У пресі, а також і в радіопрограмі були подані обширні інформації про підготовку програми лютневих філядeльфійських святкувань 80-ліття від дня народження Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого, сполучених із днями помісности Української Католицької Церкви. Чи дали ці святкування силу морального зміцнення і причину до відновлення довір’я до церковного проводу тим усім людям,які дійсно глибоко переживають і боліють справами трагедії нашої церкви, і в яких церква є першою вартістю перед всіми іншими? Неправдиві пресові повідомлення і такі ж неправдиві пресові спростування є доказом, що не про святкування тут йшлося, а про те, що є тепер предметом всяких спростувань – тобто намагання невеликої групи покликаних єпископів, але непокликаних морально до таких справ людей, використати імпрезу для вузьких групових цілей, і принизити при тому других. Цю нелегку роботу тяжко виконати нормальними в розумному суспільстві методами логічного переконування чи виявлення опінії більшости зацікавлених, і тому епілог лютневих святкувань на сторінках «Америки» був прикрашений питомими цій групі людей удекоруваннями – неправдою, перекрученнями, недоговореннями і промовчуваннями.
Щоб могти зрозуміти цю наболілу вже в нашій дійсності сторінку надуживання великих подій чи імен для неспівмірно малих цілей таких же малих людей, слід було б кинути ширший погляд на них і покористуватися порівняннями.
Уявімо, що кардинал Круль заплянував би святочні дні для відзначення якогось ювілею Папи Павла VI і задумав би покликати для цього діловий мирянський комітет. Хто був би той серед американської суспільности у Філядельфії, до кого він звернувся б у справі реалізації цієї акції: Міський демократичний комітет, чи республіканський, Вілям Ґрін, чи може сенатор Скат, чи часом ціла Міська рада? Кожна розумна людина скаже, що це абсурд. А у нас, на жаль, кожне велике національне свято – цe абсурд. Наші владики у випадку лютневих святкувань ніби на сміх попросили політичних аматорів до церковних справ мирянського характеру, замість того, щоб дати можливість вірним вибрати у своїх парафіях таких делеґатів до ділового комітету, яких вони вважали б відповідними. А так — вони, парафіяни, були від акції сепаровані. До них зверталися лиш по так званий дар любови, а про їхнє становище їх не питалися.
Діячі ж УККА, замість реального почуття власних вимірів, значення і відповідальности та замість знайти можливість поширення громадських функцій святкувань на більше людей, спеціяльно на тих, що їм ця роля морально більше відповідає, рішили повністю використати запрошення владики й діяти самим. Вони таки скоро оголосили себе комітетом і опублікували ряд прізвищ в ньому. Прізвища звичайно публікується тоді, коли вони, маючи своє значення, мобілізують громаду до чогось доброго. Коли ж критичним оком глянути на них, то зараз філядельфійцеві пригадуються збори кредитівки два роки тому, бо майже всі ті прізвища були по стороні цієї партійницької меншості, яка сумнівними методами перебрала була в свої руки громадську кредитівку. Сумніваємося чи ця акція кваліфікувала їі до ділового комітету ювілею Верховного Архиєпископа.
Претенсії УККА у Філядельфії говорити за всю громаду можна також звести до нормальних величин кількістю осіб, що беруть участь у загальних зборах цієї організації. 1967-го року їх було 330 осіб. Опісля, з року на рік вона меншала: 240 людей, 180 людей, 120, — минулого року було лиш 92 особи, а цього року, лиш 46 осіб. До цього збори ці не громадські, без демократичного процесу, а лиш з одною листою і голосуванням усіх «за». Дуже відома нам практика… На жаль, діячі УККА не розуміють мови цієї статистики, ані факторів, що за нею стоять. Вони ще далі репрезентують «усіх», і чекають святочних нагод, щоб це показати.
Можливо, що діловий комітет в такому складі не задоволяв навіть найменше критичних його членів, коли робились заходи, щоб до нього вступив інж. Роман Левицький, від нашої організації. Із пресових повідомлень відомо, що інж. Левицький і ціла делегація нашого товариства вступили до реорганізованого ділового комітету, якого структуру було договорено і прийнято. Одначе публікаціями в «Америці» і її спростовання не відображено того, що було договорене і схвалене, але подане було усе так, як у своїй уяві хотіли це мати діячі УККА: себе всевладними і всерепрезентативними панами, а Левицького для декорації.
Голова Філядeльфійського Відділу нашого товариства, інж. Левицький, не надавався на таку функцію, і він прилюдно викрив і заперечив усі ці несумлінні твердження, які тисячам людей подані пресою до відома. Але не є це головна суть у викриванні зловживань і вияснюванні поодиноких деталів. Справа в тому, що така суміш крутійств і несовісності навколо лютневих святкувань ніяк не вплинула на достойність і повагу їх, і ніяк не переконала людей, що усі чинники приступають до таких імпрез з чистими намірами.
УККА paxyє себе міністерством до всіх справ, з мирянськими і церковними включно. З групових мотивів він елемінує багато, нераз найбільш компетентних людей і організацій. А справи тоді розвиваються і діють без УККА і поза його системою. Усім тим, що не можуть уявити собі життя і діяльности громади поза міністерством УККА, можемо зацитувати слова Валентина Морова із його виступу на суді. Він сказав до судді, що українська культура існує поза міністерством української культури. І хоч сьогодні найбільш ревні прихильники УККА ходять демонструвати з кличами «звільніть Мороза», то не усі є в силі зрозуміти його слова і перестати морально визнавати систему, яка усю людську діяльність старається керувати одним міністерством, і яка засуджує непокірних Морозів.
