Бо де твій скарб, там буде і твоє серце
(Мт. 6:21)
– Україна є державою, де приблизно три чверті громадян декларують віру в Бога, і понад 90% з них ідентифікують себе як християни. Рівень релігійності українців, згідно з результатами міжнародного соціологічного проекту ISSP, один з найвищих у Європі. А позаяк щира релігійність пов’язана з моральними принципами і теоретично забезпечує значний потенціал для суспільного розвитку, то свого часу до широкого вжитку в нас увійшов термін «релігійне відродження». Його активно використовують для характеристики зростання числових показників релігійної мережі з періоду пізнього СРСР і дотепер. Уважний читач одразу побачить розлам між категоріями релігійної моралі, що мали б забезпечити дійсне відродження, та простим збільшенням кількості громад і релігійних організацій. Звісно, вони пов’язані між собою, бо ж передусім саме віруючі гуртуються в громади і церкви. Проте характер проблем українського соціуму (свідомо не пишу «проблем в українському соціумі», бо їх не принесено ззовні) наполегливо наштовхує на думку про фразу з «Гамлета»: «щось негаразд у Данськім королівстві». Справді, українські проблеми з дуже великою натяжкою та й то важко назвати такими, що можуть супроводжувати суспільство дійсно релігійне, християнське. На тлі бравурних декларацій окремих ідеологів про щораз нові досягнуті вершини духовності та зустрічних овацій тих, хто «завжди радий» (соціологи стверджують, що є приблизно 10% громадян, які за будьяких обставин підтримують владу), подібні сумніви можуть видатися надмірним скепсисом. А все ж…
– 10 600 померлих у 2013 році від отруєнь спиртним проти 5 400 в 1990-ому; коефіцієнт народжуваності на рівні 1,5 дитини на жінку в 2013 році проти 1,84 у 1990-ому; 22,1% дітей, народжених жінками, які не перебували в зареєстрованому шлюбі, в 2013 році проти 11,2% у 1990-ому; 563 560 злочинів, скоєних у 2013 році, проти 369 809 у 1990ому… Все це – Україна після майже чверті століття «релігійного відродження». Цифри промовисті. На додачу все ті ж соціологічні дослідження і життєва практика свідчать, що багато людей не живуть згідно з нормами своєї віри: вони є віруючими номінально, тільки за йменням. Слід визнати, що мотиви та рушії у багатьох із нас (тих, що називають себе християнами), часто є далекими від релігії, суперечать їй. І мовиться навіть не про те, що лише меншість християн ходить до церкви щонеділі. Корені наших проблем глибші. Вони лежать у феномені, який можна назвати «побутовим атеїзмом».
– Щоби бути атеїстом, показово відкидати буття Бога необов’язково. Атеїзм є чимось іншим, значно масштабнішим за своєю суттю і наслідками, аніж словесні декларації. «Його соціальний зміст полягає не у звільненні свідомості людей від релігійних уявлень, як це часто думають, а в утвердженні людини в такому бутті, яке виключає необхідність звернення її за допомогою до надприродних сил тоді і там, де вона діє сама», – пише український релігієзнавець Анатолій Колодний. Атеїзм учений розглядає як чинник унезалежнення людини. Подібне знаходимо і в філософа Еріха Фрома, коли той пише про «здорове суспільство» і його членів-людей, які покладаються на власні сили. Ідею Бога він узагалі був здатний розглядати як наслідок відчуження людини від себе – перенесення своїх крайніх явищ на ідеалізований зовнішній образ. Як опозицію такому «конструктивному» атеїзму окреслена щойно традиція розуміє людину, залежну від зовнішніх сил, таку, що складає руки, сподіваючись на допомогу «згори», на диво. І хоча філософи, говорячи про свободу вибору і волю творити своє майбутнє, мають на увазі неповторний людський дух, на практиці висновки зі зроблених ними акцентів породжують невиправдану зневіру в релігії за надмірної довіри до власних можливостей.
– Пропаганду розуміння людини як самовпевненого творця «світлого» майбутнього українці добре пам’ятають із сірих буднів радянського минулого. Тодішня агітаційна машина феноменально ефективно спрацьовувала попри те, що, ведучи мову про свободу кожного, насправді мала на увазі неволю всіх. Але хіба щось нове приніс Україні та українцям колись омріяний капіталізм? Так, рекламні гасла незалежно від того, йдеться про політичну партію чи пральний порошок, переконують нас у тому, що кожен може робити все, покладаючись на власні сили. Трансцендент, Бог, для подібної культури є чимось зайвим. Його, як і ідею остаточної істини й добра, підмінюють частковими істинами, благами, залежними від тієї чи тієї ситуації. Все це відкриває можливості для неймовірних маніпуляцій.
– Сучасний рекламований продукт подає себе виключно в ролі помічника, хоча мета його творців протилежна: опанувати людину, прив’язати її до себе. Якраз у такому ключі варто розглядати поняття «електорат» і «споживач». І перший, і другий приречені бути ресурсом, який упевнений, що він – пуповина світу. Ресурсом, який покладається виключно на свої тілесні відчуття й дочасні бажання, забуваючи, що насправді все це не індивідуальне, а родове. Людині нав’язують думку, що вона гідна «божественної насолоди», хоча насправді зводять її до ролі стандартизованого покупця стан‑ дартних продуктів. Її індивідуальність відкидають за допомоги моди, трендів, брендів і подібних «божків» з популярними назвами. Це зворотна сторона сучасної свободи, покладання тільки на власні сили – отого «плідного» атеїзму. Особистість знеособлюється, перетворюється на річ з ряду інших речей, які можна замінити за необхідності іншими. Людина робиться засобом замість того, щоб бути метою. Відтак і атеїзм може призвести до тих же наслідків, що й релігійний фанатизм, до втрати людяності та поклоніння ідолам. У ролі останніх найчастіше в наші дні виступають статки і слава.
– Зазвичай людина думає: так, я досягну цієї вершини, а тоді заживу; зроблю кар’єру, а потім уже обзаведуся сім’єю; зароблю стількито грошей і після того буду чесним (чесною). Та насправді це пастка! Бо «тоді», «потім» і «після» вже не буде. Світ такий, що демонструє нам один міраж за іншим, і кінця-краю їм нема. А людина за своєю природою є істотою, яку ніколи не може задовольнити досягнуте. Самовпевнено покладаючись тільки на власні сили, вона прагне осягати все нові й нові цілі. Цей процес захоплює, і особа тоне у буднях та плинності. Навіть здобуті мільярди не рятують її від екзистенційного почуття беззмістовності, що на тому чи тому етапі життя неодмінно приходить до кожного хоча б раз у житті.
– Питання, для чого (кого) я живу, час до часу постає перед нами всіма. Багато хто відмахується від нього атракціями зовнішнього світу. І хоча історія свідчить, що зробити це насправді неможливо, людство віками стає на одні й ті ж граблі. Наша ситуація тотальної недовіри, апатії, феномен «опущених рук» і комплекс меншовартості – не унікальне явище в історії homo sapiens. Ситуація, в якій ми опинилися, є логічним завершенням нашого буття без дотримання справжніх цінностей нашої системи, в якій головне не людина, а кількість виплавленого чавуну чи видобутого вугілля. Знаково, що і в офіційній звітності Державної служби статистики України першими розміщені макроекономічні показники, національні рахунки та енергетика. Розділи про демографічну ситуацію і здоров’я посідають тільки 21-шу і 22 позиції з 29-ти. Напевно українцям треба врешті визнати, що ми вже віками перебуваємо на екстенсивному шляху розвитку, для якого дослуховування до потреб людини є вторинною потребою. Головне зовнішнє, цьогосвітнє. Чи не є наслідком цього ота наша меланхолійна індивідуальність та ірраціональність в менталітеті, про яку кажуть дослідники? Чи не тому, що ми як суспільство не спромоглися забезпечити продиктовану нашою релігією справедливість, ми шукаємо її у засвітах?
– Ми у своїй Конституції задекларували, що відчуваємо відповідальність перед Богом, але наше суспільство живе радше за принципом «якщо Бога немає, то все дозволено», висловленим Федором Достоєвським. Скільки разів єрархи УГКЦ тільки в незалежній Україні застерігали перед спокусою збудувати капіталізм на власному подвір’ї! Марно… В нас уже виникла закономірність: щойно окремі політики чи бізнесмени приходять до влади, як починають будувати «межигір’я» – кожен за своїми можливостями. Людей в Україні досі розглядають як речі, ресурс. І це насправді атеїзм у дії. Адже навіщо дослухатися до людини, у тому числі до себе, коли набагато простіше вульгарно тлумачити її потреби через піраміду Абрахама Маслоу. Водночас справжня релігійність – це не скиглення до Бога, аби послав манну небесну. Навпаки, це щоденна праця душі і тіла заради того, щоб бути з Всевишнім, якого одним розумом ми зрозуміти не зможемо ніколи. В цій праці особа пізнає цінність інших людей і цінність єдиних правил для всіх. Це природно, що віруючі бачать у загальних правилах Закон Божий. Інакше вони не були б віруючими. В соціальному вимірі головне у тому, що сама віра в Бога, любов до нього, не можуть бути виражені інакше, ніж через любов до ближнього. Це капітал релігії, який не можна замінити нічим іншим. Наважуся сказати, що в нас він досі не задіяний повною мірою.
Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст
