У своїй гладкій, без заікання, розповіді арх. Іриней розказує, як це вони успішно у Москві й Києві (не називаючи, хто це «вони») домовились, як успішно й пляново ділити «ведмедя», себто колишні, з-перед 1946 роком українські католицькі церкви на Західній Україні. Архиєпископ Іриней виявляє велике зрозуміння до складних питань і вимагає християнського вияву, ніби як личить доброму християнинові, та й ще до цього людині з високим церковним саном архиєпископа, що є, як звичайно, правильно і так повинно бути, але цей вияв і застосування повинні проявлятись не тільки до сучасних подій, себто не тільки сьогодення, але треба б себе таким показати і до вчорашнього, себто піти до генези, з якої виросли сучасні проблеми. Знаємо незаперечно, що генеза сучасних релігійно-церковних питань, т.зв. «возз’єднання» не була виявом християнської любови, але навпаки.
Усім, хто тільки цікавився питанням т.зв. «возз’єднання» Української Католицької Церкви з Російською Православною Церквою і насаджування російського православ’я на західніх українських землях відбувалось насилям і неймовірним терором. Належало б мати хоч трішки цивільної відваги і в ім’я правди сказати, що т.зв. львівський «собор» в 1946 році був нечуваним в історії людства пекельним насиллям, яке українському народові принесло незлічимі жертви, а Українській Католицькій Церкві втрату всіх владик, сотні священиків, ченців і черниць і сотні тисяч віруючих, які були арештовані і вислані на заслання.
Сьогодні належало б з того т.зв. «собору» починати розмови, чого і правильно вимагав Владика Володимир Стернюк. Російська Православна Церква, якщо вона справді є християнською Церквою, повинна була вже давно відмовитись і публічно визнати, що т.зв. львівський «собор» у 1946 р. був недійсним. Якщо б це зробила московська патріярхія, тоді можна було сказати, що справді це є вияв доброї волі та християнської любови.
Після цього можна було починати розмови про ділення «ведмедя». Напевно на такій канві можна б було продовжувати із зрозумінням розмови і знаходити спільну розв’язку складних питань. На жаль, деякі відповіді арх. Іринея мають посмак політично спекулятивний, а не християнський доброзичливий.
Варто б арх. Іринеєві та всій московській патріярхії на чолі з Патріярхом Піменом та екзархом київським Філаретом заглянути до власних т.зв. «соборових» документів або до книжечки під назвою «Діяння собору…», де на 26 сторінці у підзаголовку «Перше возз’єднання у Києві». Читаємо:
«Закінчуючи підготовчу акцію середі духовенства, треба було думати про вступні організаційні праці в справі самого Собору. Ясним є для кожного, що собор не міг відбутись без участи в ньому єпископів і то своїх, що вийшли з свого ж духовенства. (Підкреслення М. Г.). Відчуваючи і глибоко розуміючи цю нашу потребу своїм батьківським серцем, Патріярх Московський і всієї Русі Алексій сам розв’язав справу єпископату для нової галузі у винограднику Христової Церкви і тому на 24 і 25 лютого 1946 р. призначив хіротонію на єпископів о. Антонія Пелвецького і о. д-ра Михаїла Мельника…». Там же дальше говориться, що вони ж на цю хіротонію їхали з великим почотом. Там також говориться, що для голови Ініціятивної Групи д-ра Костельника була призначена Львівська єпархія, але це не могло статись, бо він був одружений, тому на це місце посадили преосв. Макарія, який добре доглядав, щоби все було по пляну. З повищого виразно видно, що на т.зв. «соборі» не було ні одного греко-католицького єпископа. А члени Ініціятивної Групи вже навіть не були католицькими священиками, бо ще перед хіротонією прийняли російську православну віру. Тим разом московській патріярхії вдалось взяти Греко-католицьку Церкву даром «без соболів». Це ж було діло всемогучого Сталіна й НКВД, а їм послушно помагала Російська Православна Церква на чолі з Патріярхом Алєксієм. Російська Православна Церква повинна б публічно висповідатись і просити у першу чергу прощення перед винуватцями, і щойно тоді шукати спільно розв’язки цих складних питань, що виросли на кровожадній спадщині Сталіна.
Ще не так давно Російська Православна Церква і її найбільші чиновники все і постійно заперечували, що Української Католицької Церкви в Україні немає, що така «самовільно» розв’язалась, ліквідувалась, не існує. Пришивали нашій Церкві коляборацію з гітлерівською Німеччиною, тоді коли цей «коляборант», Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький одинокий серед багатьох мав відвагу у зеніті гітлерівської перемоги написати своє Послання до своїх віруючих і духовенства під назвою «Не вбивай». Це був вияв справжньої християнської любови. Віримо і надіємось, що в колах Російської Православної Церкви знайдуться такі, які будуть мати відвагу відмовитись від жалюгідного т.зв. львівського «собору» возз’єднання і вибачитись за всі скоєні кривди.
Як може сьогодні Російська Православна Церква вимагати від українців-католиків християнської любови і зрозуміння, коли вона її уважає безіменною. Ця Церква мала назву Греко-католицька, а сьогодні має Українська Католицька Церква. Католицьких Церков східнього обряду є багато. Хіба ж це не є образа? Хіба ж це не є вияв насилля, бо на таку рецепту, виготовану в московській патріярхії, Владика Стернюк і українські католицькі владики не можуть погодитись.
На жаль, дотепер Російська Православна Церква не зробила найменшого християнського навіть жесту. Тут без порівняння виявив більше зрозуміння до наших проблем Михайло Горбачов, як християнська московська патріярхія. Хіба ж це не іронія? Бажається поставити відкритим питання для московської патріярхії, коли Російська Православна Церква стане сама собою і буде діяти згідно з Божими законами — незаконно загарбане поверне їх первісним власникам, заподіяні кривди направить? Віримо і надіємось, що Божа Правда переможе.
Микола Галів
