В останньому числі нашого журнала був поданий поточний перебіг подій перед свяченням і сам факт свячення Владики — номіната Мирослава Любачівського, що відбулось 12 листопада 1979 року у Сикстинській каплиці, яке довершив Папа Іван Павло II при співсвятителях: Патріяха Йосифа і Митрополита Максима. Також ми подали повністю проповідь виголошену Папою Іваном Павлом II під час свячення. Цілий комплекс справи обсадження опорожнілого філядельфійського престолу потребує вірних інформацій, точних фактів, коментарів і вияснення деяких питань. Це є конечним зробити, щоби знати, якщо не повністю, на сто відсотків то хоч найбільш приблизну правду. Треба відповісти в першу чергу на питання, як належить розглядати факт свячень в Римі та ролю в цьому Папи Івана Павла II. Коли ж ідеться про останнє питання, а саме Папу Івана Павла II є конечним дещо в цій справі сказати не для того, щоби папу критикувати, чи лаяти, але для себе самих, щоби ми дивились на Папу Івана Павла II таким, який він є, а не таким, яким ми собі бажали б бачити. Тим більше це треба зробити, бо на сторінках нашого журнала були статті, про Папу Івана Павла II в яких було дещо перебільшено. Ідеться тільки про те, щоби наш погляд в цьому відношенні був більше збалянсований. Менше чуття й сантименту, а більше холодного розсудку.
Тут можна б почати від пущеної, але покищо не потвердженої вістки про те, що Папа Іван Павло II нібито мав програти справу номінації філядельфійського митрополита в Римській Курії. Трудно одним словом сказати так або ні, бо це не вичерпує справи. Можна сказати, що так, але постараймось розгляну поодинокі факти, їх розважити і тоді на підставі цього сказати наскільки це твердження є можливе і чи відповідає правді. Розглядаючи всі факти від проголошення Владики-номіната о. Мирослава Любачівського на митрополита починаючи і свяченням та інсталяцією кінчаючи. Якщо тільки взяти до уваги час проголошення номіната і про це тільки дві години перед тим був повідомлений Патріярх Йосиф то має свою вимову. До речі Владика-номінат Мирослав Любачівський сказав делегації Крайової Управи під час авдієнції, що чотири місяці перед проголошенням знав, що він є кандидатом на митрополита. Це має свою вимову. Якщо б була добра воля у Апостольській Столиці і самого Папи то міг був в цій справі говорити з Патріярхом Йосифом, а не робити такого подарку, як було зроблено, себто дві години перед ювілейними святкуваннями Української Католицької Церкви в Римі. Також не улягає найменшому сумніву, що номінація не могла статись без згоди Папи Івана Павла II, що він сам святочно потвердив під час своєї візити в катедрі Непорочного Зачаття у Філядельфії.
Цей факт був таки потоптанням прав нашої Церкви.
Звичайно і сьогодні є в нас Датанти й Аверони і то навіть у священичих сутаннах, які різними шляхами сполокують мирянам мозки, мовляв не слухайте нікого нам все Ватикан наставляв митрополитів і єпископів, незгадуючи при цьому домовлень, які забезпечувала римська Церква нашій Церкві при підписані Берестейської Унії. Тут варто нагадати виступ африканських синодальних отців, що брали участь у Папському Синоді, що відбувся 1974 p., який тривав цілий місяць. Тоді африканський єп. Зоа сказав: «Собор не загинув і ми прийшли сказати, що місцеві, (себто автономні) Церкви є дійсністю, яку має визнати вся Церква. Папа і його співробітники чули, що ми приїхали до Риму не просити дозволів, але сказати, що не лише маємо право, але й обов’язок взяти ініціятиву, яку нам дає наша душпастирська місія…» Так говорять африканські ієрархи, які немають під тим оглядом такої традиції, як наша Церква. Але що ж наші Датанти і Аверони цього зрозуміти не спроможні, бо ж вони духові жебраки. Якщо б іти за підшептами Датантів у священичих, чи монаших сутаннах то ми мусіли б перестати змагатись за нашу національну незалежність, бо Москва нам від віків наставляла «гетьманів» і всяких інших ґавляйтерів. Повернімось до нашої головної теми.
Відомо, що свячення Владики-номіната Мирослава Любачівського було запляноване на 8 листопада 1979 р. У відсутності і без найменшого порозуміння з Патріярхом Йосифом. Це не здогад, але такий плян був вже усталений і гості були запрошені. Про це також був належно інформований Папа Іван Павло II. Як довідуємось то повищий плян був подиктований, але треба було хоч поверхово все загладити, треба було одержати від Патріярха Йосифа благословення. Здавалось, що все пройде згідно з усталеним пляном, відповідь Патріярха Йосифа була не тільки несподіванкою для всіх, але вона була зворотньою точкою, бо міняла весь плян хіротонії Владики-номіната. Не менше, такою поставою Патріярха Йосифа були заскочені римські аранжери. Правда наші недруги і противники зразу зчинили крик, що мовляв, як можна було уневажнювати те, що Папа Іван Павло II номінував. В такому стверджені міститься дві невірності. Першою є, що папа не є непомильним в справах адміністративних, а номінація до одної з таких належить, а другою невірністю є те, що Патріярх Йосиф сам нічого не уневажнював і такого вислову не вжив. В листі було сказано: «Ваше назначення тому, за Божою і церковною справедливістю, неважне і неіснуюче». Тут же Блаженніший тільки стверджує що номінація є неважною, але він її не уневажнює, навпаки знаходить для цього вихід і з своєї сторони залишає номінацію незмінною тільки пише, що буде святити в Римі у храмі св. Софії або якомусь іншому. Розв’язка складного питання Патріярхом Йосифом була ідеальною, але вона не була довподоби римським аранжерам. Тут не було іншого виходу, як вжити найвищого авторитету, себто папу. І в цьому випадку Папа Іван Павло II перебив своїм козиром і сказав, що він буде святити. Здається, під тим оглядом можна було від Папи Івана Павла II сподіватись іншої постави. Він дуже добре знає, що така річ, як номінація без порозуміння примаса Польщі Кардинала Ст. Вишинського не могла б статись, а що ж тоді говорити про нашу Помісну Церкву, якої статус є інший. До цього слід додати, що і в новій пропозиції Папи Івана Павла II не передбачалось Патріярха Йосифа, як співсвятителя. Цей плян був змінений в тракті різних заходів. Щойно після деяких урґувань знайдено компромісовий вихід, в якому було включено Патріярха Йосифа, як співсвятителя.
Трудно тут повірити, що все це Папа Іван Павло II робив не з своєї волі. Можна було так, чи інакше програти справу номінації, але в таких випадках децизія могла бути особиста. Повернімось при тому ще до візити Папи Івана Павла II в церкві Непорочного Зачаття у Філядельфії, а зокрема до його виголошеної промови. Папа Іван Павло II в своїй промові ні одного разу не згадав Глави нашої Церкви Патріярха Йосифа. Можна не визнавати титулу Патріярха, але колись і це визнають, то все ж таки правно, фактично і юридично Блаженніший Йосиф є Верховним Архиєпископом, що є рівний патріярхові і є толовою нашої церкви. На жаль чомусь промовчав це Папа Іван Павло II. Пригляньмось і до його виголошеної проповіді під час хіротонії Владики-номіната Мирослава Любачівського у Сикстинській каплиці там такс^ж не було вжито офіційної назви Верховний Архиєпископ, тільки Еміненція і інші заіменники. Виглядає мені, що це не є випадковим у Папи Івана Павла II, Папи — поляка, папи — слов’янина. Так, правдою є, що Папа Іван Павло II у Сикстинській каплиці тепло звертався до нашого Патріярха Йосифа, але це мабуть належить до тону Апостольської Столиці і поза тим неможна вкладати жадного іншого змісту, жадних надій.
Не вибираюсь применшувати величі Папи Івана Павла II та його харизми, але мимоволі перед моїм очима стоїть питання чому папа призабув у Авшвіці згадати й українських в’язнів, які гинули в цьому млині смерти. Можна погодитись, що забув, але так не можна сприняти інший факт, який Папа Іван Павло II, під час своєї візити в Польщі сказав, що Польща все шанувала «традиції християнського сходу». Чи справді так було у минулому, чи може так є в сучасному? На жаль дійсність є протилежною до сказаного. Про це Папа Іван Павло дуже добре знає і такі ствердження не потрібно робити бо вони для нікого добра не приносять, а йому самому найменше. Це ще і ще раз підтверджує, що папа також не тільки може, але таки помиляється.
Дехто нам підказує, щоби Папу Івана Павла II не критикувати. Це що пишу не належить до критики, називаю факти по їх властивому імені. Треба ясно сказати, що ми ласки не просимо і її не потребуємо, але домагаємось свого, що належить нашій Церкві. Нас не треба закликати до єдности чи льояльности до Апостольської Столиці, бо нашу не тільки льояльність, але вірність підтвердили, як колись сказав наш Патріярх Йосиф — горами трупів і ріками крови. Це не фраза, але факт, який мав місце у більшовицькій дійсности.
Тут варто підкреслити один факт, а саме, що до історичного значення листа Патріярха Йосифа до Владики-номіната Любачівського, Патріярх Йосиф виявляв все свою смиренність до Апостольської Столиці й Папи. Справді треба було мати міцні нерви і велику силу духа, щоби на протязі п’ятнадцяти років терпеливо й смиренно принимати всі заборони Священної Конґреґації для Східних Церков. Патріярхові заборонили були виїхати на 41 Євхаристійний Конгрес, що відбувся у Філядельфії. В щось подібного тяжко повірити, а такою була дійсність. Блаженнішому Йосифові забороняли скликати не то що синод але будьяку нараду з нашими єпископами. Щойно за Папи Івана Павла II є дозвіл сходитись не на синод, але «синодальні наради». Чому так, в чому справа? На це не дають відповіді. Всі ці приниження всяких заборон Патріярх Йосиф принимав смиренно, але на жаль ця його смиренність не зворушувала нікого в Апостольській Столиці. Ніхто собі з цього приводу нічого не робив. Коли Патріярх Йосиф заговорив рішучою мовою, яким був лист то зразу всі почули і сам Папа Іван Павло II відізвався своїм післанцем яким був Сільвестріні, який закомунікував Патріярхові, що сам Папа Іван Павло II буде святити. Вийшло троха у формі ліцитації, у формі хто сильніший. Чи справді була для цього потреба, щоби Папа Іван Павло переводив свячення? Напевно ні. Знаю, що є такі, які кричали і дальше кричать, що яка це велика ласка для нашої Церкви, що сам папа святив. Чи справді?
Ну, що ж з того, що Вселенський Собор Ватиканський II привернув права нашій Церкві, коли їх не респектують ті, що ухвалювали. На жаль інсталяція Митрополита Любачівського, яку довершив латинський ієрарх Архиєпископ Джан Жадо є ще одним доказом непошанування прав нашої Церкви Апостольською Столицею. Знову нам скажуть так все було до тепер і так повинно бути. Так не було і не мусить бути в майбутньому. Тут варто тим, що не знають сказати, а тим, що знають пригадати, що був час, що Римська Церква немала довіря до наших молитов і тому не раз наші чудові, глибоко змістові молитви були підмінюванні латинськими, щоби мали більшу «силу». Це історія, але дуже болюча історія. Мабуть вони не мають довір’я також до того, що наші владики можуть так само добре інсталювати і прочитати папську буллю як латинський ієрарх. Шкода, що під час інсталяції не знайшлося часу прочитати стосовного Послання Патріярха Йосифа. Не буду тут згадувати безкольоритної проповіді Митрополита Мирослава Любачівського бо про це вже є сказано на іншому місці. Так шанується свого Верховного Архиєпископа, якщо не патріярха. До речі так і пошановано свою Церкву. Вірні, які слухали проповіді Митрополита, а пізніше ті що прочитали ставили собі питання — чиїм митрополитом Митрополит Любачівський є? Цікаво, що наші ставленики Священної Конгрегації для Східних Церков з великою набожністю ставляться до Папи Івана Павла II, це добре і так повинно бути, але шкода, що вони ще хоч троха не навчились від Папи Івана Павла II, а саме патріотизму, бути гордим своєї української приналежности, служити свому народові і своїй рідній Церкві, так, як це не тільки говорить, але і робить Папа Іван Павло II.
П. С. До повищого хочу додати ще одне важливе питання. Знаємо, що Папа Іван Павло II не тільки на словах, але й на ділі старається оживлювати діялог з Православною Церквою. В тому аспекті слід відмітити його поїздку до Царгороду і зустріч з Царгородським Патріярхом. Цю поїздку тут згадую марґінесово, але вона заслуговує на окрему увагу. Тут насувається питання, як Митрополит думає і чи взагалі думає про певний щирий діялог з нашими православними братами? В нас є настанова спільно проводити підготовку і провести спільні святкування хрещення України. Цікаво знати, чи Владика Любачівський запросив на свою інсталяцію у Філядельфії українських православних владик? Як довідуємося з достовірних джерел що такого запрошення наші православні брати не одержали, а шкода. Знову ж з того самого джерела довідуюсь, що православні владики були приготовані взяти участь у інсталяції.
