Українська Католицька Церква опинилась у складній ситуації, а до того її коштом відбуваються торги. З одної сторони московська комуністична імперія, в якій нашу Церкву насильно включено до московського патріярхату, уживаючи при тому варварських жорстокостей і переслідувань, що тривають по сьогоднішній час, а з другої — Ватикан не має до нашої Церкви належного зрозуміння. Протягом довгих літ екуменічний діялог між Москвою та Ватиканом проходить ціною нашої Церкви.
Московський комуністичний уряд знає, що коли Українська Церква буде підпорядкована московській патріярхії, то в ній легко буде втопити душі наших людей та як наслідок приспішеного в той спосіб асиміляційного процесу проковтнути також український нарід. У тому релігійному Геноциді вони йдуть ще далі й намагаються руками Апостольської Столиці успішно паралізувати розвиток нашої Церкви і її змагання до єдности — патріярхату.
А ситуація є прямо трагічна. З Польщі доходять до нас повні розпуки голоси й благання рятувати ще не донищені українські церкви; в Україні наші брати й сестри стараються рятувати рідну Українську Церкву, заживо погребану московським окупантом; в країнах поселень багато наших людей не здає собі справи про небезпеки, які загрожують Українській Католицькій Церкві. Наші священики занедбали свій обов’язок і за малими винятками не інформують про це своїх парафіян.
Що ж можна в такій тяжкій ситуації зробити? На перше місце наших завдань ми повинні поставити змагання визнання існуючого патріярхату, щоб до ювілейних днів тисячоліття наша Церква могла прямувати радісно, щоб вона була об’єднана, оновлена й зміцнена. При тому пам’ятаймо, що нашу Церкву ограбували і ограбовують також із того важливого тисячоліття християнства в Україні.
Кому стоїть на перешкоді Патріярхат УКЦеркви? Здається, що всім нашим сусідам, а головно москалям і полякам. Польські владики також створюють труднощі для нашої Церкви де тільки можуть. Як це подала радіопередача «Голос мирян», минулого року 61 польських єпископів голосували проти призначення українського єпископа для майже українців-католиків у Польщі; тільки три голосували «за».
І це не були представники комуністичного уряду Польщі, але католицькі єпископи, в душах яких шовінізм заглушив християнську справедливість. Вони навіть не стараються направити дотеперішні кривди. Трагічна доля наших лемків і понищених церков назавжди залишиться темною плямою на совісті польського народу.
Не тільки в рослинному й тваринному світі існують різні галапаси, що живуть коштом життя інших. Існують вони також поміж людьми й народами. Є вони і в церковному житті. До них зачислюємо кожний нарід, який в кордонах своєї держави має землі іншого народу. Пригадаймо різні нехристиянські заходи християнських народів, щоб засимілювати чи й винищити наших людей. На загарбаних в різний спосіб землях України цю політику далі провадять наші сусіди, хоч їх вже досягнула справедливість Господня.
У журналі «Патріярхат» (липень-серпень 1982 р.) о. мітр. Іван Гриньох цитує слова папи, який, стаючи в обороні Польщі, сказав: «Кожна нація має свою власну ідентичність; нація не може себе нормально розвинути, якщо її грабують з її прав, які зумовлюють цю ідентичність». Покликаючись на ці слова папи о. мітр. Гриньох стверджує: «Тому й ми, вірні Української Католицької Церкви, вимагаємо і жадаємо… привернення ідентичности для нашої Церкви, тому що також Церква не може нормально розвиватися, як її грабується з її прав, які зумовлюють цю ідентичність».
Отже, потрібно нашу Церкву постійно обороняти від християн Заходу, від кривдячих учинків Апостольської Столиці.
Постійно вишукуються різні причини, щоб не визнати існуючого патріярхату, який особливо в ці такі дуже тяжкі часи є для нашої Церкви конечний. Над нашою Церквою чинять насилля в ім’я перестарілого територіяльного принципу. І це насилля буде продовжуватись, бо ось цей самий територіяльний принцип взято за основу при кодифікації законів для Східніх Католицьких Церков. Можна побоюватись, що після закінчення праці кодифікаційної комісії й затвердження того кодексу папою на якусь оборонну акцію вже буде запізно.
Можливо поможуть авдієнції у владик і прохання, щоб вони спільно боронили нашу Церкву перед кривдячим територіяльним принципом, якого уживають у Ватикані, щоб ділити нас на тих, що на території, і тих, що проза територією. Цікаво було б знати, як плянують застосувати цей територіяльний принцип до засуджених за віру в Бога і вірність Апостольській Столиці насильно вивезених братів і сестер наших, розкинених по широких сибірських просторах. Живемо в часі великих переселень людських спільнот, отже існування територіяльного принципу не може мати ніякого виправдання; застосовується його тільки на те, щоб могти «законно» кривдити покривджених.
Потрібно також у цій важливій справі звертатись до папи і довести до його відома, що де б ми не були, ми маємо право й обов’язок належати до однієї неподільної Церкви наших предків. Доведім до відома папи, що ми свідомі великих несправедливостей, які глибоко відчуваємо. Доведім до відома папи, що як зволікання із визнанням існуючого патріярхату, так і ситуація нашої Церкви в Польщі є для нас дуже болючими. Ми не можемо мовчати, коли йде про загрожене існування Української Католицької Церкви і вдоволятись хитро спрепарованою підміною справедливости, а властиво наругою над нею.
Коли нераз хтось починає вичисляти т. зв. «добродійства», які нам зробила Апостольська Столиця, то не забуваймо, що за це заплачено ціною крови.
Як болісно було, коли паралізовано заходи Патріярха Йосифа, який бажав зміцнити нашу Церкву й об’єднати всі її вітки із Матірною Церквою в Україні. Бо є тільки одна Українська Католицька Церква, яка волею Господнею стала вселенською, себто тепер вона існує в різних країнах різних континентів. Існує вона також на розлогих просторах Сибіру, де спочивають тіла наших Мучеників.
Глава нашої Церкви прийняв патріярший титул, щоб УКЦерква була зрівняна в гідності із іншими східніми католицькими Церквами і щоб могла рядитись собою без шкідливого вмішування чужих чинників. Прийняв він той титул, щоб зміцнити нашу Церкву й урятувати її від заглади. Мав надію, що для добра рідної української Церкви будуть працювати також всі українські владики і священики.
Кожний чесний українець повинен поставити перед собою питання: чому Мелхіти із 150,000 вірними мають свого патріярха, а провід Ватикану не хоче визнати Патріярхат УКЦеркви, яка має понад шість мільйонів вірних? При тому слід не забувати, що як довго не буде визнаний Патріярхат УКЦеркви, так довго по душі наших людей будуть посягати інші.
Права Української Католицької Церкви потрібно було обороняти також у минулому. Це з гідністю й великою відвагою робили наші поселенці під проводом своїх священиків на початку цього століття. Дня 26 листопада 1903 р. у Йонкерсі відбулось всенародне віче, звідомлення із якого вийшло осібною брошуркою. З великою вдячністю згадуємо тих наших попередників не тільки за їх відважні слова оборони прав рідної Церкви, але й за те, що ті слова вони постаралися зберегти в друкованій формі для нас і майбутніх поколінь.
Брошурку «Про що радили на всенародному вічу 26 листопада 1903 р. у Йонкерсі» варто перевидати і розіслати як священикам, так і владикам. Її зреферував у журналі «Патріярхат» (квітень 1983 р.) Михайло Бойко.
Для нас залишається застановитись над ще однією справою: поміж оборонними акціями початкових років нашого століття і початком оборонних заходів 60-тих років, які тривають дотепер, проминуло багато часу. Перед нами стоїть питання: чи відважно та з посвятою маємо довести нашу боротьбу до успішного завершення чи залишити цю справу для нащадків, які її знову мали 6 почати 60 років пізніше, себто приблизно в сорокових роках наступного століття.
Нам потрібно пам’ятати, що коли американські русини так відважно обороняли права рідної Церкви, в Галичині була Матірна Церква, що їм помагала. Тепер ця Матірна Церква загнана в катакомби, вона потребує помочі від нас, від тих, що їх Господь розкинув по різних країнах, щоб у вільному світі ми сповнили свій обов’язок супроти неї. Її оборонці в Україні на чолі із Йосифом Терелею дивляться із надією на нас, як на тих, що мають ще можливість відважно стати на її захист по обидвох сторонах Залізної завіси, як на тих, кому ще не замкнули уста…
У статті «Українська Церква в системі канонічного права Східніх Католицьких Церков» архим. Віктор Поспішіль написав, що «до часу сучасної кодифікації східнього права Римська Курія дивилася на східні католицькі Церкви… як на чисто адміністраційні підвідділи однієї західньої церкви латинського обряду… Коли східні католики емігрували з територій своїх Церков… Римська Курія припускала, що вони засимілюються з місцевою Церквою латинського обряду… вона ще не поступилася в справі повного й прямого юрисдикційного зв’язку між Церквою-Матір’ю та віддаленими єпархіями».
І ще одно дуже важливе ствердження архим. Поспішіля, яке багато вияснює: «Ми маємо враження, що Курія постійно боїться, що уніятські Церкви спробують відірватися від католицької Церкви»… отже «виключають від єпископства тих священиків, які підняли голос проти порушення традиційних привілеїв їхніх Церков». Себто за оборону Церкви карають по обидвох сторонах Залізної завіси. Як легко є контролювати підкорену Церкву. Вистачає на відповідних місцях призначити своїх єпископів, що їх має слухати Божий Люд. Пригадаймо, що навіть в справі вибору коадьютора папа застеріг собі, що «призначить одного із трьох або і з поза них», щоб забезпечити собі кандидата, який буде впроваджувати його політику в життя. Ось так за словами апостола Павла «правду придавила несправедливість» (Рим, 1,18).
У Євангелії св. Матея (23, 23) читаємо слова Господа нашого Ісуса Христа: «Горе Вам, книжники й фарисеї… що даєте десятину…, а занедбуєте щонайважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру». У тому вислові на перше місце поставив Ісус Христос справедливість. І саме на справедливості повинні бути основані церковні закони й діла тих, що уважають себе «світлом для світу».
