В той день скорботи й жалю,
Як кат руйнував Церкву святу,
Всю велич предків надбання —
В той день — Господь вложив Тобі
Хрест тяжкий на рамена.
Без вагання і страху,
Слід у слід за Христом ступав —
Каторжні муки й наруги приймав.
Та не вгавали озвірілі кати,
Мучили, знущались…
Катування продовжувались на довгі роки.
А Ти стояв!
Мов Гранітна скеля,— воїн Христа,
Одинокий.
Без війська, без зброї,— змагався з сатаною
Знам’ям Христа!
І хрест свій двигав за Христом
На гору Голготу.
І став високо.
І там молитись не вгавав,
І так народ свій научав,
І так дорогу нам встеляв
І так лямпадою Ти став
Серед бурхливих хвиль життя.
Дороговказом на розпутті,
А батьком у розпуці.
Дочекався вінця,— терпіння переміг,
Бо хрест тяжкий до переможного кінця доніс,
Полум’ям ясним ввесь горів —
Батьківською любов’ю,
А для дітей і стада свого вкладав дорогу.
Ввесь труд життя — муки, знання
Віддав для Бога й народу.
Стріла болю нам душу прошила,
Вбилася в серце і тяжко зранила.
З волі Всевишнього світ попрощав,
А Патріярх Йосиф — з Богом з’єднавсь.
Він нам не вмер! А жити буде ввіки!
Він спадщину нам передав, а ми його діти —
Великим предком нашим є.
Великого предка постать нам дає.
Ідім у світ з його духа печаттю!
На Святоюрській горі
Дзвони не грали Тобі.
Люд Твій знедолений — молитов не шептав.
Тебе, єдиного батька, князя, Патріярха,
Борця за волю й Церкву кат відібрав!
Не плач, Україно! Молися за ним,
Він у Всевишнього…
Він діямантом розцвів,
Він ласку упросить,—
Бог ласку зішле.
Вільна Україна ясним сонцем зійде.
Наталія Мітрінґа
