25 листопада 1985 р. розпочався Надзвичайний Папський Синод у 20-річчя Вселенского Собору Ватиканського II. В Синоді взяло участь 165 осіб. Це були кардинали, голови національних Церков, архиєпископи і митрополити. Наради започатковано Службою Божою, яку відправив у наміренні успішних нарад Папа Іван-Павло II і після цього виголосив відповідну до події і часу промову. Цей Надзвичайний Папський Синод скликано за ініціятивою і на доручення Папи Івана-Павла II з метою, щоб провести аналізу пройденого часу та дати оцінку постановам і рішенням, які стались 20 років тому. Без сумніву, така настанова і ціль Синоду була корисною і заслуговувала на увагу.
Не так сприймав ці проблеми цивільний світ. Ще далеко до відкриття і перед самим відкриттям Надзвичайного Папського Синоду Католицької Церкви появилась ціла низка статтей у світовій пресі на цю тему. Тут слід підкреслити, що хоч з повідомлень Апостольської Столиці подавалось до загального відома, що Надзвичайний Синод не збирається корегувати постанов і ухвал Ватиканского Собору II, то все ж таки це не переконувало різних журналістів та кореспондентів. Тому перед відкриттям Синоду висловлювались різні здогади і припущення.
В такому дусі також появилась довша стаття в «Нью-Йорк Таймс Магазін» під назвою «Папський охоронець ортодоксії». Цим папським охоронцем, за твердженням автора статті, є уродженець Західньої Німеччини — Баварії Йозеф Кардинал Рацінґер. Як говориться у статті, він є другою найбільше впливовою особою в Апостольській Столиці після Папи Івана-Павла II. Він є префектом Конгрегації по доктрині віри. Йому приписують, що він належить до найбільше консервативних осіб у Ватикані й старається привернути стару, централістичну систему у Римо-католицькій Церкві, себто систему, що існувала перед відбуттям Вселенського Собору Ватиканського II. З цього випливає, коли існує консервативне крило у Ватикані, то, напевно і логічно, мусить бути ліберально-прогресивне, до якого, як відомо, і про це неодноразово підкреслювала преса, належить і є його визначним членом Йоганнес Кардинал Віллебрандс. Без сумніву, природньо і зовсім реально між ними існує ревалізація, суперництво за впливи та визначення сучасної лінії Христової Церкви. В цьому поділі Папа Іван Павло II, як голова Вселенської Католицької Церкви, намагається бути всесторонній, бо цього від нього вимагає його становище, але незалежно від цього він все більше схиляється по стороні консервативного крила ватиканської політики. У багатьох випадках Папа Іван Павло II намагається вигладжувати гострі кути обидвох крил, але це не завжди вдається.
Звичайно, з приводу такої ситуації у пресі були різні здогади і припущення. Висувались думки, що, мовляв, у 20-річчя Вселенського Собору на Надзвичайному Папському Синоді закриються ватіканські вікна, щоб не впустити до Церкви поступу і в загальному більше свіжого повітря.
Як видно з перших повідомлень і комунікатів Апостольської Столиці і пресових інформацій з розпочатого Надзвичайного Папського Синоду, то всі ці передбачення і припущення навіть не зарисовуються. Це не значить, що не порушувалось багато болючих і навіть контроверсійних проблем. Не перестало бути актуальною і меншою проблемою питання целібату у латинській католицькій Церкві. Дальше порушувались питання контролі народжень, розводів. Також обговорювалось питання допущення жінок до душпастирської праці, себто спроба дати можливість, щоб жінки могли бути також священиками. Всі ці питання не були якимсь табу, але навпаки, вони були спокійно, речево обговорені. Це був справжній вияв живучосте Христової Церкви, яка в своїй основі не міняється, але безперервно оновлюється. Багато, навіть дуже важливих, питань, які перед двадцяти роками були неможливими, сьогодні є самозрозумілими і незаперечними. Найважливішим, що сталося, це те, що Католицька і Православна Церкви, які прожили довгі віки у ворожнечі, ба що більше, в анатемі, сьогодні її анулювано обіймами і поцілунком всепрощення двох представників Христової Церкви, себто Папа Павло VІ і Патріярх Атенаґорас. Сьогодні Католицька Церква проводить екуменічний діялог з усіма Церквами, включно з євреями. Двадцять років тому було прийнято колеґіяльний принцип, і з цього випливала дещо більше осучаснена концепція живої Христової Церкви, яка виявляється у концепції Божого Люду. До цієї концепції Божого Люду входять владики, священики і миряни, це значить, що всі ці три складові чинники є відповідальні за долю Церкви.
До цього часу було дещо відмінно. Це є не тільки інновація, яка сталась, а радше виразніше і докладніше уточнення нашого відношення, себто світського сектора, до Церкви. Правда, у нашій Українській Католицькій Церкві ця концепція все ще має тільки декляративне, а не практичне значення. Хоч, коли взяти до уваги історичне минуле нашої Церкви, коли вона спиралась на прицерковні братства, то ми побачимо, що прийнята концепція «Божого Люду» двадцять років тому була у нашій Церкві давно практикована й здійснювана. Не ризикуючи, можна з певністю сказати, що проблеми, які були сьогодні заторкнені й дискутовані, не прийняті чи відкинуті, як несприятливі до здійснення, вже завтра можуть бути дійсними, практичними та конечними у дальшому розвитку Христової Церкви.
Слід підкреслити, що наша Українська Католицька Церква в Україні й діяспорі була також на Надзвичайному Синоді репрезентована Блаженнішим Патріярхом Мирославом-Іваном Кардиналом Любачівським з Владикою Максимом Германюком іВладикою Стефаном Суликом. Вони не тільки були присутніми фізично, але також дали свій вклад у збагачення проблематики Надзвичайного Папського Синоду своїми продуманими виступами. Виступ Патріярха Мирослава-Івана був продовженням ідей і змагань за визнання для нашої Церкви, згідно з ухвалами Вселенського Собору Ватиканського II та історичним правом нашої Церкви, патріярхату. Промова була глибоко продумана і сперта на незаперечних фактах. Текст промови Патріярха Мирослава-Івана друкуємо на іншому місці. Виступ Патріярха Мирослава має особливо визначальне значення для нашої У КЦеркви у дальшому майбутньому. Про це були згадки в італійській пресі та в «Осерваторе Романо».
Виступ Митрополита Максима Германюка був надто винятковим на форумі Надзвичайного Папського Синоду. Його пропозиція, щоб створити Постійний Синод, який, між синодами, був би законодавчим тілом. Іншими словами, цей постійний синод заступав би дотеперішню ролю Римських Курій. Такий постійний синод повинен складатись з 25 осіб, з яких 20 — повинні вибрати, згідно з своїми законами, Папські Синоди, а п’ять — мав би призначити сам Папа Іван-Павло II. Це справді особливо важлива пропозиція, яку відмітила широко італійська преса. Виступ і пропозицію Владики Максима Германюка надрукував журнал «Тайм» в статті під назвою «Відкриті слова єпископів». В статті з’ясований зміст пропозиції Владики Максима. Митрополит Стефан Сулик у своєму виступі підтримав пропозицію і прохання Патріярха Мирослава-Івана у справі визнання для нашої Церкви патріярхату та підкреслив найбільший авторитет папи за весь час і в кожній ситуації.
Про всі виступи наших владик були стосовні інформації в італійській пресі, та в «Осерваторе Романо». З повищого можна зробити висновок, що участь Патріярха Мирослава-Івана і Владик Максима і Стефана були добре запрезентовані на Надзвичайному Папському Синоді у Римі 1985 р. Хоч нашу Церкву стараються угробити, а вона наперекір нашим ворогам живе, розвивається і скоро буде гідно і величаво відзначати своє тисячоліття християнства Руси-України.
Надзвичайний Синод Римо-католицької Церкви, завданням якого було провести оцінку Вселенського Собору Ватиканського II з перспективи двадцяти років, з успіхом закінчився. Наради проходили річево. Обговорено цілу низку актуальних і навіть контроверсійних питань. Варто відмітити й наголосити, що не заперечено ухвал Вселенського Собору Ватиканського II, що ніхто не виграв і ніхто не програв, себто не виграли консерватисти і не програли ліберали, хоч такі крила чи течії серед учасників синоду були.
Логічно постає питання, а хто все ж таки виграв? Зовсім нормально, виграла Церква, себто Божа і людська інституція. Отже, сталось так, як нормально повинно бути. Іншими словами, Церква вийшла об’єднана, що є найбільше істотним. Властиво, підчас нарад висувались різні протилежні думки і сугестії, але в тракті дискусії й аналізи стирались гострі кути, і всі ці думки одержали більше загальне значення.
У кінцевій сесії нарад був апробований всіма учасниками 14-сторінковий еляборат — звіт з Надзвичайного Синоду. Дотепер такі еляборати з Папських Синодів були виключно документами для папи, з думок і пропозицій яких він міг користати. Вони не були публічно проголошувані. Тим разом учасники синоду настоювали, і подавляюча більшість учасників прийняла пропозицію, щоб цей звіт був даний до публічного відома.
У своєму півгодинному глибоко продуманому заключному виступі Папа Іван-Павло II несподівано висловив думку і запропонував цей 14-сторінковий звіт надрукувати у пресі для загального відома. Пропозицію Папи Івана Павла II прийняли довгими, довгими оплесками. Слід підкреслити, що Папа Іван Павло II на Надзвичайному Синоді та в загальному виявився справжнім головою Вселенської Католицької Церкви, який не диктує, але уміло, з чуттям поєднуючи всі протилежні сторони, керує, що викликає до нього незаперечний респект і велику пошану.
Микола Галів
