О Польще! Ти козлів — офір шукала всюди.
Ти панщину ввела в наш злотопільний край;
Без України, знай, не встоїшся, не будеш,
І гада не поб’єш — союзників шукай!
Бо навіть в Римі нам даєш себе відчути.
Неґуєш наш Синод, живий Патріярхат;
Та що, властиво, тим задумуєш здобути?
Не станеш двох морів владаркою назад!
Вже й кардинал — префект змінив теж дружню маску,
До Патріярха лист він шле в секретаріят,—
Відмовний, прикрий лист, в якім немає ласки,
Ні такту, Князю наш, як десять років взад.
Тож відповідь Твоя була рішуча, сильна:
«Я ще не вмер. Живу. Патріярхат в нас є;
До визнання його ще прийде мент прихильний,—
З дороги наших прав ніхто нас не зіб’є!»
Кладе під ноги Рим Тобі важкі колоди,
Нехтує наш Синод, залякує владик,
Тобі наперекір на трон незнаних вводить,
Неначе б Ти вже вмер, як перешкода — зник.
Хоч, нібито вони брати в Твоєму гроні,
Та єдности нема… Пливе за роком рік…
І як скріпити мур для Тебе в обороні
Твоїх святих ідей, як дружніх, мов на лік?
Трьох, чотирьох?— Це все. Вони відважні, вірні.
Для них Ти — Патріярх і зверхник — бастіон!
Помісність — їх мета — не спалахи загірні,—
Їх сан для боротьби — не золотих корон!
Народ наш вірний жде, щоб всі були з Тобою,
Щоб рідний провід був у Церкві нам святій;
Тоді б діждались ми поваги та спокою —
Сповнилась би Твоя найкраща мрія мрій.
Та той противник Твій і недруг з Альбіону
Не кориться Тобі, розкаркався, мов крук;
Роз’єднує мирян, не уступає з трону,—
Не пастир він для душ, бо завдає їм мук!
О Боже! Просвіти владик хитких, непевних!
Нехай не манять їх рубіни, злота блиск,
А приєднай усіх до тих невгнутих, ревних,
Що дбають про своє, а не кар’єру, зиск!
Коли помісність їм не буде всім на серці,
Як занехають змаг за свій Патріярхат,
Тоді зрадливий Рим зітре їх, мов на терці —
Латинство заведе… і буде шах і мат!!!
Філядельфія, 5 грудня 1982 р.
