В останньому часі отримую чимало запитів саме у цій справі. Чи катедра в Перемишлі є наша, чи не наша? Справа у тому, що в останньому часі посилилося зацікавлення тою справою у зв’язку з номінацією першого після війни єпископа для греко-католиків у Польщі. А у зв’язку з тим набирає щораз виразніших форм можливість реактивування Перемишльської греко-католицької єпархії, а тим самим її осідку.
Як справа виглядає зараз
Коли у 1946 р. поляки арештували обох наших єпископів, Йосафата Коциловського і Григорія Лакоту, то катедру з іншими церковними забудуваннями розграбували і сконфіскували. В тому самому часі в Перемишлі перебували виселені зі Львова оо. Кармеліти, й місцева влада передала їм для користування нашу катедру. Всякі старання наших людей, які залишились в Перемишлі чи повернулись із виселення, щоб відзискати свою катедру, до останніх днів не дали ніякого успіху ні в церковних колах, ні у світської влади. Ба що більше, теперішні господарі катедри роблять все можливе, помимо заборони Міністерства Культури з Варшави, щоб церкву переробити на свій лад, щоб затерти всі сліди, що це була українська святиня.
Знищено мистецької вартости іконостас, усунено ряд скульптур наших церковних подвижників при в ході, позішкрабувано із дзвонів кириличні написи фундаторів, а тепер прийшла черга на реконструкцію візантійської бані. Вуличка, яка вела до катедри, носила назву Шевченка, а тепер змінено на «Кармелітську». Наші люди користають із винаймленого військового костела у означених годинах.
Дещо з історії
Перемишльські владики Атаназій Шептицький, а після нього Максим Рилло в другій половині 1700 років задумали на місце дерев’яної єпископської церкви збудувати муровану. Зібрано чималу суму грошей і приступлено до будови. Наперед поставлено височезну дзвіницю (яка стоїть до нині як «зегарова вежа» при вул. Францішканській). У цісаревої Марії-Тереси виклопотано суму 40 тисяч ринських на дальшу будову. Тим часом помирає Марія-Тереса, помирає єп. Рилло. Наслідник, цісар Йосиф Другий, забороняє виплатити на будову церкви обіцяних 40 тисяч ринських, а натомість пропонує українцям вибрати для свого вжитку одну із сконфіскованих під час церковної реформи манастирів, помонастирську церкву. Після ширших нарад вибрано кармелітський костел із манастирськими забудуваннями. Отже, за цей костел єп. Снігурський заплатив тих обіцяних, а не виплачених цісарем 40 тисяч, збудовану вже за 62 тисячі вежу-дзвіницю, заготовлені будівельні матеріяли та площу біля дзвіниці. Отже, костел кармелітів не був дарунок, але законне купно на власність. Це було переведено правно і затверджено у 1784 році. Це теж підтвердили всі дотеперішні уряди, а теж є відмічено в конкордаті з Апостольською Столицею.
Певне замішання, яке вимагає вияснення
Історія перемишльської єпископської катедри — це історія з другої половини 1700 років, отже яких 200 років тому. Але Перемишль в нашій історії числиться одним з найстарших осідків християнства на Русі. Існують сліди, що ще в 1100 р. він був осідком єпископа, встановленого св. Кирилом та Методієм. У хроніках згадується, що на Замковій Горі біля теремів князя була мурована церква св. Івана Хрестителя. Була вона єпископською катедрою, збудованою з тесаного каменя. Тому й називали однокаменна церква. Там спочили наші князі Володар 1124 р. та деякі його нащадки. Церкву цю вживано до 1412 року. В 1375 р. король Владислав Опольський спровадив до Перемишля першого латинського єпископа, німця Еріка-Вінцента Мора. Король Ягайло закрив нашу церкву Івана Хрестителя та передав її латинникам. Із розібраних каменів збудовано трохи нижче в 1468 р. латинський собор. Він, перебудований, стоїть до нині.
Тому декому, що читає відірвані дописи про ці справи, неясно, про яку єпископську катедру мовиться. Чи про ту, із княжих часів, з якої лиш поодинокі камені та збезчещені гроби залишились, чи про ту, яку вживали наші владики від 1784 р. до 1946 p.?
Наші занедбання
Багато наших людей, необзнайомлених з історичними даними докладно, чують нераз, що наша перемишльська катедра була в костелі кармелітів. Воно ніби так. Кармеліти її збудували й вживали до церковної реформи цісаря Йосифа Другого. Але ми не забрали її у кармелітів, але відкупили від австрійського уряду, й на це є документація.
Відновлення та пристосування до нашого східнього обряду вимагало чимало праці, грошей та старань. Катедру відновлювано двічі. Змінено баню, згідно із вимогами нашого обряду. Перебудовано головний престіл на мармуровий з бальдахіном, поставлено чудовий різьблений іконостас, проповідальницю у формі арки на морі, добудовано каплицю св. Миколи, де привезено частину мощів святого з Барі. Вмуровано пам’яткові таблиці єп. Снігурському та М. Шашкевичу. Всі ці роботи виконували, крім місцевих майстрів, спроваджені спеціялісти з Відня. Теж мармур, вітражі та всякі золоті прикраси спроваджено з Відня. З наших іконописців згадати варто Олександра Скрутка (Серце Христове) та о. Романа Ісайчика (св. Йосафат). А на стінах каплиці св. Миколая були приміщені таблиці для ктиторів храму.
Єп. Г. Лакота в своїй історії катедрального храму пише: «Перемишльську катедральну церкву обновлено справді величаво, так що її уважали за найкращу віднову у всьому краю»… Інж. Слівінський у своєму слові на відкритті сказав: «Подобнє одновйоней і упенкшоней церкві в цалим краю нема…».
І справді, вона чудово вписувалася у загальний вид міста. Своєю бароковою банею, наче перенесеною з Венеції, вона надавала старому місту певного завершення. Перероблено теж вхід до церкви. 75 стрімких сходів замінено двома доріжками. З лівої для пішоходів, а з правої можна було під’їхати під саму катедру. Поруч поставлено дзвіницю на чотири дзвони, а за нею гарний поверховий новий великий дім, де приміщено дяківську школу та бурсу. При самому вході до храму, на балюстраді при сходах поставлено 6 фігур — скульптур наших святих.
Наші занедбання полягають в тому, що коли у 1956 р. зорганізовано УСКТ і коли наші священики та вірні з Перемишля почали робити старання про відзискання катедри для своїх духових потреб, то головна управа УСКТ не лиш не помогла у тих заходах, але практично перешкоджала в тому. Так само нині, замість справу поставити прямо й конкретно, з інтерв’ю п. Стеммпєня з єп. Мартиняком виходить, що таких прямих домагань, обоснованих на правних актах, не поставлено. Єп. Мартиняк, покликаючись на християнську любов, надіється шляхом зговорення з теперішніми уживачами нашої катедри, захопленої у воєнний час силою, договоритись про вживання її на спілку. Нам здається, що справа не так у вживанні, бо й дотепер вживається шляхом винайму польський гарнізоновий костел, але про право власности. А то з того інтерв’ю читачі «Нашого Слова» можуть виробити собі помилкову опінію, що ця катедра «не наша», коли наш єпископ хоче договорюватися про право вживати її на спілку з дотеперішніми загарбниками.
Тут треба поставити крапку над і й не бавитись у всякі договорення, бо тоді спочатку дамо атут в руки полякам, що ми самі не знаємо, чи катедра наша, чи не наша!
