На початку 1995 р. в Україні побачив світ новий навчальний посібник: В. І. Ульяновський, «Історія церкви та релігійної думки в Україні», навч. посібник, у 3-ох кн. Кн. 1, середина XV — кінець XVI століття. К.: Либідь, 1994, 256 с.; В. І. Ульяновський, кн. 2, середина XV — кінець XVI ст. К.: Либідь, 1994, 256 с.; О. П. Крижанівський, С. М. Плохій, кн. З, кінець XVI — середина XIX ст. К.: Либідь, 1994, 336 с. Написаний в пору релігійно-духовного оновлення, посібник є давно назрілим, цінним і потрібним виданням. Важливими й вкрай необхідними є його додатки (словникові, хронологічні, документальні, реєстрові і т.п.). По суті, це монографічне дослідження, наближене до навчального лише розлогою вступною частиною до 1-ої книги та списками рекомендованої для самостійного вивчення літератури.
Дослідження написане трьома відомими в Україні та за її межами спеціялістами з церковно-історичної проблематики, що підкреслює та значно підносить наукову вартість видання.
Тритомник писався авторами автономно, проте мав би передбачати певну структурно-схематичну однотипність. Дві перші книги насвітлюють 1,5 ст. досліджуваного відрізку, третя ж — хоч і має більший обсяг — присвячена наступним 2,5 ст. Беручи до уваги неоднакову та нерівноцінну забезпеченість цих періодів джерелами, ставимо під сумнів правомірність такого розподілу. Крім того, перші дві книги, окрім обов’язкових проблемно-хронологічних розділів, уміщують короткі біографії митрополитів, історію єпархій, загальні розділи з державно-правового та канонічного становища Церкви, історії римо-католицької та протестантської Церков. Третя ж книга укладена за іншим принципом і частини зазначених розділів не має. Вочевидь, тритомник мав би бути, як мінімум, чотиритомником з відповідною переробкою останнього тому в двотомник та доведенням останніх томів до структурного рівня перших двох.
Підкреслюючи піонерську першість подібного видання у вітчизняній історіографії, його наповненість фактологічною інформацією та охоплення значного хронологічного відтинку з усіма його складнощами проблемно-контроверсійного характеру та певною мірою успішне вирішення поставлених завдань, ризикнемо кваліфікувати рецензоване видання як фундаментальне, хоч і з певними застереженнями.
Повноцінне рецензування наукової праці, що насвітлює цілих чотири століття, вимагає написання об’ємної спеціяльної праці й одному рецензентові, який займається конкретною проблемою та відрізком української церковної історії, не під силу. Тому наші завваги матимуть, радше, узагальнюючий характер і стосуватимуться лише окремих конкретних розділів та проблем.
Перша книга починається потрібним для такого типу видань вступом, що характеризує періодизацію, джерела та історіографію української церковної історії в цілому. Обравши принцип періодизації за етапами власне церковної історії, В. Ульяновський докладніше зупиняється на періодах досліджуваного хронологічного відтинку: першому — від Флорентійської до Берестейської уній та другому — від Берестя до поділів Речі Посполитої. Докладним є перелік основних груп джерел церковної історіографії. Авторові вдалося дати досить повний стислий нарис розвитку української та частково зарубіжної церковної історіографії, починаючи з праці І. Кульчинського (1733) і закінчуючи дослідженням кінця XX ст.
Неадекватну реакцію викликає авторська оцінка українських історико-церковних шкіл XIX — початку XX ст. На наш погляд, не варто проминати тієї обставини, що окремі представники історичної школи Київської Духовної Академії виступали з відверто антиукраїнських проросійських шовіністичних позицій. Згадуючи багатьох галицьких істориків Церкви, В. Ульяновський чомусь так і не об’єднав їх у львівську церковно-історичну школу, яка склалася в XIX ст. навколо Ставропігійського інституту й успішно проіснувала аж до 1939 р. Видатними її представниками були М. Малиновський, Д. Зубрицький, А. Петрушевич, І. Шараневич, В. Мількович та інш. Наприкінці XIX — початку XX ст. плеяда галицьких церковних істориків поповнилась учнями М. Грушевського.
У цілому варто погодитись зі справедливим висновком В. Ульяновського про те, що українська церковна історія XV-XIX ст. є малодослідженою і надзвичайно складною для розуміння історичних процесів. Недостатньо вивчено чимало конкретно-історичних проблем, деякі з них викликають неоднозначне, деколи суперечливе трактування. Тому авторське їх тлумачення приковує до себе увагу й викликає неабияке зацікавлення.
Відмітною рисою дослідження є простеження розвитку унійної традиції в Київській Церкві, починаючи від Фльорентійської унії завершаючи сторінками історії Греко-католицької Церкви XVIII першій половині XIX ст. У виданні насвітлюються історія та неуспіх Флорентійської унії на українських землях в XV ст., унійні змагання другої половини XVI ст., передумови та історія Берестейської унії, релігійна боротьба в поберестейській добі, поділ України після Хмельниччини та незворотність у зв’язку з цим поділу українського християнства, позитивні та негативні наслідки релігійного протистояння.
Однією з найзначніших подій церковної історії, досліджуваної в посібнику, є Берестейська унія, 400-річний ювілей якої широко відзначався 1996 року, що змушує нас докладніше проаналізувати дану проблему.
Передумови Берестейської унії розглядаються в усіх трьох томах видання. Відповідно вони належать різним авторам — В. Ульяновському та С. Плохію. В. Ульяновський не розглядає спеціяльно передумов унії, проте відповідні сюжети в кількох розділах перших двох книг дозволяють нам узагальнити його погляди. Нагадуємо, що практично жодний сучасний унієзнавець не заперечує закономірності Берестейської унії з огляду на реалії української дійсності другої половини XVI ст. (принижене становище українського народу та його Церкви в католицькій Речі Посполитій, криза православ’я та занепад його Константинопольського центру, поширення протестантизму, вплив гуманістично-просвітницької ідеології європейських реформації та контрреформації та інш.). Невизначеною залишається пріоритетність дії тих чи інших чинників. Якщо в історичній літературі католицької перспективи абсолютизується криза православної Церкви, то в православній, навпаки, Берестейська унія постає як результат польсько-католицького впливу, національна «зрада» ієрархії і т.д.
Гадаємо, що насвітлення В. Ульяновським становища руської православної Церкви в Речі Посполитій є досить вдалим і виваженим. Незважаючи на ряд привілеїв польських королів, фактичної рівності церков в Речі Посполитій досягнуто не було. В XV-XVI ст. патрональне право польських королів виродилось у безмежну корупцію та сваволю (так звану симонію). Проте якщо згадані хворобливі явища, характерні й для католицької Церкви, останній вдалося в середині XVI ст. значною мірою подолати, то православна переживала в другій половині XVI ст. найгірші часи. Отже, автор недвозначно наголошує, що криза православ’я не була іманентно властивою лише православ’ю, а її загострення на українсько-білоруських землях було викликане тогочасними суспільно-політичними обставинами. Характерними рисами існування Східної Церкви після турецького загарбання Константинополя, як уважає автор, було згасання вселенської свідомості, національна ворожнеча, занепад освіти, закостеніння богослов’я та руйнівні впливи інославія. У цих умовах українське православ’я, доводить В. Ульяновський, «змушене було мобілізуватися для самозахисту своїх основ в результаті прилучення земель Речі Посполитої до Реформації» (кн. І, ст. 41). Проте кризовий стан руської церкви, який послужив однією з головних причин розриву з Константинополем, не був у XVI ст. всеосяжним. Відбуваються сплески піднесення православ’я, про що красномовно свідчить діяльність Острозького культурно-освітнього центру та православних братств. Берестейський собор 1591 р. започаткував реформи ще в доберестейські роки.
В. Ульяновський докладно зупиняється на проблемі ролі єзуїтів у генезі Берестейської унії. Відродившись в 40-их pp. XVI ст. на терені Польщі, унійна ідея як ідея рівності католицизму і православ’я (С. Оріховський) набуває в 60-их pp. зовсім іншого ідейного змісту в зв’язку з рішучим наступом контрреформації. С. Гозій, пізній Б. Гербест, П. Скарга та інші єзуїтські ідеологи католицизму проповідують погляд про укладення унії шляхом механічного переведення православ’я у католицтво. Польські єзуїти, зокрема, розвивають плян так званої «анексійної» унії. Заходи щодо унії розпочато римською курією 1580 р. Дуже важливо, що автор показує участь у цьому процесі константинопольського патріярха Єремії II та князя К. Острозького. Проте проекти 60-80-их pp. залишались з різних причин нереалізованими. До того ж у них не брали практичної участі ієрархи руської Церкви. Таким чином, підкреслює автор, єзуїти зробили досить вагомий внесок лише в теоретичне обґрунтування ідеї унії, в практичні ж заходи щодо її втілення в життя вони включились лише 1595 p., так що їхню роль у підготовці Берестя не варто перебільшувати. Цей же висновок підтверджує в 3-ій книзі й С. Плохій.
Дещо в інакшій послідовності викладає передумови унії С. Плохій, який робить спробу широкомасштабного аналізу Берестейської доби, враховуючи світські суспільно-політичні процеси на Сході Европи. Він уважає, наприклад, що, насамперед, розвиток реформаційних ідей в Україні, а також впливи «православної реформації» позначились на визріванні ідеї унії в українському суспільстві.
Розглядаючи стан українського православ’я наприкінці XVI ст., С. Плохій приходить до висновку про його глобальну кризу, викликану передусім негативним впливом королівського та магнатсько-шляхетського патронату. Другорядний статус православ’я в католицькій Речі Посполитій при відсутності національних державних інститутів зумовлювали більшу глибинність кризових явищ в православній церкві, ніж у католицькій.
Генеза та процес укладення унії розглядається С. Плохієм у розділах: «Визрівання ідеї нової унії та «Укладення Берестейської унії». У 80-их pp. XVI ст. розпочався православно-католицький діялог, ініціяторами якого були не церковні ієрархи, а інтелектуально вищі від них представники православної магнатерії. Поштовхом до нового витка унійних контактів з Римом став візит до Київської митрополії патріярха Єремії, який своїми рішучими, часом суперечливими діями не тільки загострив внутрішні відносини в руській Церкві, а й спричинив прийняття рішення про розрив з Константинополем. Автор зупиняється на мало досліджених та навіть загадкових обставинах проведення Єремією тих чи інших заходів, проте пояснення мотивації його вчинків лише меркантильними інтересами, жебракуванням і т.д. було б неправомірно. Цікаво, що засудження І. Вишенським негативних явищ в організаційній практиці руської Церкви автор прирівнює до радикальних ідей реформації, відповідні ж практичні заходи патріярха зображуються як авантюрні та деморалізуючі. На нашу думку, більшість заходів Єремії, незважаючи на суперечливий їх характер, були об’єктивно зумовлені кризовим станом руської Церкви наприкінці XVI ст.
У програмі католицького табору С. Плохій виокремлює два основні підходи — гуманістичний й контрреформаційний. На його думку, перший, започаткований С. Оріховським та Б. Гербестом, передбачав рівноправне об’єднання двох Церков на засадах толерантності. Проте Б. Гербеста ідеологом цього напрямку розвитку унійного процесу вважати не варто. Як рівно показав у 2-ій книзі В. Ульяновський, Б. Гербест, вступивши до єзуїтського ордену, повністю відійшов у 70-80-их pp. від ідеї рівності Церков і засуджував православ’я як меншовартісну церковну схизму (кн. 2, ст. 155). Теоретиками другого напрямку були А. Поссевіно та П. Скарга, які обстоювали ідею інкорпорації православ’я в католицизм. Якщо унійна програма руської Церкви зазнала впливу обох напрямків, як це стверджує С. Плохій, то не зовсім зрозумілим є його висновок, що після об’єднання була реалізована саме контрреформаційна програма, оскільки поглинення уніятської Церкви католицькою, як відомо, не відбулось.
Значну увагу автор приділяє унійній програмі руського табору, плянам К. Острозького, І. Потія, М. Рагози, рішенням так званих «покутних» соборів 90-их pp., а також братській програмі реформування Церкви. Він підтверджує усталений в сучасній історіографії висновок про те, що Берестейська унія була продовженням реформ, розпочатих у доберестейську пору. В цілому ж приходимо до висновку, що програма руської ієрархії, найбільш повно й остаточно сформульована в знаменитих 33-ох артикулах, проаналізована С. Плохієм далеко не повно. Не враховано, зокрема, її національно-релігійної спрямованості. На нашу думку, документ є одним із найяскравіших явищ українського релігійного та національно-культурного руху кінця XVI ст. Практично поза увагою автора залишилась унійна програма польського короля та його оточення, як і унійні прагнення та настрої ієрархії польської Церкви.
Ретельно простежено С. Плохієм конкретні передберестейські обставини розвитку унійної справи, особливо в частині з’ясування унійної політики римської курії. Докладно викладено й перебування в Римі І. Потія та К. Терлецького. Проте й тут є ще чимало нез’ясованого. Так, наприклад, автор навіть не згадує «Договору латинського й руського духовенства», укладеного К. Терлецьким у Кракові в лютому 1595 p., а також реакції на Берестейські артикули експертів Апостольської Столиці (богослова X. Е. Сарагоси та секретаря канцелярії єзуїтського ордену П. Норреса). Аналіз цих, значною мірою нових в історіографії матеріялів, приводить до думки, що в Римі переговорів між представниками руської Церкви і римською курією не відбулось.
С. Плохій аналізує перебіг подій Берестейських соборів у жовтні 1596 р. Він має безумовну рацію, стверджуючи, що питання про кількість прихильників та противників унії в період Берестя ще не досліджене, а інформація про Берестейський уніятський собор взагалі відсутня. Підсумком Берестейських соборів було утворення на місці однієї Церкви двох церков — православної та уніятської. Таким болючим і непростим було розв’язання проблем, що постали перед українською Церквою в другій половині XVI ст. Причини розколу Церкви автором спеціяльно не аналізуються. Можна лише припустити, що він обстоює думку про первинність серед сукупності таких причин ідеї регіональної унії, втілення якої не знайшло підтримки значної частини українсько-білоруського суспільства.
У цілому ж варто визнати, що, незважаючи на певні недоліки, концепція Берестейської унії у трактуванні С. Плохія є досить новаторською.
Науково обгрунтованим та виваженим є насвітлення історії українських Церков у першій половині XVII ст., роки Хмельниччини та після неї. Історія Церкви в XVIII-XIX ст. викладена О. Крижанівським. Проблематика дослідження цих століть дуже різноманітна. Автор розглядає історію церкви на Правобережжі та Лівобережжі, церковну організацію католицької, греко-католицької та православної Церков, стан духовенства й чернецтва, манастирських селян, добродійну та культурно-освітню діяльність Церкви та інш. Значною науковою новизною та добротністю позначені розділи з економічної історії церкви. Не беручись аналізувати наведений фактичний матеріял, дозволимо міжконфесійну боротьбу на Правобережжі наприкінці XVII-XVIII ст. йдеться про експансію католицизму та утиски православ’я. Подібні ж процеси наприкінці XVIII — першій третині XIX ст. проти українського християнства, на цей раз із боку московського православ’я, розглядаються в розділі «Одержавлення Церкви». Ураховуючи, що в цей період українське християнство та його основні конфесії зазнали безпрецедентного наступу з боку російського царизму та московського православ’я, в результаті чого були насильно ліквідовані греко-католицька та українська православна Церкви, які було підмінено московським православ’ям з його русифікаторськими функціями, маємо підстави говорити про релігійно-політичну експансію Росії на українських землях.
Приковують до себе увагу розділи третьої книги з історії греко-католицької Церкви та з проблеми релігійності козацтва. Тут також подано цікавий та значною мірою новий фактичний матеріял. Проте дослідження зазначених проблем не можна вважати вичерпаними, тим більше, що чимало дискусійних питань залишається відкритими. Так, зокрема, не все з’ясовано в питанні про ставлення окремих гетьманів до унії, особливо П. Сагайдачного, Б. Хмельницького та І. Мазепи. Відомо також, що унію прийняли П. Тетеря (1658) та П. Орлик (1721). Визнання уніятської Церкви Зафіксовано 1670 р. в Острозькій угоді М. Ханенка.
Підсумовуючи, нагадуємо, що висловлені зауваження є радше причинками (замітками) до капітальної історії української Церкви, написаної шанованими авторами. Дослідження, безсумнівно, стимулюватиме подальші історико-церковні пошуки. В цьому практична значимість та наукова вартість тритомника.
