“Бо ж у демократії воля народу – закон для влади, а в диктатурі навпаки: воля влади – це закон”. Осмислення цих слів із послання Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ з нагоди підготовки до парламентських виборів 2012 року перебуває на порядку денному українського суспільства.
Україна, згідно з Конституцією, є демократичною державою. І українці впродовж останніх десятиліть могли втішатися свободою слова, совісті та віросповідання. Могли вільно, аж поки з 2010 року численні конфесії не були змушені скаржитися, що влада почала “надто тісно” співпрацювати з однією із Церков, ігноруючи їх. Віруючі ремствували, що на декого тиснуть, аби переходив до “правильної” Церкви. Справді, тодішній президент Віктор Янукович, його міністри і політики з його оточення підкреслювали свою “канонічну православність”. Навіть у рамках Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій провідники поліконфесійної України протягом тривалого часу не могли домогтися зустрічі з гарантом Конституції. Вочевидь, влада також не вважала, що чинні конституційні норми можуть суперечити виділенню мільйонних асигнувань на храми тільки однієї окремо визначеної конфесії… Що вони зобов’язують забезпечити рівність.
Оглядаючись назад, можна сказати, що “опрацювання” релігійної складової було частиною цілої програми зі згортання демократичних свобод. Про це свідчить систематичність дій влади: зміна законодавства в напрямку посилення жорсткості, ігнорування прав, намагання нав’язати соціуму певні погляди на історію і загнати вияви обурення на кухні, як це було за Союзу. В Україні 2010–2013 років протестували «чорнобильці», «афганці», підприємці, вчителі, пенсіонери… Протестували й окремі громадяни. Їх карали “згідно з чинним законодавством”, тобто правилами, які визначала сама влада. Дух спротиву був сильний, але наштовхувався на стіну сили і небажання діалогу.
Останньою краплею і причиною протесту став зрив Угоди про асоціацію між Україною та ЄС на саміті у Вільнюсі 28 – 29 листопада 2013 року. Перший, студентський, Майдан розігнали. І з цього почалася революція. А що причини невдоволення були значно глибші, аніж економічні проблеми, засвідчила участь у Майдані духовенства. Духовно-релігійна складова виразно продемонструвала, що українці вийшли на протест через приниження гідності, свободи волі і права самим визначати власне майбутнє. Майдан, Революція Гідності і події, що передували їм, стали доказом прагнень суспільства до оновлення внаслідок пережитого досвіду.
Тепер навряд чи хто зможе дорікнути, що українці здобули незалежність випадково, що вони не нація і навіть не єдина спільнота. Адже ми пережили відчуття єдності (і то не раз), незважаючи на різницю у мові, вірі та поглядах. Українці здобули грандіозний досвід безпосередньої суспільної корисності демократії, примірявши нехай молоду, та вже диктатуру. Із громадянами здобули аналогічний досвід Церкви, причому ці знання набувають ще більшої значимості, якщо згадати слова глави УГКЦ Блаженнішого Святослава Шевчука про особливості східного богослов’я. Одна з його рис – потреба “спершу пережити проблему, а вже потім висловлювати точку зору” (Шевчук С. Ідентичність східного богослов’я // Богословія. – Т. 64. – 2000. – С. 35 – 48).
Отож пережили і, дякувати Богу, витримали. Що далі? Вочевидь, Церкві (а Церква – це не тільки духовенство, а й миряни) варто знову дуже ретельно осмислити свою позицію щодо демократичного устрою і подати її суспільству в найбільш зрозумілому форматі. Передумови і засоби до цього є.
Природне підґрунтя для тлумачення демократії в традиції Української Греко-Католицької Церкви забезпечують кілька складників – передусім, загальнокатолицька Соціальна Доктрина Церкви, в якій особливе місце займають вчення Пап і рішення Другого Ватиканського собору. Виняткове місце належить і власному спадку, а надто напрацюванням Митрополита Андрея Шептицького і Патріарха Йосифа Сліпого. І нарешті третій чинник – сучасні рефлексії Церкви на дійсність.
“Демократичний рух, що в цілій Європі під стяг оборони убогих і скривджених покликує всіх благородних, не єсть для Церкви чужим, – противно, єсть для духовенства всіх країв симпатичним, бо і дух Христового Євангелія єсть духом щиро і широко демократичним”, – писав Андрей Шептицький у своєму програмному посланні “О квестії соціальній” в 1904 році.
Подиву гідною є прозорливість львівського Митрополита, який своїми поглядами на життя багато в чому був ментальним ровесником Другого Ватиканського Собору (1962 – 1965 рр.). Справді, А. Шептицький акцентував, що “опіка над убогими і оборона тих, що самі себе боронити не вміють, рівність братерство людей – се лиш право справедливости і любови до ближнього…” Через понад 60 років Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі немовби продовжила цю думку: “Отож, політична спільнота існує заради отого спільного блага, в якому знаходить своє повне оправдання і глузд, і з якого виводить своє первісне і собі властиве право” (Душпастирська конституція, §74).
Під спільним благом Церква розуміє сукупність умов, що дозволяють людям реалізовувати себе. Причому отці Собору врахували природне для людей розмаїття думок. А тому задекларували: “щоб політична спільнота не розладналась у собі, якщо кожний піде за своїм поглядом, треба влади, яка на спільне благо кермувала б силами всіх громадян не механічно і не деспотично, але як сила моральна, яка спирається на свободу і на свідомість обов’язку і відповідальності” (Душпастирська конституція, §74).
Діалог влади із суспільством – обов’язок, і Церква відкидає тоталітаризм чи диктатуру (Душпастирська конституція, §75). Цілковито в тому ж дусі провід УГКЦ з початку 1990-их років неодноразово оголошував, що демократію повинна характеризувати повага до інакодумців (Соціально зорієнтовані документи УГКЦ. – Львів, 2008. – С. 91, 134, 169, 170, 234).
Отці Собору чітко зазначили, що там, де влада переходить межі морального закону, громадяни не повинні її слухати, а навпаки, мають захищати власні права і права інших (Душпастирська конституція, §75). Зрештою, ще 21 травня 1991 року, тобто до проголошення незалежності України, глава УГКЦ Мирослав-Іван Любачівський промовляв представникам державної адміністрації, що Церква і віруючі шануватимуть владу так довго, як влада шануватиме Божий закон (Соціально зорієнтовані документи… – С. 42, 51).
Єрархи УГКЦ пояснюють, що владу в демократичних країнах здобувають не для володарювання, а для служіння конкретній людині і спільному благу усіх. Служити, згідно з вченням УГКЦ, має вся система влади, причому найвідпо‑ відальнішим є це завдання у президента (Соціально зорієнтовані документи… — С. 235, 289; порівн. Душпастирська конституція, §74). Проте, знову ж таки, це не означає, що громадяни повинні почивати на лаврах, поки працюють депутати і різного роду делегати. “Всі християни нехай усвідомлять собі своє окреме і питоме призвання в політичній громаді; їй повинні вони присвічувати прикладом відповідальности і служби для загального добра… Ті, що є, або можуть бути спосібні, нехай приготовляються до тяжкої, але і шляхетної політичної праці…” (Душпастирська конституція, §75).
Таким чином, демократія для Церкви – не золотий телець, хоча відноситься до даного політичного устрою загалом схвально.
“Церква цінує демократичний устрій настільки, наскільки він забезпечує громадянам право політичного вибору, гарантує їм можливість контролювати правителів і, в разі потреби, відстороняти їх мирним шляхом”, – писав святий Папа Іван Павло ІІ в енцикліці “Сотий рік” (§46, Компендіум Соціальної Доктрини Церкви. – К., 2008. – С. 250 – 251). Своєю чергою єпископи УГКЦ в 1997 році охарактеризували демократію як “чи не найдосконалішу, але, напевно, найважчу з усіх форм урядування” (Соціально зорієнтовані документи… – С. 131).
Демократія, згідно з вченням Церкви, не є ідеальним устроєм, однак її безпосередня корисність саме в прозорості процедур управління і звітності. Демократія для Церкви – не мета, а засіб. І саме в цьому місці католицький погляд на нашу тему розходиться з ліберальним, позаяк останній цінує в демократичному ладі, якщо вдатися до тавтології, тільки демократичну процедуру забезпечення свободи особи. Про якість цієї особи не йдеться. Це вже її особистий клопіт. Для Церкви подібний стан речей був би просто неприйнятним. І не варто вбачати у цій незгоді якийсь замах християн на свободу волі інших. Бо ж і вчені визнають, що запорукою демократії є не інституції та закони, а самі люди. Так, відомий український конституціоналіст Всеволод Речицький тлумачить: демократія не здатна на більше, аніж обирати поміж зразками, створеними творчою меншістю (Речицький В. Українська Конституція в контексті сучасності // Ї. – 2001. – №21. – С. 139). Як тут не згадати вислів “сіль землі”?!
Ключовим для розуміння католицького підходу до демократії є вже згадане поняття відповідальності. Тільки людина, якій притаманна ця риса, здатна служити кожному конкретному ближньому і всьому суспільству загалом. От тільки до відповідальності треба дорости. Про це єрархи УГКЦ теж нагадують. А що процес “дозрівання” є тривалим, то наприкінці 1997 року, після повних шести років незалежності, вони вказали: жити демократично і відповідально обирати собі владу після сотень років окупації є важким завданням (Соціально орієнтовані документи… – С. 131). Навіть у 2002-ому Блаженніший Любомир Гузар визнав: усі члени Церкви в Україні є спадкоємцями 70-літнього комуністичного панування (Соціально орієнтовані документи… – С. 270). Глава УГКЦ пояснив, що вважати Церкву в такому стані панацеєю не варто. Утім наголосив, що саме Церква є носієм традиції та цінностей, які рятують соціум від руйнації. А українські християни, як члени Церкви, ці знання якщо й не практикують, то принаймні знають і можуть передати іншим (Соціально зорієнтовані документи… – С. 270).
УГКЦ багато разів через своє вчення пояснювала, що прагне служити суспільству через виховання свідомих та відповідальних людей – тих, які шануватимуть себе, інших людей і все довкілля (Соціально зорієнтовані документи… – С. 292; Різдвяне послання Блаженнішого Святослава [19. 12. 2013]). Власне Церква виступає захисником трансцендентної гідності людини, оскільки “кожне суспільство, у якому зневажають людину, не має майбутнього” (Різдвяне послання Блаженнішого Святослава [19. 12. 2013]). Демократія є доброю нагодою забезпечити таку повагу.
“Єдиний правильний шлях – усім зростати у свободі й відповідальності: можновладцям вчитися бути слугами народу, а людям ставати свідомими та відповідальними громадянами, спираючись у своїх діях на Божий Закон, зокрема, в часи виборів до всіх гілок влади”, – йдеться у “Зверненні Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ до духовенства і вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі про збереження суспільного миру” від 30 травня 2011 року.
Загалом зрозуміло, що народовладдя для Церкви є не просто необхідністю правління більшості. Демократія, згідно з християнським соціальним вченням, виступає чимось значно масштабнішим, ніж вона є у підручниках політології. Бо ж для віруючих вона перетворюється на спосіб забезпечення свободи, в тому числі свободи власної відповідальності за світ, не завдяки доброті державця-володаря, а через рівні права й можливості для всіх реалізувати власні таланти, мрії, прагнення. Насамкінець аж ніяк не випадковим виглядає те, що сучасна демократія – плід християнських країн.
Володимир Мороз, журналіст, історик
