У 1872 році до бразильського штату Парана із Золочівщини прибула перша родина українських емігрантів. Це була сім’я Миколи Морозовича. Через кілька років переселення стало масовим. Українці активно облаштовували на новій території свій побут, зокрема релігійний, так, як у них це було на рідній землі. Саме тому наприкінці 1895 року громада з Ріо-Кларо звернулася до митрополита Сильвестра Сембратовича з проханням скерувати до Бразилії українського священика. В червні 1896 року до переселенців прибув отець Микола Михайлевич, а згодом – отець Никон Роздольський. Через рік до Бразилії приїхав отець-василіянин Сильвестр Кізима, і з цим приїздом почалася ще одна історія Чину, а також історія збереження ідентичності в умовах, коли латинська єрархія намагалася перетягти людей до свого табору, а духівників східної традиції не було. На щастя, з приїздом отця Кізими та завдяки його клопотанням перед Папою Бенедиктом XV цю проблему вдалося швидко вирішити.
Духовне життя українців у Бразилії розвивалося досить стрімко. В 1898 році у Прудентополісі відкрили першу парафію святого Василія Великого, а незабаром туди приїхали сестри-служебниці, які разом із отцями-василіянами упродовж семи років відкрили 35 українських шкіл.
У липні 1910 року в Куритибі відбувся перший Конгрес українців, на якому вони шукали шляхів забезпечення потреб своїх одноплемінників. Йшлося і про потребу священиків та єпископа. Учасники конгресу написали до тодішнього понтифіка Пія Х меморіал з проханням про юридичне оформлення громади греко-католиків Бразилії. З того часу наші вірні перебували під юрисдикцією латинських єпископів.
У 1952 році Папа Пій ХІІІ номінував латинського єпископа-кардинала Дома Жайме де Баррос Камару ординарієм для католиків східного обряду в Бразилії, який створив генеральний вікаріат для українських греко-католиків і призначив його вікарієм отця Климентія Прийму. Через кілька років, у 1958-ому, Папа Іван ХХІІІ іменував отця Йосифа (Романа) Мартинця титулярним єпископом-помічником кардинала, а в травні 1962-го – апостольським адміністратором для українців-католиків. Тоді ж буллою Qui divino consilio Папа встановив Апостольський екзархат для вірних УГКЦ, які живуть у Бразилії.
29 листопада 1971 року Папа Павло VI заснував єпархію святого Івана Хрестителя з осідком у Куритибі, першим ординарієм якої став владика Йосиф Мартинець. Після нього єпархію очолював Єфрем Кривий (1978 – 2006 рр.).
Нині кількість українців у Бразилії сягає п’ятисот тисяч осіб. І майже всі вони народилися вже у цій країні. Більшість із них належать до УГКЦ і є парафіянами 23 парафій (236 храмів), якими опікуються 20 світських священиків і 60 єромонахів Чину святого Василія Великого. Крім цього, з українцями Бразилії активно працюють сестри-служебниці, сестри-катехитки святої Анни (це українське згромадження було засноване саме в Бразилії), сестри-василіянки, сестри-йосифітки, а також члени Світського інституту катехиток Серця Ісусового. Їх праця у школах, лікарнях, будинках для дітей-сиріт і людей похилого віку, інтенсивні катехитичні та українознавчі курси під час літніх канікул приносять справді велику користь українській громаді.
З 1935 року в Прудентополісі діє Мала семінарія отців-василіян, а в Малетті – єпархіальна Мала семінарія, в Куритибі – дві Вищі духовні семінарії (єпархіальна та чернеча).
В травні 2014 року Папа Франциск підніс єпархію святого Івана Хрестителя з осідком у Куритибі до статусу архиєпархії та митрополичого осідку. Першим архиєпископом-митрополитом призначений дотеперішній єпарх владика Володимир Ковбич.
Одночасно Папа створив єпархію Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці УГКЦ з осідком у Прудентополісі, виокремивши її територію з новоствореної архиєпархії святого Івана Хрестителя та підпорядкувавши цьому митрополичому осідку. Першим єпархом новоствореної єпархії призначили владику Мирона Мазура (ЧСВВ), дотеперішнього єпископа-помічника Куритибської єпархії УГКЦ.
Створення цієї митрополії – справді органічний етап для УГКЦ, адже українці Бразилії, попри те що в більшості вже не говорять мовою предків, все ж трепетно зберігають свої релігійно-культурні традиції та залишаються дійсно активними членами Церкви.
