(Закінчення зі січневого числа)
Чудотворний образ знову зв’явився на місці розламаної церкви, тому граф Чацький 1773 року поставив тут кам’яний пам’ятник, а вверсі його статую сюжету чудотворного образу. Сам образ знаходився в костелі, який було пізніше, з упадком Польщі 1795 року, пересвячено в православний храм Св. Троїці.
В час будівництва комуністами земного раю місцеві атеїсти розламали храм Св. Троїці, розбили статую «Спаситель під хрестом», яку поставив граф Чацький, сама ж чудотворна ікона була врятована парафіяльним священиком Лонгвином Божовським, приміщена в храмі св. Юрія, на давньому кладовищі в західній частині Боремля. З дозволу теперішнього настоятеля храму отця Володимира Парфенюка мав я змогу оглянути чудотворний образ «Христос під хрестом» та його копію, виготовлену в 30-их роках в Почаївській Лаврі. Оригінал перебуває в спеціяльному кіоті й знаходиться праворуч перед вівтарем. Ікона, справді, дуже давня і за моїми висновками належить до 13-14 ст.
Впродовж багатьох століть до Боремля приходять маси прочан з Волині, Галичини, Забужжя, щоб помолитись Господу перед «Буремельським хрестом», напитись з його невичерпаного джерела Божої благодаті.
Село Гільча, що по дорозі Здолбунів-Остріг здавен відоме своїм відпустовим місцем-гротом з джерельною цілющою водою з чудотворним образом Святителя Миколая. Грот має вигляд арки, складений з тесаного каменю, вхід до нього зачиняється металевими гратами.
Всередині образ св. Миколая дуже давнього походження. Ікона вирізана на дереві. Святитель з піднятою рукою для благословення. З одної сторони напис «Святитель Миколай», з другої «Отець Наш». Сам образ з 15 ст. Був власністю князів Острозьких. Після його обновлення, ця відома княжа родина побудувала капличку, пізніше, в другій половині 18 ст., чудотворний образ перенесли до гроту, де святиня перебуває і дотепер.
Це відпустове місце в Гільчі завжди славилось масовими прощами, особливо 22 травня, коли на свято літнього Миколая до гроту, щоб помолитись перед чудотворним образом, напитись цілющої води приходили десятки тисяч людей. Про одну з таких прощ знаходимо в журналі «Церква і нарід» (Крем’янець, 1938, ч. 11, стор. 477): «У день св. Миколая, 22 травня», який цього року припав на неділю, традиційний відпуст у гроті св. Миколая біля с. Гільча на Здолбунівщині відбувся особливо величаво. Тисячні маси народу зібрались на свято, до св. образів у гроті, відомих і свят шанованих в народі з 17 віку.
Після закінчення церковних урочистостей до народу промовляв присутній на відпусті посол Степан Скрипник. Тисячні маси у скупченні та повазі слухали його промови, в якій кликав нарід держатись релігійного світогляду предків та народних релігійних звичаїв і традицій, необхідних для морального здоров’я народу».
Біля чудотворного образу св. Миколая в Гільчі відомо багато зцілень немічних і хворих, прочани тут завжди набирались віри й любови до Бога й ближнього, знаходили хліб життя.
Ще одне відпустове місце пов’язано впродовж чотирьох віків з чудотворною іконою Святителя Миколая.
Це — село Вербка за 4 км. на північ міста Ковель. Тут, на одному з острівців серед заплавів річки Турії, князі Сангушки в 16 ст. заснували манастир Св. Трійці, який пізніше став власністю московського втікача князя Андрія Курбського. Цей князь дарував обителі не тільки фундуші з землею і грішми, а й святі образи, які привіз з собою. Манастир був йому особливо дорогий і по смерті, князь, згідно його заповіту, знайшов під підлогою манастирського храму вічний спочинок.
В манастирському і пізніше поманастирському храмі знаходився чудотворний образ Святителя Миколая, який притягав до себе у відпустові дні, 22 травня та свято Св. Трійці, тисячі прочан з Ковельського Полісся, вважався найбільшою святинею північно-західного Полісся.
Вже у візитації Вербського парафіяльного храму Св. Трійці, 20 лютого 1760 p., записано: «…Образ св. Миколая давнього живопису… Достовірні люди розповідають, що цей образ існує тут біля 200 років і славиться чудесами, які між іншим, ніде не записані». З візитації видно, що ікону св. Миколая поставлено у Вербській церкві біля 1560 року. На думку багатьох вчених і найперше, Миколи Іванишева, автора монументальної праці «Життя князя Андрія Курбського в Литві й на Волині», цей образ візантійського походження принесли московські пришельці…
За переказами, записаними отцем Ананієм Теодоровичем І опублікованими в «Літописі Волині» (Вінніпег, 1958, ч. 4, стор. 30-34) ця чудотворна ікона має таке походження: «…образ привіз з Московщини князь Андрій Курбський і подарував його манастиреві…».
Ікона написана на дошці в суто візантійському стилі, на поч. XX ст. вбрана в масивну ковану срібну ризу, знаходилась в церкві в долішньому ряді іконостасу з правого боку. Без сумніву, що святині торкався пензель нашого Пророка поета, художника Тараса Шевченка восени 1864 року, коли він разом з Миколою Іванишевим перебував у Вербці: «Оглядаючи і замальовуючи місця, пов’язані з князем Андрієм Курбським на манастирському острівці, — знаходимо в науковій розвідці Володимира Рожка «Волинські ікони Тараса Шевченка», журнал «Віра» (США, 1996, ч. 2, стор. 14-15) — Тарас Шевченко не міг не звернути уваги на давній образ св. Миколая в парафіяльному храмі. Від кількасотрічного зберігання ікони в храмі серед постійної сирости, яка, між іншим, панує і нині на манастирському острівці в святого Угодника, зображеного на ній, з часом зітерлася фарба на руках…». І Тарас Шевченко домалював руки св. Угоднику Миколаю на давньому чудотворному образі.
1900 року на місці поманастирського храму було побудовано новий, величавий дерев’яний храм, один з найбільших на Ковельщині. До парафії, опріч Вербки, тоді належали ще й села: Дубова, Бахів, Колодниця, а поруч храму знаходились довгі дерев’яні бараки для прочан (Ф. 35, оп. 5, спр. 248, арк. 51, Держархів Волинської області).
В роки Першої світової війни всі церковні речі вивезено москалями до Курська, звідки вони вже ніколи не повернулись до Вербського храму, саму чудотворну ікону врятував отець-настоятель Олександр Балицький. Вона знаходилась в селі Денеші, недалеко Житомира. 1924 року чудотворний образ, після ремонту храму Св. Трійці, помістили на попереднє місце в святині.
У вищезгаданих спогадах отця Ананія Теодоровича про це шановане серед прочан відпустове місце на Ковельському Поліссі знаходимо такі рядки: «Вже зрання напередодні свята валки людей напливали до села і розташувались по хатах і стодолах та в двох величезних бараках на острівці біля церкви, спеціяльно збудованих для богомольців».
Під час боїв за Ковель 1944 року храм згорів. На разі, про долю Чудотворного образу нічого не відомо, проте в автора цієї розвідки, після кількох зустрічей із старожилами села Вербка, склалось тверде переконання, що святиня вціліла разом з іншими церковними речами, які перебувають в приватному збереженні. Й зовсім я не буду здивований, коли одного дня чудотворний образ св. Миколая, до якого впродовж віків ішли за допомогою тисячі вірних і, якого торкався пензель Тараса Шевченка, з’явиться в новозбудованому храмі на острівку, де нині лише дерев’яний хрест, нещодавно поставлений вірними, нагадує про манастир і його велику святиню.
В кінці 20-30-их років, коли західна Волинь перебувала під окупацією Поверсальської Польщі, за 12 км. на південь містечка Клевань сталося чудо на Білівських хуторах. В місцевої селянки Степаниди, 10 квітня 1927 року, обновилась ікона Божої Матері. Історія того образу особлива. Степаниді подарував святиню її батько Йосип, який знайшов ікону під час московсько-турецької війни наприкінці минулого століття, в одному з болгарських міст. Образ валявся на вулиці серед руїн і Йосип забрав його та приніс в рідне село Білівські Хутори. Ікону назвали «Відшукання загиблих».
З обновленням святого образу до хати Степаниди приходили сотні, тисячі прочан, які йшли помолитись перед святинею. Біля ікони відбувались зцілення немічних, прозріння сліпих на очі й душі.
На місці хати Степаниди було побудовано храм, а 1932 року засновано манастир. Його Ігуменом був архімандрит Мілітон, який розбудував обитель, насадив сад, розвів пасіку. Обитель процвітала аж до смерти отця Мілітона 1942 року. Його могила поруч манастирського храму в час червоної атеїстичної ванделі була осквернена комуністами, манастирські приміщення передані школі, а храм зачинено.
Автор багато працював з документами Волинської духовної консисторії в м. Крем’янці 1920- 1939 pp., які зберігаються в Тернопільському обласному архіві (Ф. 148, оп. 1-5).
Серед тих документів багато присвячених обновленій іконі на Білівських хуторах, зберігаються маршрути хресних ходів до Почаєва із Лаври і майже всі вони проходили через Білівські хутори. В приповідних записках до маршрутів Волинське духовенство рекомендувало керівникам хресних ходів обов’язково відвідати Білівські Хутори — це важливе відпустове місце, яке в 20-30-их роках відвідали з молитвою і пошаною десятки тисяч волинян, холмщаків, поліщуків.
Наша свята Волинська земля в усі віки славилась своїми відпустовими місцями з чудотворними іконами Божими, біля яких тисячі прочан знаходили глибоку віру, духовні й фізичні зцілення, зачерпали в свої спраглі душі цілющі скарби Божої благодаті й любови.
(Стаття підготовлена на основі ще неопублікованої книги Володимира Рожка «Чудотворні ікони Волині й Полісся».)
