Спасибі редакції «Патріярхату» за опублікування на титульній сторінці журнала ч. 6 (137) за червень 1982 р. історичної фотознімки з підписом: «Могили українських вояків на Янівському цвинтарі у Львові». На цій фотознімці виразно видніють упорядковані могили українських воїнів, що в роках 1914-1920 віддали своє життя за батьківщину. На тлі декоративних дерев, серед рівних рядів могил з білими кам’яними, масивними хрестами, військовим ладом в чорних одягах йдуть рослі мужчини… Для ідентифікації після цієї світлини слід здогадуватись, що це був похорон сл. п. генерала УГА Мирона Тарнавського, який відбувся у Львові, на цьому ж цвинтарі в дні 28 червня 1938 року, а ці рослі в чорних, траурних одягах мужчини, це старшини й вояки УГА, що проводили свого начального командира на вічний спочинок.
За такий охайний і культурний вигляд цього цвинтаря поміж двома останніми світовими війнами дбало «Українське товариство охорони воєнних могил» та українська патріотична пластова й студентська молодь міста Львова, що кожного року знаходила вільний час для упорядкування цих могил, а під час Зелених Свят брала численну участь у славних тоді зеленосвяточних походах на воєнні цвинтарі у Львові та в інших містах і селах Західньої України. Так віддавали тоді поклін і пошану тим, хто у нерівному бою поляг за Україну й її нарід, а релігійно-церковними й громадськими відзначеннями ми продовжували глибоко закоренілий серед нашого народу культ померлих.
Не ті часи настали у сьогоднішньому Львові й у т. зв. «Радянській Україні»… Там немає сьогодні ні «Товариства охорони воєнних могил», ні патріотичної молоді, що дбали б за воєнні цвинтарі та культ померлих… Осиротілі, запущені, а то й зруйновані й зрівняні з землею могилки, нишком в полі з вітрами говорять… А нам, у розсіянні по всьому світі поза межами батьківщини, байдужими на все, що діється в Україні, залишилися тільки сумні спогади про колишню ту, стрілецьку славу й могили, де лягло спочити козацьке біле тіло…
Читаючи нашу пресу, ми часто-густо подибуємо натяки на зруйновані, запущені та «бульдозерами заорані» цвинтарі й могили українських вояків у Львові й у інших містах і селах західніх областей України.
Ми читаємо ті натяки й нічого в тому напрямі не робимо… Зовсім так, як за словами Т. Шевченка: «Нехай москаль риє, розкопує, не своє шукає»…
Інакше думають й поступають поляки, колишні мешканці Львова, яких військовий цвинтар «Оброньцуф Львова», розположений на Личаківському цвинтарі й на пагорбах «Погулянки», більшовики майже дощенту зруйнували, гроби польських жовнірів зрівняли з землею, а в катакомбах, що їх побудували поляки після 1920 року й де спочивали тлінні останки безіменних їхніх вояків, замінено на ґаражі й всякого рода «майстерські підприємства», вживаючи мармурові й ґранітні плити на побудову своїх «холмів слави» й на місця поховання своїх «ґєроєв».
В польській пресі, зокрема в «Бюлетені», що його неперіодично видає «Коло Львов’ян» в Лондоні — Англія, добре редагованому й солідному журналі, де можна знайти багато матеріялів на польсько-українські теми, аж кишить від всякого рода протестів, резолюцій, закликів та звернень до впливових міжнародніх організацій, включно з Міжнароднім Червоним Хрестом в Женеві й ОН у Нью-Йорку в справі їхнього воєнного цвинтаря у Львові. Правда, протести залишаються тільки протестами на папері, але так витворюється публічну опінію в обороні культу померлих, на що більшовицькі варвари дуже вразливі.
А й сучасні львівські поляки, що їх в порівнянні з теперішнім українським населенням Львова є тільки мала жменька, всякими доступними їм легальними й недозволеними засобами дбають за те і кожного року в день Всіх Святих, у т. зв. «Задушки», 1-го листопада, моляться на гробах своїх вояків з часів «Січневого Повстання» 1863 року й «Оборони Львова» в 1918 році, порядкуючи залишені ще тут і там могили й прикрашаючи їх квітами та ілюмінуючи їх заупокійними свічечками. Чи не могли б це саме робити й українці, сучасні мешканці Львова? Та це «делікатне» питання залишаю до вирішення шановних читачів.
В моєму архіві я знайшов дві фотознімки, що їх зробив, побуваючи двічі після закінчення війни у Львові та в Україні мій приятель бл. п. Василь Дзуль (помер 4 липня 1980 року в Чікаґо) і разом з численним фотоматеріялом зі Львова й України, відважно, без ніякого переслідування з боку більшовиків привіз з собою до Америки. На фотознімці ч.І, що її за погодженням редакції репродукуємо на цьому місці, бачимо український військовий цвинтар на Янівському, загальному цвинтарі у Львові, таким, яким він був восени 1976 року, тоді, коли фотознімки були зроблені. На світлині виразно видко непошкоджені залізні огорожі сусідніх гробів, декілька непошкоджених хрестів на могилах українських вояків і на обрії, зарослим чагарником й хвастям, в затінку крислатих дерев видніють повалені пам’ятники, можливо, пошкоджені навмисним встряванням людей, інші хрести наших воїнів, які так виразно ми бачили на світлині, опублікованій в 6-му числі «Патріярхату». Значить, за станом у 1976 році цей цвинтар зовсім не був «бульдозерами заораний», як це фальшиво подає наша преса на основі неточних інформацій деяких туристів.
Інша доля судилась військовому цвинтареві, де до 1939 року були поховані українські вояки, у частині Личаківського цвинтаря. Як це виразно видко на світлині ч. 2, по українському цвинтарі й слід завмер… Залишилось тільки чисте поле повздовж колишньої вулиці св. Петра й Павла (побічної вулиці, що сполучувала кол. вулиці Личаківську й Кохановського), до якої прилягав цей цвинтар… Тут, за інформаціями покійного Василя Дзуля, більшовики почали підготовляти цвинтар для своїх «Гєроєв»… Не маючи вільного місця для нових поховань, ні тим більше жодного пошанування культу померлих, сучасні більшовицькі окупанти Львова перекопують старі гроби також цивільного населення міста, а на їхніх місцях ховають нових померлих. Так сталося з могилами моїх рідних, що були поховані на Янівському цвинтарі, оподалік українського військового цвинтаря, дарма, що місця під гроби були заплачені в заряді, починаючи від 1950 року по кінець цього століття!.. Сьогодні обидва львівські цвинтарі вже переповнені, й нових померлих хоронять на новому цвинтарі в Кривчицях, біля Львова. Існування гробів в цілому Радянському Союзі, як зрештою і в Польщі, є дозволене тільки на двадцять років. Після того, якщо за гроби не заплатиться відповідної «тарифи» на чергових двадцять років,— їх всеодно перекопують, навіть як на гробах є поставлені тривалі пам’ятники. Така сумна дійсність…
