«Сумма лекс — сума інюрія»
(«Найвищий закон — найбільша кривда!»)
Правниче начало
Уже здавна Вселенську Церкву називають і величають «спільнотою любови». І вона, з волі самого Христа, такою й має бути. А в цій спільноті любови кожен її член, кожна людина має почуватися рівноправною і повноцінною. Та, на жаль, так воно не є. Ось візьмім до уваги українців-католиків.
Як ми, українці, можемо почуватися в Церкві повноцінними, задоволеними й відчувати, що нас оточують приязню і любов’ю, коли ми порізнені. Поділено наш обряд. Властиво, чому він поділений на тих, що в краю, себто на своєму «материку» чи на своїй «території» і на тих, що в розсіянні. Обряд, що в собі поділений, не всилі встоятись і про це вже каже сам Христос. Ми у Вселенській Церкві почуваємося зовсім незручно. Нас поділено різними «нормами права». Навіть у самому обряді є більше обрядові і менше обрядові первні. Припустім, що це є справедливо. Тоді хай би так були поділені римо-католики. Цікаво, як би вони почувалися? Наприклад, латинники в старих латинських країнах і в країнах східніх обрядів? Але бачимо, що для латинників цілком цей принцип не застосовується, бо в самій Гелладі — Греції є аж вісім латинських єпископів, а лише один і то екзарх греко-католицький.
Нераз вірні питаються: чому нас дискримінують? Коли ведеться у світі війна проти дискримінацій, а в той же час у самій Церкві існує дискримінація, що обороняється нормами канонічного права?
Обряд — це частина Вселенської Церкви, але якщо Церкву не можна ділити, то чому тоді поділено на двоє чи на більше частин частину Церкви українського обряду? Кому це на користь? Чи дійсно є потреба, щоб так робити? Нема ні юридичної, ні практичної потреби. Існує тільки завуальоване бажання нас знівелювати або бодай зробити католиками другої кляси.
Говориться стільки про єдність, а ділиться частину Церкви, що теж має право до цієї єдности, так оспівуваної? То як? Одним єдність, а іншим — діли і пануй… Належимо до Вселенської Церкви, але хочемо до неї належати як цілість, а не шматки, порозривані на кусники, щоб нас легше було проковтнути…, роблячи різні обряди, навіть «мунгальський» з колишньої руської чи, хай там буде, рутенської Церкви, як це вже зроблено в США дві митрополії, поділивши один нарід. То як собі єдність, а іншим діли і пануй!
Твердиться, і то щораз голосніше, по смерті Блаженнішого Йосифа Сліпого, що він був «для Львова тільки». Якщо має бути Блаженніший для Львова, то треба зробити бодай так, як собі поляки зробили з папою і єпископством. Вони влаштували львівську адміністратуру зараз же біля кордону, щоб у свій час мати вже готового «арцибіскупа» Львова. Чому нас так, як самих себе, не трактують, бо, як каже Христос, не роби іншому того, що тобі не миле, і як хочете, щоб інші вам таке робили, ви їм перші зробіть. От у такім то місті на Холмщині чи Лемківщині встановити львівську адміністратуру української митрополії? Чому не встановлять, а тільки тримають у себе під боком львівського митрополита? Може, бояться, щоб не відпав від їхньої латинської орієнтації? Часто поводяться з нами, як з дітваками недорослими! Хоч документи доказують, що львівський митрополит, Слуга Божий Андрей Шептицький, мав юрисдикцію на американські країни і її виконував. І це цілком не перечить навіть теорії територіяльности, бо українські католики в Америці не живуть на хмарах, але на території, яка може підпадати теж і під юрисдикцію східнього владики. Бо інакше не сміють існувати навіть ординаріяти і митрополії Філядельфії чи Мунгалу, коли ж вони теж є на території інших латинських юрисдикцій!
Ніде правди діти, але патріярхату найбільше бояться таки наші домашні духовники та їм подібні. Вони аргументують тим, що буде «другий папа». Смішне, та ж сам східній кодекс і соборовий декрет твердить, що патріярх є батьком і головою обряду, а голова має бути злучена з тілом і фактично лучиться в Церкві правосуддям чи юрисдикцією. То для чого тоді говориться про другого папу? Папа римський є головою для Вселенської Христової Церкви, а патріярх є головою для нашої Української Церкви, що зовсім не виключає папи, як голови Вселенської Церкви.
Коли б так висловлювалися вірні-миряни, то ще можна мати зрозуміння, бо, мовляв, що поробиш, вони не знають закону, але коли це говорять люди з богословськими студіями і на такі покликуються.
Чого вони вчилися? Вони зовсім не здібні логічне думати.
Закидають комусь впертість, це не є жодний аргумент, а тільки спроба у легкий спосіб збути свого противника чи опонента. Наша Церква спирається на закони життя, а не на параграфи мертвих букв. Бо й навіть покликування на ці параграфи не можуть до всіх відноситись. Ось недавно був проголошений документ про безженність священства, але сам папа підкреслив, що це не стосується Східньої Церкви. Але ж відомо, що українці-католики належать до Східньої Церкви. Але це залежить, як хтось бажає щоб ми були східніми, то добре, а як не треба, то лізь у латинський мішок. До речі, це нічим не противиться Біблії, як також віковому звичаю Церкви.
Родини Теодоровичів, Головінських, Василя Мельника й інші — всі вони осуджені й не дійшли де спасення тільки тому, що не були целебсами. Як так можна говорити? Певно, що виглядає досконаліше жити безженним, але треба тоді так жити в повноті Це вимагає великої ласки. Дай, Боже, нам багато душ цілком посвячених Богові, про це ми просимо щодня Святого Духа. Але пресвітерів нам також потрібно, щоб ми могли мати в кожній нашій громад: священика, не дивлячись, чи він припадком законно жонатий за правилами нашої руської чи Східньої Церкви.
У моральній догматиці є таке розрізнення — «з любови» і «зі справедливости». Перше питання вимагає стислого визначення, а друге сягає далеко ширше. Чому так часто у нас покликаються на терміни юрисдикції, справедливости, але так мало на любов?
Якщо нам не належиться справедливість, то напевне нам належиться Патріярхат з любови, щоб у нашій Церкві запанувала єдність і щоб ми почувалися вповні католиками. Якщо не бажають нам дати патріярхату із справедливости, то повинні дати з любови. Як виглядає, немає справедливости, як також не можуть спромогтися на любов.
Є ще одне питання, про яке чомусь нічого або дуже мало говориться. А це справа українців, які опинилися у латинськім обряді. Недавно про це згадувалось у документі мирян з Польщі. Хай нам повернуть бодай тих, що є в монашім та священичім стані. Ми скажемо, що це зовсім замало. Латинники повинні повернути нам не тисячі, а мільйони вірних, що їх несправедливо забрано від нашої Церкви. Кажуть, що заподіяну кривду треба направити, то не може бути інакше по відношенні до нашої Церкви.
Сьогодні гарно деклямувати про єдність і любов, але треба цю любов показати на ділі. Треба загарбане і вкрадене вернути. Чи є бодай одна однісінька парафійка латинського обряду, де б нині після собору читалася латинська меса по-українському? А білорусини мають!
Ми не дивуємося воюючим безбожникам, атеїстам, москалям, але дивуймося католикам, дивуймося тій «спільноті любови», яка не може віками знайти місця для нас, українців-католиків!
* Автор статті є богословом
