Правдивий і всецілий успіх —
це успіх християнського життя
(Мішель Куаст)
Клопоти, кризи, приховані й явні непорозуміння, ворожнечі, зудари, сварки затруюють наше суспільно-громадське, політичне, а то й навіть релігійне життя. Вже від багатьох десятиліть невдачі, недотягнення, миршавіння значно випереджують здобутки та перемоги. Це не секрет, що діяльність нашої спільноти не притягає в ряди активістів осіб молодшої Генерації. Щось бракує в житті нашої громади, не зважаючи на численність її членів, на сприятливі обставини, на високий рівень інтелігентности та професійности наших людей, на ясно зарисовану, атрактивну, але в одному видноколі рішуче поставлену мету.
Цією метою є творити вартості, які були б вагомими в боротьбі за найвищі ідеали нашої нації, які творили б добро, славу, щастя та самобутність нашого народу. Вартості, які б одночасно вдовольняли національні потреби нашої спільноти в цій країні, в тому кожної навіть найменшої громадської льокальної установи зокрема.
Щодо цілі — мети нашого зорганізованого життя, мабуть, немає різко суперечних думок. Про цю мету ми часто виголошуємо в захопленні квітисті та зворушливі промови і то завжди майже тими самим словами. Йдеться про правдиву радість серед українських людей, яка є можлива тоді, якщо створювані нами вартості забезпечуватимуть нам нашу національну свідомість, шляхетну гордість зі своєї українськости; якщо забезпечуватимуть здобутки та безнастанний розвиток культури та науки, успіхи наших політичних акцій, досягнення в матеріяльному бутті, подив для українців з боку інших національностей, якщо здійснюватимуть може й підсвідоме бажання духового дозрівання. Одним словом, вимріяна громадська мета кожного з нас — це бути членом висококультурної, впливової, життєздатної, динамічної, багатої національної спільноти.
Отже, мета існує. Є теж кому змагати до цілі, бо ж не бракує серед нас людей досвіду, розуму, культури, працьовитости, спритности, жертвенности та відданости. Одначе в марші до мети чомусь часто все кришиться. Наше громадське життя повне гіркоти, невдач, пофраґментоване при розпорошуванні думки, затрачуванні сил, марнуванні часу на другорядні, несуттєві справи.
У нашій громадській діяльності вже десятиліття чогось бракує. Чогось недостає, щоб вивести нашу діяльність із рівчаків та калюж безконечних колотнеч і гризні на висоти необхідної ділової, мирної, творчої співпраці.
Багато видатних діячів, талановитих журналістів широко аналізували наше громадське лихоліття. Журились тим наші церковні власті. Шукали й шукають розв’язки для невідрадної проблеми самовинищування себе, шукали способу на оздоровлення наших громадських взаємовідносин. Подавано навіть рецепти на нашу традиційну недугу безпорядку. Однією з них було часто повторюване магічне слово — консолідація. Писано правильники, опрацьовувано статути, практиковано консолідацію, але результат з того — ніякий. Підкреслювано доцільність домовлень-договорів. Влаштовувано засідання, наради, збори, одначе довготривалих, чесних домовлень не вдалось досягнути. Говорилось і співалось про єдність, але єднання не здійснювалось. Дискутовано потребу ліквідування партій і партійництва, викалькульовувано систему паритетів, схвалювано резолюції. Переконувано себе, що в обличчі тотального наступу ворогів України на все, що українське, всякі громадські заколоти, що нівечать натугу і спроможність протинаступу, чи хоч би ефектовної оборони, є прямо національним злочином. Але й це не помагає. Проминуло багато змарнованих, нераз прекрасних нагод для одностайного виступу в захист чести і прав нашої української спільноти.
І хоч тут і там деколи можна було віднотувати вдатне зусилля, успішну подію, конкретне досягнення, все ж наше суспільно-громадське життя на всіх його організаційних щаблях з малими винятками було і залишається кволе, недостатнє, хворобливе, своїм рівнем та розмахом далеко не в пропорції до тих занедбаних потенційних сил духа наших людей, які могли б виявитись у могутньому, повному звеличеним змістом поході до перемоги. Але до того потрібно того бракуючого первня у нашому громадському житті.
Зараз у кожного з нас посмак невдачі, поразки, охоти відсунутись, не брати повної і щирої участи в громадській діяльності. Треба, одначе, пам’ятати, що якщо в нас і вилонюються якісь особисті пляни, і які б не були багатства наших талантів, якщо ми себе ізолюємо, то ніколи не дійдемо до повної духової зрілости.
В людині є дві протилежні сили, які керують нею: одна — відступу та ізоляції, що зветься егоїзмом, що спонукує до зосереджування над лише самим собою, шукаючи вигоди та приємностей; і друга сила — експансивна і співвідносин, що зветься любов; вона велить нам вийти з кола самолюбства, звисотити свою думку й дію і творити спільноту. Добру спільноту!
І ось висувається нова порада, як зміцнити, як наладнати наше громадське життя: треба притупити, опанувати і контролювати сили егоїзму. Треба відкрити шляхи для сили любови. Бо саме любов є тим бракуючим чинником у житті нашої спільноти. Не писані норми, не зговорювання, ані деклярації, не творення ворожих собі угрупувань, не заяви про конечність правопорядку упорядкують наше громадське життя, а чинна любов! Бо любов чудотворна. Любов — підстава компромісу, поштовх до шляхетної діяльности. Любов є головною і підставовою темою Христової Благовісті. Любов — це перемога!
Недаром наші Владики закликають нас ставити нашу діяльність на тверді засади християнського вчення. Бо правдивий і всецілий успіх можливий лише в християнському житті. Треба орієнтувати нашу суспільно-громадську працю згідно з непохитними біблійними принципами.
Отже, треба взяти в руки Святе Письмо. І його читати, але відкритим, не упередженим, а щирим серцем. Треба одночасно поставити справу ясно: що вибираємо? Чи наші мудрування, наші спекулятивні комбінації, нашу тактику, чи Боже об’явлення, Боже веління, заповіді та присуди? Вже на початку треба вирішити, чи в нашій діяльності мають домінувати наші почування і примхи, чи правда Господнього Слова? Якщо рішим, що нашими напрямними мусить бути правда Господнього Слова, то, відкривши Біблію, почнім робити іспит нашої громадської совісти.
Св. апостол Павло, один з найвизначніших постатей Христової Церкви, піклувався зорганізованими ним церковними громадами з великим самовідреченням та посвятою, навчаючи їх основних принципів християнського співжиття, а це навчання припечатане авторитетом Святого Духа, бо ж усе Священне Писання є написане під Його надхненням.
У Посланні до Римлян апостол Павло каже, що тим, які люблять Бога, усе співдіє на добро (Рм. 8,28). Отже, перша умова для покращання нашого громадського життя — це зміцнення любови до Бога, яка має бути щира, не коньюнктуральна, правдива, глибока. В навчанні Христа ясна вимога: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю, це найбільша і найперша заповідь. А друга подібна до неї: «Люби ближнього твого, як себе самого» (Мт. 22,37-39).
Про любов каже ап. Павло б першому Посланні до Коринтян так:
«Любов — довготерпелива, любов — лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, у все вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає» (І Кор. 13,4-8).
Читаючи це, негайно треба спитати, чи є познаки такої саме любови в нашому суспільно-громадському житті?
У Посланні до Ефесян ап. Павло закликає: «Отож, благаю вас я, Господній в’язень, поводитися достойно покликання, яким вас візвано, в повноті покори й лагідности, з довготерпеливістю, терплячи один одного в любові, стараючись зберігати єдність духа зв’язком миру» (Еф. 4,1-3).
У тому ж Посланні заохочує св. ап. Павло відкинути брехню, а кожен нехай говорить правду своєму ближньому. Жодне погане слово нехай не виходить з уст ваших, а лише гарне, що може в потребі повчити. Треба добрими бути один до одного та милосердними, прощаючи один одному, як Бог у Христі нам простив.
У Посланні до Колосян ап. Павло просить відкинути геть від себе: гнів, лютість, злобу, наклеп. У Посланні до Тимотея згаданий апостол каже, що той, хто засліплений гордістю, нічого не розуміє, хворий на пусті змагання та словесні суперечки. А з цього виникають заздрість, сварка, зневага, лукаві підозри.
Прекрасна порада у Посланні ап. Якова: «Знайте, мої улюблені брати,— хай кожен буде скорий до слухання, повільний до говорення, непоквапний до гніву» (Як. 1,19).
Св. ап. Павло теж наголошує братолюбство і згоду у його Першому Посланні: «Нарешті всі ви будете однієї думки, співчутливі, братолюбні, милосердні, смиренні. Не платіть злом за зло чи лайкою за лайку, а навпаки, благословляйте, бо ви покликані на те, щоб успадкувати благословення» (І Пт 3,8-9).
Зворушливим є звернення до нас св. ап. Йоана у його 1-му Посланні: «Дітоньки! Не любімо словом, лише ділом і правдою» (І Йо. 3,18).
Приглядаючись до нашого громадського життя на тлі наведених уривків із Святого Письма, не важко, мабуть, буде відповісти на питання: чи проходить наша громадська діяльність згідно з біблійними принципами? Чи спостерігаєте, дорогі читачі, серед наших громадських діячів любов, таку, як про неї говориться в Святому Письмі? Які сили керують нашим громадським життям? Власні амбіції, безоглядні партійні інтереси, гордовитість угруповань, еґоїзм керівників таборів, що «окопались» по двох боках барикади — роз’єднання, штучно зладженої споруди, яка приносить нам сором і шкоду для української справи? Чи, може, десь у куточку можна доглянути сили любови, любови до Бога, до України, до ближнього?
На жаль, в нашій громадській діяльності й навіть, як це не дивно й боляче, в релігійно-церковному житті існує багато проявів поступовання, яке є всупереч біблійним принципам.
Часто правдиві християнські засади нехтуються в ім’я кінцевого висліду тієї чи іншої акції, у погоні за популярністю, впливами, фондами, які і так мають сумнівну вартість, бо все те нестійке, обмежене часом, еґоїстичне.
Бракує в нашій громаді діяльної любови! Цей брак любови підкошує силу, живучість і творчість громади. Приклад незбагненної любови Христа до нас, до кожної людини не просякає в нашу діяльність, в наші бажання. Як дуже треба справжнього відродження християнської духовости в нашій громаді!
Треба прийняти глибоко у наші серця Господнє слово і то без мудрагельної дискусії, бо про Христа не дискутується. Його або приймається, або відкидається. Господнє слово нехай стане основою всього, що робимо. Індивідуальне, громадське, національне життя треба сперти на тверді засади християнського вчення.
Треба навчитись пізнавати проблеми свого ближнього, сусіда, громади. Треба нам навчитись доглянути їхні терпіння, їхні бажання, досягнення й радості. Якщо хочемо мати добрий результат у дискусіях, то треба забути себе, шанувати співрозмовника, прислухатись до його думки. Треба бути терпеливому, переконувати другого в своїй слушності поступово, речево без образ і галасування. Не монополізуймо правди лише по своєму боці. Правда існує і без нас.
Здвигнете плечима, дорогі читачі, заявляючи, що я нічого нового не сказав, ані відкрив. Майже кожен може бачити і відчувати, що серед нас бракує любови; більшість погодиться теж з цим, що це якраз і є причиною занепаду нашого суспільного життя.
Якщо так, то чи не варто уводити переміни на краще? Вщіплювати, вирощувати виплекувати чесну, правдиву, щиру любов! Чи не варто почати оновлювання нашої духовости шляхом молитви, дисципліни, старань та праці. Але де починати?
Я спостеріг; що мені не під силу змінити тієї задушливої, часто безнадійної громадської ситуації. Але з допомогою Христа, з діянням Святого Духа я зможу змінити себе. Треба починати від себе! Йдучи за Христом, я зможу ширити любов, зрозуміння, терпеливість, послідовність у доброму. Старатимусь гасити спалахи заздрости, гніву, засліпленого фанатизму, а засвідчувати життєдайне полум’я любови, співчуття та готовости помогти другому, щоб він не піддавався розчаруванням та резиґнації.
Ви і я, дорогі читачі, я і Ви. Почнім від себе. Якщо хочемо всеціло кинутись у діяльність для оздоровлення відносин, для підйому громадської діяльности на вищий рівень, якщо схочемо всеціло себе жертвувати, якщо схочемо цілком бути для послуг, якщо зуміємо любити цілим своїм серцем, якщо будемо охочі молитись усіма нашими силами, то напевно зуміємо мати владу над буйними силами наших вибуялих амбіцій. Наші чутливості, наші бажання критикувати всіх і все, вихватки наших індивідуалістичних вдач, наша гордовитість, наша балакучість і всезнайство міцно опановані й постійно держані в наших руках, бо наші руки будуть у руках Божих.
Тоді станемо інспіраторами справжніх добрих Діл, провісниками Доброї Новини, носіями творчого оптимізму,о покладаючись на дію Святого Духа, прохаючи Його поповнити все, що нам недостає, що нам бракує.
Якщо бажаємо поправити наше спільне життя, нашу громадську діяльність, то необхідно стати людьми молитви. Немає серед нас любови, бо ми не молимось. Не молимось якслід, не молимось досить. Тож починаймо знову від себе, дорогі читачі. Ви і я починаймо знову молитись, але гаряче, щиро, постійно, призиваючи щедре Господнє благословення на наш церковний і громадський провід, на всю нашу громаду, на ввесь наш український нарід. Якщо б серед нас було бодай два-три десятки людей молитви, то й сумніву немає, що обставини нашого громадського життя змінились би на краще. Господь обіцяє, що хто в Нього просить, тому дається. Бог — правдомовець. Бог — вічна правда, найвище добро, безконечна краса.
