Навколо Синоду Єпископів Помісної Української Католицької Церкви, що відбувся у Римі у лютому ц.р., дехто його називає «сьомим», а дехто «другим надзвичайним», що, фактично, ні перше, ні друге не відповідає правді. Свого часу було на одному з синодів прийнято постанову, щоб не називати синодів порядковими числами, бо ж були синоди за св.п. Патріярха Йосифа, які не можна поминати. Отже, вирішено називати синод такого то року. Варто тієї постанови придержуватись, бо вона нікого не виключає і все залишається, як було. Це стільки до номенклятури, що варто все мати на увазі.
Це вперше за всі часи, відколи відбувались Синоди Єпископів Помісної УКЦеркви, почавши від св.п. Патріярха Йосифа, що не було представників зорганізованого українського мирянства або ширшої делегації на терені Риму, де відбувались синоди. Не раз бувало, що під час того часу, коли відбувались синоди, відбувались мирянські конгреси чи конференції у Римі. Не раз дехто з єпископів дорікав мирянам, що, мовляв, їм перешкоджають у нарадах. Це історія.
Під час останнього Синоду не було мирян і, мабуть, ніхто не перешкоджав у нарадах. На жаль, ще нам не відомо, чи вони вийшли кращими, себто чи були більше успішними? Знаємо, що в тому часі чомусь поширювались серед діяспори у США і Канаді якісь не перевірені вістки про різні резигнації, про нових, себто новообраних патріярхів, а все це були плітки. Дехто був заінтересований у тому, щоб показатись, що знає найновіші вістки з форуму синоду. Всі ці вістки скоро зникали, як миляні баньки, бо не мали жодного потвердження.
Останній Синод належить до найбільш засекречених синодів. Кожний з єпископів, себто учасників синоду, був особисто у якійсь формі зобов’язаний у затриманні тайни щодо порушуваних і вирішених проблем на форумі нарад синоду. Чому, властиво, така велика секретність, то один тільки Господь знає. Дуже часто за засекреченими стінами нарад добре заховувати свої немочі, свої слабості перед мирянами. Мабуть, тому мирян, ні представників священиків не допускають на наради синоду. Найдалі можуть дійти до порогу залі нарад і сказати привітальне слово, як це було на Синоді у червні минулого року. Так миряни, як і священики, могли б багато внести свіжої крови під час нарад, що, напевно, було б корисним для Церкви. Дуже часто на оправдання такого стану висувається різні церковні канони. Хто ж ці канони установляє — люди, отже і люди можуть їх змінити. Одиноких законів не можна змінити, це Божі Закони, тільки вони є незмінними. Треба таки відмітити, що ці церковні канони чи закони не все є ідеальними і справедливими, мало цього, часом дуже кривдячими. Для цього може бути дуже добрим прикладом наша Помісна УКЦерква тоді, коли вона була поставлена поза буквою закону на своїх рідних землях, то вона не могла була стати у повному значенні цього слова патріяршою Церквою, бо не мала своєї території. Територія людських душ не була вистачальна. Хіба ж це не було і не є кривдячим для нашої Церкви?
До речі, справу визнання патріярхату Помісної УКЦеркви був висунув на Синоді Помісної УКЦеркви у червні 1990 року правлячий Митрополит Володимир Стернюк, і не було тоді жодного заперечення, але не видно, що справа посунулась уперед. Вже сьогодні не можна сказати, що наша Помісна Українська Католицька Церква не має території. Вже час, щоб був визнаний патріярхат нашої Церкви згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського ІІ, де було сказано, що для Східніх Церков є притаманна форма патріярхатів, і де таких немає, треба їх утворити.
До речі, Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван у своєму слові до Святішого Отця Папи Івана-Павла II звернувся такими словами у справі патріярхату: «Сьогодні більше, як колинебудь, очікують Українська Церква і нарід від Вашої Святости визнання патріяршого устрою, і дай, Боже, щоб ми дочекались вже в близькому майбутньому цієї блаженної хвилини, коли Наступник Петра, як колись апостол Андрій, поблагословить Київські гори і наш Львів патріяршої Церкви древньої Руси-України».
Треба сподіватись, що ці слова прохання не зависнуть у повітрі. Крім цього, Блаженніший Мирослав-Іван просив, щоб Папа Іван-Павло ІІ утворив нові єпархії не тільки в діяспорі, але й в Україні, та просив благословити його в дорогу до повороту на батьківщину, до прадідної палати на Свято-Юрській горі у Львові.
Ми нічого не почули про справу беатифікації слуги Божого Митрополита Андрея. Вже був час, щоб Слугу Божого Андрея проголосити чи піднести до лику святих. Український народ сподівався, що піднесенням до лику святих Митрополита Андрея Шептицького замаркується в історії УКЦеркви на закінчення першого тисячоліття і на початку другого тисячоліття християнства Руси-України, але, на жаль, цього не сталось. Здається, призабулось тоді і, мабуть, призабулось і сьогодні. Що ж в цьому відношенні сказав Синод Єпископів Помісної УКЦеркви? Які винесені постанови по відношенні відзначення 400-річчя Берестейської Унії? Можна тільки побоюватись, щоб часом, не зустріла така доля цих ухвал і постанов останнього Синоду, як деяких попередніх синодів, ухвали яких лежать на столі під сукном Апостольської Столиці і ніколи не були проголошені.
Знаємо, що не всі владики з України були на Синоді. Бракувало містоблюстителя Патріярха Мирослава-Івана правлячого Митрополита Блаженнішого Володимира Стернюка. Кажуть, що його відсутність була подиктована не тільки хворобою… Видається нам, і в цьому ми є дуже переконані, що наша Помісна УКЦерква заслуговує більше, як куртуазійних жестів. Нам не відомо, чи це наші владики, учасники Синоду, дали відчути тим, до кого це відноситься. З промови Папи Івана-Павла ІІ під час зустрічі на закінчення Синоду цього, в жодному випадку, не відчувається. Треба сказати, що наша Церква сподівалась значно більше від Папи Івана-Павла II.
Микола Галів
