Назва цих роздумів – цитата з поеми «Берестечко» Ліни Костенко. І саме це ми сьогодні відчуваємо – зраненість і враження безконечності нашого спільного страждання. Біль народу. Плачемо за чужими, за загиблими синами-батьками. Внутрішньо стискаємось від навали поганих новин, навіть якщо вони не торкаються нас особисто. Стогнемо через важкий економічний стан країни, навіть якщо нам не бракує хліба. Благаємо Бога про завершення цього випробування-кари. Вже давно мене, хоча, мабуть, не тільки мене, тривожать питання: чому українці мають таку важку долю? Чому терплять? Чому біль є невід’ємною складовою їхньої історії? Хтось собі намагається дати відповідь на ці запитання, мовляв, от колись у Київській Русі було багато братовбивства серед княжих родин через бажання мати владу і землю, от і прокляття через це над нами тяжіє… Та й учорашньо-сьогоднішніх гріхів назбиралося досить… Але не може все бути так просто, без підтексту. Бог не карає без користі для покараних.
Я вірю, що Бог має стосунок як до особи, так і до народу. Благословляє і виховує «гуртом і вроздріб». Наш живий і єдиний Бог є Богом народу! Він любить кожного зокрема, спілкується з кожним зокрема, але, об’являючись Авраамові, робить це й для того, щоби з Авраама вивести народ. Приходить до одного народу, аби потім налагодити спілкування з іншими. Цей образ Бога народу починається в Старому Завіті і продовжується в Новому, адже Христос заповідає: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (Мт. 28, 19). Чому Господь не сказав просто: «всіх людей»? Навіть не так, сформу‑ люю чіткіше: Матей написав «етне», етноси?!
Він «приймає» групами. Бог народу і Бог народів… І якщо допускає страждання, то іноді воно є одним для всіх, а значить Він через це хоче промовити до всіх.
Не встоїться царство, розділене саме в собі. Як розділене? Ментально у тому числі, а може, й на першому місці. Чого ж дивуватися, що в Україні є поняття сходу і заходу? Нинішня ситуація стала можливою лише тому, що не всі, хто тут живе, розуміють, хто вони. Царство є «надтріснутим» (часто зумисне), але, на щастя, виглядає, що не розділеним остаточно, інакше точно не мало б шансів встояти. Що не дозволило розділитися? Божа болюча педагогіка. Бог кидав Ізраїль у полон інших правителів, щоби євреї згадали про свої цінності, які були дані їм Богом, щоби згуртувалися, щоби протистояли чужим і чужому. Він часто робить їх діаспорою, бо в екзилі люди сильніше починають хапатися за своє, ніж часом на волі. Майже завжди те саме ставалося в усі часи з кожною діаспорою: її самоусвідомлення і самовираження було сильнішим, аніж самоусвідомлення на батьківщині, нехай навіть вільній. Хоча й про асиміляцію не варто забувати. Зрештою, якщо у тебе вдома намагаються відібрати щось навіть нехай не дуже цінне, боронитимеш його, бо то твоє.
Кількість свідомих зростала кожного разу в боротьбі, в кривавій боротьбі. Насіння народних мучеників приносило помножений плід. Сьогоднішня боротьба теж додала самосвідомості, мабуть, критичній кількості українців за паспортом. І ця самосвідомість ще не кришталево чиста, ще не зміцніла, але дає надію.
Болюча Божа педагогіка. Як казав святий Іван Павло ІІ: «Не бажайте Вітчизни, яка вам нічого не коштує». Тепер вона нам дуже дорого коштує, але виявилося, що ми у більшості своїй готові платити, втрачати щось за щось. Чи не так? Нас болить, бо втрати найцінніші. Але приймімо цей наш спільний біль, бо він отвережує, дає зрозуміти, хто ми і що наше. Цей біль лікує.
«Коханий мій рідний народе, ти збудешся врешті чи ні?» – питає і спонукає Ліна Костенко. Видається, вона підслухала прагнення Бога…
