У грудневому числі за 1992 рік «Пшеґльонду Православнеґо», що виходить у Білостоці, була опублікована стаття голови передсоборної комісії кс. д-ра М. Лєнчевського «Устави, калєндаж, єнзик». Стаття появилась як «опрацованє» передсоборної комісії, отже, належить її вважати як офіційний документ.
Залишаючи богословам і вченим справи літургічної реформи, літургічно-біблійних праць, хочемо висловити кілька думок з запитаннями, які мають радше не релігійний характер.
У першому пункті «опрацованя» — «Устав церкєвни і калєндаж» розглядається питання субстрактів, тобто основ різних історичних традицій, які злилися в «Польскєй Церкві», і вимінюється їх п’ять. Ми в своїх роздумах торкнемося тільки двох — кирило-методіянського і московського. Добре розуміємо авторів «опрацованя», але все ж таки сміємо запитати: чому на наших землях кирило-методіянський субстракт тільки «правдоподобнє умоцніл сє в версіі кійовскєй і новоґродзкєй»? І чому, власне, київський обов’язково з новгородським? Адже відомо, що після упадку Моравської держави про інший вплив, як київський, говорити не приходиться. Не дарма в 1072 році Холмський єпископ Іоан брав участь у перенесенні мощів свв. Бориса і Гліба у Києві. Від тисячоліття Церква на наших землях канонічно належала до Митрополії Київської і всієї Руси, і під її впливом розвивалось у нас православне християнство. Говорити, отже, про «правдоподобнє» просто не чесно. Не чесно також ставити на одну площину впливи новгородські з київськими, бо новгородських у нас не було.
Дещо дивно також виглядає в опрацюванні брак згадки про субстракт білоруський. Полоцьк був колись не тільки політичним центром, але й релігійним. А Смоленськ? А Новогрудок? А Вільно? То кривичі несли в Північно-Західню Росію і «Европу», і християнство. А в статті просто їх нема.
Подивімся по старинних польських святинях в Познані, Сандомєжу, Вісліци, Кракові й інших; прислухаймося до співів у Гнєзнєнській катедрі — і переконаємося, що про жодний «новоґродзкі» субстракт не може бути мови. Очевидно автори «опрацованя» мають право бути іншої думки, мають право, але цього трошки замало.
Слушно автор пише, що субстракт «москєвскі — пшенікайонци од полови ХVІІ вєку щегульнє інтенсивне в окресє заборув, найбардзєй закоженьони в обецней практице нашей Церкві, попшез факт безкритичнеґо викожистаня тамтейших ксьонґ літургічних». Але аналіза стану вимагає, як нам здається, сказати, чому так сталося і хто до цього спричинився. Але ж крім «тамтейших» літургічних книг на наших землях були і київські книги на українській мові. І не можна все звалювати на «од полови ХVІІ вєку», бо тоді якраз і ще довго на наших землях впливи московські були не великі, якщо взагалі про них можна говорити. Правди не треба оминати.
І далі в статті шукається того, чого знайти не можна: «трудно на разе одповєдзєць на ілє ценрум москєвскє (пузьнєй петерсбурскє) посьреднічило в пшеказиваню до нас (до кого?— Автор) льокальних практик літургічних пшед сцентралізованєм паньства, пшедевшисткім традиціі новоґродзкєй, псковскєй, смолєнскєй, тверскєй і навет ростовскєй, ріазаньскєй і муромскєй».
Чому трудно? Ще сьогодні на північно-східньому кордоні Польщі живуть представники тих льокальних літургічних практик — «старообрєдці» двох конфесій. Тільки їх не «пшеказивалі», а просто вигнали або вони самі втікли з Росії. І більше нічого не знайдемо. Які літургічні традиції-практики могли нам переказати з-перед зцентралізованої Московії-Росії, коли ще в ХVІ ст. арх. Макарій писав до царя Івана Грозного після поїздки в новгородську землю: «Слишав… прєлєсть (соблазн, єрєсь) кумірскую около окрєстних ґрадов Вєлікого Новгорода. Суть же сквєрниє мольбіща іх: лєс і камініє, і рєкі, і блата і сточнікі і гори, і холми, солнцє і мєсєц, і звєзди і озера. І просто — всєй тварі покланяются яко богу».
А в «Стоглавому Соборе» з 1551 року з відкритістю стверджено між іншим: «Даже попове і кніжніци вєруют в Пєруна і Хаорса покладивают ім треби і кури режут»… «міряне в церквах стоят без страха, в кафьях і шапках, разгаваривают і сквєрнословят точно на позоріщє ілі в корчмє». А як додамо до цього, що записав саксонець Олеарій Адам, посол Фридерика III в Москві: «… едва одін монах з десяті знал «Отче наш», то про які практики, переказані нам, може бути мова? Історик «Православія» написав: «Київська Русь осягнула високий рівень релігійної культури, яка промінювала до Новгороду, Москви, Пскова…». Так, власне, було.
Перший цар з дому Романових Міхаіл Фьодоровіч і його батько Філарет, московський патріярх, в ХVІ ст. наказували богословські київські книги… «собєрать і в оґнє жєчь, чтоби етой єрісі і рєволоюціі в мірє не било». Щоб не було сумнівів, додаймо, що йшлося про православні богословські книги. Але через сто років цар Фьодор Алєксєєвіч, всупереч московському духовенству, наказує співати в московських церквах на «український спосіб». Тоді ж Нікон, патріярх московський, впроваджує правило хреститися трьома пальцями замість, як досі, двома, і дозволяє на трьохраменний хрест. То тоді почався той великий розкол в РПЦ, який привів старообрядців на Литву і де Польщі.
Але то київські наспіви збагатили російську Літургію і приблизили її до вселенського православ’я. На нашу думку, не треба всупереч історичній правді вмовляти людям те, чого не можна довести. Щойно політичне, а не релігійне зміцнення Московії-Росії і загарбання нею чужих земель і народів чи, як пише автор, «в окресє заборув» Польщі, Білорусі, України і Прибалтики Москва (пізніше Петербург) почала «пшеказиваць» через РПЦ деякі практики релігійні і то радше не в релігійних цілях, а політичних — росіянізаційних. Російське православ’я стало одним із складників сумнозвісного клича: Самодєржавіє-Православіє-Народность. І так залишилось досі.
Характерно, що в опрацюванні «київський субстракт» майже не зауважений. Тільки так «правдоподобнє» і разом з новгородським, тоді, коли пошуки російського (московського, новгородського, муромського…) зайняли чимало місця.
Справи мови. Очевидно, церковно-слов’янська мова, як кожна мова мертва, повинна мати своє місце в житті Церкви, де цього вимагають люди. Напевно повинна бути предметом навчання в семінаріях і академії. Але окремої опіки і плекання сьогодні хіба вже не треба. Лихо ще і в тому, що в «Церкві Польскєй» її справді вже нема; є такий суржик, якого треба віднести до відміни російської мови. (В Росії ситуація подібна). Проповіді в церквах в абсолютній більшості голосяться російською мовою; а в семінаріях? Та ми хочемо запитатись: на якій мові молились і хвалили Бога наші предки перед впровадженням до Літургії церковно-слов’янської мови? А чейже молились, бо християнство на наших землях було до впровадження церковно-слов’янської; були церкви і книги. Згадує про св. Письмо на руській мові (не мішати з російською!) св. Методій під, здається, 865 роком. По-грецькому, латинському чи арамейському і церковно-слов’янському хіба не молились?
Відомий переклад св. Письма на нашу мову вже в половині ХVІ ст., так зв. «Пересопницьке євангеліє». (До речі, переклад цієї євангелії зробив лемко з Сянока). Є і раніші зразки перекладу на народню мову св. Письма і то не тільки в Україні. Історик записав, що «церковно-слов’янська, як культова мова Церкви, навіть для освічених русинів була мовою незрозумілою і чужою». Гадаю, що над цим питанням передсоборній комісії теж треба подумати.
Справа «Єнзикув мєйсцових». Поперше, що воно таке «єнзикі мєйсцове»?3 написаного в «опрацованю» виходить, що то мова, польська, білоруська, українська. А чому не російська, як уже на те пішло. З того виходить, що є ще і мови «понадмєйсцове», до яких, річ зрозуміла, треба віднести церковнослов’янську і російську. В такому думанні є своя логіка. Ми, невчені, гадали, що мова польська, білоруська, українська, «… то національні мови або мови народове, чи єнзикі народове»; а місцеві — то слуцька, криницька, полоцька, сльонська, заблудівська… На нашу думку, і тут комісія мусить чітко визначитись.
Справа перекладу св. Письма і Літургії на «єнзикі мєйсцове». Не зовсім обгрунтовано в опрацюванні питання, чому саме переклади треба робити з церковно-слов’янської мови, а не з єврейської і грецької? Відомо, що переклад з перекладу дає дуже поганий перепереклад. Крім того в церковно-слов’янській мові чимало неправильних перекладів (коли то воно робилось?) слів і висловів. Наприклад, вислів «да ісполнятся уста моя» зовсім не віддає суті молитви-просьби, хоч звучить величаво. Згадував про неправильність перекладів з грецької мови на церковно-слов’янську і проф. І. Огієнко, як,зрештою, про неправильність перекладу з єврейської мови на грецьку. І так цілий ланцюжок. Якщо згаданий вислів перекласти на українську мову, то повинно бути «хай виконаються уста мої», словом — дивовислів. А повинно бути, як і вживається в українській Літургії: «хай наповняються уста мої…». І так багато дечого вже увійшло в традицію, і люди співають, не розуміючи суті. Але навіть не про це йдеться. Як вже згадувалось, на українську мову св. Письмо, св. Літургія і інші церковні книги давно вже перекладені і то просто з грецької, єврейської і, очевидно, з церковно-слов’янської. Згадаймо тільки праці проф. І. Огієнка, але не тільки. Отже перекладів на українську мову сьогодні нема потреби робити, бо вони є. Треба тільки виконувати волю Господа Ісуса Христа і впроваджувати в життя в церковній практиці живу українську (і всі інші національні мови!) мову, яка в останніх кільканадцяти роках була усунена з церковного життя і семінарій. Точніше — треба повернути до церковної практики живі національні мови. Якщо займемося перекладом від початку, то тільки витратимо багато часу, і все далі Церква буде віддалятись від вірних. Можна говорити про уніфікацію перекладів, але, здається, «Польска Церкєв» в цьому мало може помогти. Зрештою, над цим теж вже працюють.
Не вадить тут нагадати, що в 1921 році на епархіяльному Соборі в Володимирі на Волині, під головуванням єп. Діонісія, пізнішого митрополита, було прийнято рішення: «жива віра вимагає і живої мови в молитвах і в службі Божій; через те треба перейти від церковно-слов’янської до живої народньої мови». За період від того часу було видано в Україні, Польщі і закордоном дуже багато церковної літератури українською мовою, яка є загально доступною і в користуванні. Напевне треба перевидати за потребою на сьогодні. Не тратьмо, отже, часу на розмови про переклад того, що багато разів уже перекладено.
(Про справи, зв’язані з білоруською мовою, скажуть, думаю, самі наші сябри білоруси).
І, накінець, на яку лемківську мову задумується перекладати св. Письмо? — шляхтовську, криницьку чи сяноцьку? Фльоринську, явірську чи мокренську? Тоді чому не перекласти на волинську? Не личить, нам здається, комісії займатися параполітичними питаннями.
Цією статтею закликаємо наших богословів і вчених філологів включитись до праць Помісного Собору «Польскєй Церкві» в ділянці підбору і перевидання церковних книг українською мовою. Справа Церкви — то справа всіх членів християнської православної спільноти. Так учив Ісус Христос.
Разом з своїми думками дякуємо кс. д-рові М. Лінчевському і передсоборній комісії, що нарешті нас і наші «мєйсцове єнзикі» зауважили і дозволяють нам, думаємо, молитись і хвалити Бога нашою (нашими!) мовою. Дякуємо!
Хай Бог благословить!
Степан Семенюк
П.С. Всі підкреслення мої; в лапках подано мовою оригіналу,
щоб нас не посудили за неправильний переклад.
