальних мереж і відгукується на них.
На імпровізованій кухні жінки-волонтери допомагають робити канапки. Один чоловік, підприємець, майже щодня приносить перші страви, іноді й другі, для людей, що мешкають на парафії отців-василіян.
При монастирі, крім груп із Західної України, є люди з Луганської області, Волині, Запоріжжя.
Храм святого Миколая на Аскольдовій могилі зовсім маленький, але і в ньому не відмовляють потребуючим у часі протесту – святиня відчинена цілодобово: люди можуть відпочити на лавах уночі, а вдень випити чаю-кави, з’їсти канапку.
Цей матеріал я пишу, коли Майдан ще стоїть. Але, як відомо, все плине, все змінюється щодня… Інформаційні потоки в часі акцій протесту багатоводні, обговорюють як саму присутність релігійних організацій на майдані Незалежності, так і їх вплив на народ. І навпаки, обговорюють доцільність, обговорюють міру участі, оцінюють сказане представниками. Поки що переважає позитив. А далі час покаже… У підсумку спало на думку таке: весь Майдан як всеукраїнське явище у певному сенсі становить Церкву, головою якої є Той, хто є Правда.
Підготувала Ліда Мідик
Коментарі
отець Євген Задорожний, ЧНІ: – Ми, священики, почувалися дуже потрібними на Майдані. Чимало людей, яких ми сповідали на той час, робили це вперше. Приходили до нас, шукаючи вирішення своїх особистих проблем. Один чоловік довший час переживав сімейну кризу і з безвиході вже думав про самогубство… Після сповіді йому стало легше, відступив той деструктив.
Богдан, комендант при храмі святого Василія Великого: – Отці і брати-василіяни дуже активно як громадяни, як патріоти чергують на Майдані, надаючи духовну підтримку протестувальникам. Думаю, розпорядження нашого Патріарха Святослава прийняти людей на парафіях дуже добре і дуже вчасне. Завдяки єдності з народом Церква служить потребам України, і отці-василіяни великодушно дали нам свій монастир у користування, практично не контролюючи тут нічого. Довіряють нам, вірять, що ми все зробимо добре, приходять тільки запитати про потреби. Молитовно нас підтримують і самі беруть активну участь у Майдані.
Ігор Онишкевич, адміністратор храму святого Миколая на Аскольдовій могилі: – З благословення Блаженні‑ шого Святослава священики Київської архиєпархії стали на захист молоді після побиття і пролиття крові на Майдані. Духовенство згуртувалося довкола ідеї постійної молитви за мітингувальників, за те, щоби не повторився силовий метод розгону, за те, щоби Господь нас беріг від усяких нерозумних вчинків. Спершу ми молилися просто неба за стелою, але погодні умови не завжди в цю пору року сприятливі, тож треба було поставити каплицю, щоб люди не молилися під дощем чи снігом. Цю першу каплицю встановили на місці побиття студентів, на місці, де залишилися краплі їхньої крові, на граніті. Це відбулося на прохання священиків, котрі прийшли молитися разом із мітингувальниками. Варто додати й те, що про встановлення каплиці ми клопотали разом із православним священиком Павлом, який майже від самого початку протесту перебуває з вірними на Майдані. Згодом православні брати поставили свій намет для молитви, але нічні щогодинні молитви на сцені провадимо разом.
Ірина Озарків, волонтерка з «Патріаршої криївки» при соборі Воскресіння Христового: – У суботу, 30 листопада, йдучи вранці до храму (була сьома година), відчула якусь дивну тишу. Майдан прибирали, мили, людей майже не було. А якщо й збиралися троє-четверо осіб, то до них відразу ж підходили міліціонери. Я не розуміла, що діється, бо не дивилася вночі телевізор. І от вранці виходжу з метро на Хрещатику, а протестувальників нема… Тихо-тихо, як у Великодню суботу… А потім – відродження того протесту проти беззаконня.
отець Ігор Козанкевич, директор БФ «Карітас Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ»: – У 2004 році я не був на революції в Києві, бо перебував за кордоном – збирав гроші, щоби потім передати їх мітингувальникам. Цього разу відчув внутрішню потребу їхати до Києва для того, аби там молитися. Моя ціль перебування на Майдані – молитва. Ми хочемо йти у Європу з Богом. «Поки Україна не впаде на коліна перед Богом, доти Бог не підніме Україну з колін!» – ось моє гасло на Майдані. Планую їхати на Різдво до Києва, щоби молитися там літургію з протестувальниками, бо розумію: більшість священиків мають парафії і зобов’язані бути там на свята, а я не маю парафії, працюю тільки у «Карітасі», тому зміг би послужити нашим вірним на Майдані.
