1000-ліття, до якого наближаємося ще скоршим темпом, як ми назагал цього свідомі, навіть нам важко оректи доречним і властивим йому названням. Завинили в цьому, без найменшого сумніву, таки наші історики, які натворили в цьому відношенні такого хаосу, що й чесним зі собою і щирим науковцям всіх інших ділянок українознавства поза історією годі спромогтися на властиве окреслення того, що, власне, править у першу чергу за привід для цього 1000-літнього ювілею. Вперли бо в нас наші історики неоковирну єресь, що в 988 р. починається наше християнство, мовляв, повкидали тоді наші предки своїх перунів у Дніпро, а прийняли натомість християнську віру… Правда, застерігаються вони, це не сталося раптом і саме тому з якоюсь безпорадністю займаються, підставленим якоюсь злонаміреною рукою, переказом «про вибір вір» князем (Боже борони, — не володарем, чи імператором) Володимиром. Таке ставлення справи, очевидно, не тільки що негідне історика, але й взагалі здороводумаючої людини. Бо ж християнство, яке ці історики починають 988 роком, було вже на наших землях добре розпросторене та розвивалось уже в своєму власному обряді щонайменше 200 років раніше цієї дати, а перших справжніх початків цього ж християнства на наших землях треба дошукуватися ув апостольських часах. Зовсім неважлива для нас справа, як наших предків подобалося декому звати. До того ж немає ні одного історика, що не стверджував би, що ми, українці, споконвічно жили на наших власних землях, а не на чужих, і тому всі процеси, які відбувалися на цих же землях, належать до нашої історії і до нашого народу. Значить, відпадає змісця та «наукова» вигадка, що 988 р. уявляє собою уведення християнства в Русь-Україну.
Дехто хоче це 1000-ліття назвати хрещенням України. Чи це відтворює для сторонніх людей вірний, повний і дійсний образ того, що 1000 років тому так велично і, воістину, унікально знайшло своє місце в Україні, то автор цих рядків уже не вперше квестіонує. Прийнялося бо в усіх народів як закон, що всі християнські народи виводять своє християнство від «вольного», або «невольного» хрещення одного однісенького такого то князика, навіть тоді, коли сотні літ пізніше відбувались у цих же самих країнах поганські повстання…
Коли вже згадувати хрещення України, то треба одночасно сказати та наголосити, що другого такого хрещення не знає людська історія. Наше хрещення з 988 р. було всенародне і проклямувало усьому українському народові, що всі евентуальні залишки поганства з таким то благодатнім днем року Божого
988 кінчаються раз на завжди. Без сумніву, і наша історія нотує факти бунту поган. Але ж перевірте докладне: ДЕ ці бунти відбувалися і ствердити мусите, що це не було на наших споконвічних землях, а на землях, завойованих нашими князями. На чисто українських теренах ніякого вже повороту до поганства не було! Навпаки, 988 р. відкриває ЗОЛОТУ ДОБУ НАШОЇ ЦЕРКВИ. У зв’язку з тим треба завважити, що є просто не до подумання прийняти, що такий то народ, який у подавляючій більшости випадків уосіблювала одна тільки особа князя, чи короля, до того ще не завжди походження цього народу, одного якогось дня дався охрестити, а вже наступного дня знайшовся у золотій добі своєї Церкви. А все ж таки парадокс (стараннями наших істориків) — це істинний факт історії нашої Церкви. Щоб його раз-на-завжди усунути з нашої історії, треба тепер великих заходів для того, щоб ясно з’ясувати, що момент всенароднього хрещення України попередили довгі століття еволюції християнства на наших землях. Це саме відноситься і до нашого священного обряду, яким користувалися ближчі і дальші наші сусіди. Нічого абсолютно не вияснює і прийняте в нас повір’я, що ми прийняли нашу християнську віру… з Царгороду. Бо, коли християнство існувало вже на наших землях, правда, ще в початковій своїй стадії, то Царгород-Константинопіль ще й не існував.
Найбільш наближене до істинної дійсности — це хіба ствердження, що 988 рік починає у нас розквіт Української Церкви. Отож 1988 р. ми повинні б відзначувати 1000-літній шлях Української Церкви. А шлях цей позначують довговікові випробування, як ніякої іншої Церкви в світі. Ні одна бо інша не переходила такої довговікової вогневої проби і безпереривного хрещення крови, як наша українська. І — ще дивніше — з усіх цих своїх випробувань виходила наша Церква зі своїм ісповідницьким, святим і боговгодницьким тріюмфом.
На наше горе не всі українці підходять до світлого нашого ювілею з такою свідомістю його винятковости. Православні, напр., українці (принаймні ті, яких офіційним церковним органом є вінніпезький «Вісник»)незвичайно побоюються,що — як вони кажуть — «українці-католики мають інтенцію присвоїти собі це 1000-річчя». Вони теж настоюють на тому, що, власне, «це 1000-річчя Української Церкви, яка була, є і завжди буде православна» … Як би наші брати й не заходилися, то цього свого становища вони нічим не спроможні підперти, чи науково-виправдати. Те,що поспішають вони твердити, що буде, це тільки один Бог знає. Так, як воно є сьогодні, то повище ствердження не покривається аж ніяк з правдою. А щодо того, що було, то врешті й вони мусять собі твердо усвідомити, що їхнє ставлення справи є абсолютно антиісторичне. Православ’я і православний не мало колись такого значення, що його мають ці поняття сьогодні. Колись, тобто від ранніх віків християнства «православ’я» і «православний» визначало стільки що правовір’я і правовірний, отже: неєретична віра і не-єретик та не-єретичний. Бо ж від найраніших віків християнства аж роїлося від усяких єретиків, особливо ж на Сході. У такому значенні слова зберегла наша Українська Католицька Церква термін «православний» і вживає його у св. Літургії по сьогоднішній день. Зовсім іншого розуміння набрали терміни «православний» і «православ’я» з часу, коли прийшло до розриву Церков. Ці бо терміни стали визначати дві різні, чи порізнені між собою Церкви. У цьому контексті є отже антиісторично твердити, що 988 рік започаткував Українську Православну Церкву. Православ’я бо у сьогоднішньому розумінні слова ще взагалі не було! А Східня і Західня Церкви були ще тоді єдина, свята, соборна і апостольська Церква!!! Стара номенклятура «православний» — «православ’я» не має і не мала ніякого відношення до роздору, який стався майже 60 років пізніше, і, в якому Українська Церква довгі віки не приймала ніякої участи.
Багато інших — з інтенцією, чи без тієї інтенції — затемнених питань стоїть перед нами, що ось-ось наблизимося до цього нашого світлого і справді виняткового 1000-ліття.
Відзначимо його гідно, достойно і таки монументально тільки тоді, коли сучасні наші історики спільними силами складуть для нас хоч бодай перший том дій українського християнства і Української Церкви. Але ж уже цим разом вільний від гріхів «вольних» і «невольних», якими то гріхами прогрішувалися досі наші попередні історики, між ними й ті, які в інших випадках стояли на висоті своїх завдань.
