20-21 жовтня 1995р. у Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор УПЦ-КП, на якому Предстоятелем обрали митрополита Філарета Денисенка, і 22 жовтня його було інтронізовано як Патріярха Київського і всієї Руси-України. Прокоментувати ці події, а також усе, що з ними пов’язано, ми попросили завідувача відділу Львівського музею історії релігії Миколу Хмільовського, котрий як гість брав участь у роботі Собору.
* * *
Перш за все, від імени директора музею Володимира Гаюка, науковців хочу подякувати тоді ще митрополитові, а тепер уже Патріярхові Філарету за запрошення на Собор. З часу його закінчення пройшло небагато часу, і тому дуже важко робити узагальнення, але вже нині вимальовується, що він може знайти гідне місце в історії Київської Церкви. Сам перебіг Собору — його організованість, розважлива атмосфера засідань, прикрим дисонансом у якій, правда, були заклики декого з нардепів до боротьби, апріорі підтверджують сказане.
А тепер по суті. Собор остаточно ствердив, а першою ластівкою в цьому був присвячений пасторальним питанням Синод єпископів УГКЦ 1994 року, що Церква в Україні стає «річчю-для-себе». Якщо з початку ,перебудови релігійно-церковне відродження було складовим загально-демократичного руху, а потім — національно-визвольного, то сьогодні Церква самоусвідомлює і самоконституює себе Христовою! Себто «еклезією святих», зібранням, яке покликане вести всіх сущих в Україні до спасіння! Про це чітко й однозначно було сказано і в доповіді патріяршого місцеблюстителя, і в підсумкових документах Собору.
Саме це визначило дискусію й рішення щодо місця й ролі Церкви в суспільстві, характер її стосунків з державою, проблем внутріцерковного життя.
Собор констатував, що нині Україна переживає глибоку кризу, першопричиною якої є подавлення і нищення комуністами духовного начала в людині. Це привело до моральної деградації мільйонів, а відтак — до розпаду соціяльних зв’язків, економічної розрухи. Свою місію Церква вбачає в духовно-моральному оздоровленні людини, суспільства в цілому. Було намічено цілісну програму дій, складовими якої названо християнське виховання дітей та молоді, душпастирювання в армії (у широкому розумінні це означає доступ Церкви до всіх «закритих» суспільних структур), нав’язування тісної співпраці з інтелігенцією. На останньому хочу зупинитись окремо. Цю тему порушив у своєму виступі гість Собору голова Клюбу греко-католицької інтелігенції м. Львова Іван Гречко. Предсідник Собору подякував за напімнення і наголосив, що відхід у ХVIII-ХIХ ст. інтелігенції від Церкви негативно позначився на інтелектуальному рівні церковного життя, нагадав він, бо ж при відсутності відповідальності! править анархія очікуваної свободи самовияву творчим людям. І сьогодні, в XX ст., пожинаємо плоди — духовну пустелю, соціяльні катаклізми, нищення природи. Тож, прихід до Церкви людей розумової праці є настійною вимогою дня, є запорукою, що Україна і світ у цілому таки започаткує 3-тє тисячоліття від народження Ісуса Христа.
Соборові отці підкреслювали, що для того, щоб намічене не лишилося словами і тільки, потрібно під означені пляни підвести належну матеріяльно-організаційну основу. Висловлено вимогу повернути Церкві все пограбоване більшовиками у неї рухоме й нерухоме майно, привести сучасні законоположення про церковну власність у відповідність з європейським стандартом, зокрема передбачити там, що пожертвування на Церкву не тільки фізичних, але іі юридичних осіб не оподатковуються, що загальноосвітні, загальнокультурні програми Церкви субсидіюються державою тощо.
Собор був свідомий того, що багато з проголошеного «не вписується» в сучасну, усталену з радянських часів, політико-правну традицію, і тому проблема стосунків Церкви і держави, надання їм цивілізованих вимірів зайняла помітне місце в соборових діяннях. Лунали голоси, що Україні потрібна Державна Церква, але ревнителів «синодального благочестя» осудив єпископ Адріян, котрий вказав, що людство довго б, перебравши всі можливі варіянти, йшло до принципового положення про відокремлення Церкви від держави, і сьогодні воно найоптимальніше регулює церковно-державні стосунки в цілому світі. На це пристали соборові отці, однак наголосили, що Церква не може бути відокремлена ні від суспільного життя, ні від України! Під час інтронізації Патріярх Філарет зазначив, що минулися ті часи, коли Церква була на побігеньках у держави, безвідмовно виконувала всі її забагання. Церква хоче і може мати з державою партнерські стосунки, себто вони повинні взаємно не втручатися у внутрішні справи одна одної, разом співпрацювати на благо України, її народу. Більше того. Церква не зрікається належного їй одвіку права й обов’язку «обличати» і «печалитися», себто відкрито виказувати «сильним світу сього» їх неправди і несправедливості, вступитися за скривджених. Зі свого боку, Церква зобов’язується бути духовним гарантом незалежності! України, брати активну участь у розбудові держави. Останнє може тлумачитися по-різному і тому потребує коментаря.
Перше, Українська державність є для Київської Церкви безсумнівним благом, безцінним скарбом, оскільки лише в незалежній Україні можливий прихід у Церкву активного, діяльного, свідомого елементу, його зростання у Христі! Більше того, втрата Україною незалежності! робитиме реальність Київської Патріярхії досить таки сумнівною.
Друге, Церква розбудовує державу не так, як сьогоднішні владні чинники, що привели український народ до тотального зубожіння, і в страсі за содіяне збільшують чисельний склад правоохоронних органів до мільйонного рівня. Участь Церкви в розбудові держави — це передовсім, головним чином і в основному її християнізація! Це реально відгородить Україну від Росії-Евразії, відкриє їй шлях до входження в Европейський Дім, що і стане матеріяльною гарантією непорушності! української державності! А досягається це формуванням в Україні християнської громадської думки, творенням християнських суспільних організацій — політичних, професійних, молодіжних, жіночих, бізнесових, культурно-освітніх тощо, покладенням в основу українського правового поля християнських моральних цінностей.
І третє, найголовніше. Чи готові сьогоднішні владні структури змінити своє успадковане від більшовиків інструментальне ставлення до Церкви? Собор схилився до негативної відповіді. На підтвердження називалися події «чорного вівтірка» біля Св. Софії, а також залишення Собору владиками: Івано-Франківським — митр. Андрієм Абрамчуком, Тернопільським — архиєп. Василем Боднаруком, Вінницьким — архиєп. Романом Блажчуком, Хмельницьким — єп. Методієм Кудряковим. Не можу категорично стверджувати, що як перше, так і друге ініційоване чиновниками президентських структур, бо ж прямих доказів змови, на чому наполягав дехто 3’делегатів, немає, — та й навряд чи вони з’являться найближчим часом. Але факт поділу Київської Церкви на УАПЦ, УГКЦ, УПЦ-КП, УПАЦ; факт протистояння в Галичині греко-католиків і «галицької автокефалії» (УАПЦ), а на всіх інших теренах «київської автокефалії» (УПЦ-КП) і православних московської юрисдикції; факт постійного розігравання одних і тих же об’єднувально-роз’єднувальних комбінацій (то тільки в математиці з перестановкою додатків сума не міняється (1 + 2 чи 2 + 1, а все буде 3), в громадських же справах, зокрема і в церковних — переміна місць, колотнеча веде до падіння суспільного авторитету, дискредитує ту чи іншу — в означеному випадку автокефальну ідею — все це навіює різні думки, ставить більше запитань, ніж маємо відповідей. Безсумнівним для мене, однак, є те, що названі процеси, які безпосередньо націлені на самознищення Св.-Володимирового християнства в Україні, відбуваються не самі собою.
Безсумнівним є і те, як наголосив Собор, що серед православних усіх конфесій є добра воля до єднання, і якби було сприяння держави, то розкол Київської Церкви був би подоланий вже у найближчому майбутньому. Це кардинально оздоровило би духовно-моральну атмосферу, сприяло би виходу України із кризи.
У тому, що Церква в Україні сьогодні є важко хворою, нічого дивного немає. «Упадок релігії і упадок церковної організації, яка авторитет релігії береже та репрезентує, йде завжди в парі з розкладом державного, національного та товариського життя, з руїнницькою гризнею розбещених у своїм необмеженім індивідуалізмі одиниць — чого зрештою нам — українцям — не треба, на жаль, далеко шукати», — так писав Вячеслав Липинський 1923 року, так є і нині. Для того, щоб виконати свою місію — духовно-морально оздоровити Україну — Церква повинна оздоровити, очистити сама себе. Такі вагомі слова впали на Соборі. Шлях до цього, знову таки словами В. Липинського, один: «Відродження Українського православ’я, як відродження усіх інших проявів нашого життя, може наступити… через духове і організаційне відродження тих, — хто для цілого народу дані поняття витворює. В данім випадку, через духове й організаційне відродження українського православного духовенства». Про це багато говорили соборові отці й прийняли відповідне рішення.
І тільки для високоосвічених священиків, котрі матимуть магістерські та докторські дипломи з богословія, котрі отримують на европейскому рівні знання з філософії, антропології, соціології, котрі будуть знавцями світової й української культур, слова про «діялог любови», а відтак — і «богословський», що були сказані на Соборі, залишаться не пустим звуком, а стануть програмою дій. Причому йшлося про діялог не тільки з православними (УАПЦ, УПЦ), але й з УГКЦ, як національною Церквою українського народу.
Християнська любов діяльна, і «діялог любови» — це не просто слова і побажання, це не просто толерантність і терпимість, це певні кроки й дії, що усувають «камені спотикання» на шляху до повної єдности. Нагадую перебіг «діялогу любови» між Римом і Константинополем, який розпочався 1958 року із взаємних привітань Римських пап і Вселенських патріярхів з нагоди різних свят. Потім було запрошено православні Церкви, як спостерігачів на II Ватиканський Собор (1962-65), далі була зустріч і «Поцілунок Миру» єпископів Старого й Нового Риму в Єрусалимі — і аж 1965 року спільно було знято взаємно кинуті в Константинополі 1054 року анатеми. Богословський же діялог розпочали 1975 року, і лише 1982 року було дано першу Спільну заяву — «Тайна Церкви і Євхаристії у світлі Тайни Пресвятої Трійці». Продовжується «діялог правди» і нині.
Чи ж такими довготривалими будуть і наші, українські «діялоги любови й правди»? Не беруся судити. Йдеться ж бо в нашому «домашньому» діялозі не так про догмати й таїнства, як про відновлення організаційної єдности; проходитимуть вони не в розрідженому «залізною завісою» світі, а в умовах пріоритету інтегральних процесів; розпочинатимуться наші діялоги не з нуля, а на доброму, наробленому сучасним екуменізмом підгрунті — все це обставини, що полегшуватимуть український діялог. З іншої сторони, відсутність єдности між православними, а також знаходження найчисельніших українських церков у силовому полі Риму й Москви — роблять саму можливість українського міжцерковного діялогу проблематичною. Єдине, що можна з певністю стверджувати, — наш «домашній» діялог матиме велетенський позитивний вплив на «великий», вселенський діялог між католиками й православними, бо ж небезпека повної втрати України для Сходу чи Заходу до безмежжя інтенсифікуватиме пошук взаєморозуміння між ними. Для України ж — лише означений діялог життєдайний! Згідно з визначеним Вячеславом Липинським мірилом вартости українського духовного і релігійного життя «він найбільше відповідає українотворчим… течіям нашої історичної традиції… Позитивними, — наголошує мислитель, — в історії Українських Церков: як в православ’ю, так і в унії, так в римо-католицтві і навіть в протестантизмі на Україні — треба вважати ці поодинокі історичні доби,чи ці особи та течії в поодиноких історичних добах, що поборювали денаціоналізуючу нас релігійну та культурну виключність, а виявляли натомість змагання до гармонійного наближення і зрівноваження на грунті українських цих різних християнських церков і культур».
Йшлося на Соборі й про мову, особливо педалювали цей сюжет «професійні вболювальники української культури». Не діло Церкви вчити українців їх мови — для цього є шкільництво, просвітянські організації. Натомість Церква зобов’язана дати всім сущим у Вкраїні етнічним групам точні, уніфіковані тексти Біблії, богослужебних книг їх рідною мовою, щоб вони могли пізнати науку Христа в найпитоміший спосіб Покищо найпоширенішою мовою богослужень є так звана церковно-слов’янська, яка має для багатьох ореол «священної». Насправді, вона не є, ніколи не була і не буде сакральною, оскільки християнство не знає такого поняття, лише мовлене у будь-який спосіб Слово Боже є святим! Не має вона і правдивого присмаку давнини, бо ж далеко відійшла відмови свв. Кирила і Методія,св. Володимирового хрещення і є по суті зросійщеною богослужебною мовою Московської Церкви 18 ст., що затрималась до наших днів завдяки синодальній цензурі. Реально – під цю пору в Україні — наявна богослужебна мова є анахронізмом.
Найоптимальнішим, що зберегло би зв’язок з традицією і водночас допомогло би відповісти на виклики дня, було би провести її виважене реформування, себто замінити незрозумілі для загал,у архаїзми сучасною лексикою, впровадити замість московської — київську вимову.
Про присутність же державної мови в Київській Церкві повинна потурбуватися держава. Вона зобов’язана здійснити нормативне (академічне) видання Біблії, богослужебних текстів сучасною українською мовою, законодавчо закріпити обов’язковість одного із богослужень державною мовою в усіх зареєстрованих в установленому порядку релігійних об’єднаннях тощо.
І на завершення про вибори Патріярха. Митрополит Філарет Денисенко тричі — у 1990, 1993, 1995 pp. був Патріяршим Місцеблюстителем і врешті майже одностайно (160 голосами з 174-х) був обраний Патріярхом Київським і всієї Руси-України. У подячному Слові владика Філарет точно визначив патріярше служіння яко Хрест. Нам, простим смертним, не дано досягнути Його висоти, але ми маємо можливість і повинні домагатися цього. Не тільки сила, але й наша слабість з нами на цьому шляху. Саме так я сприйняв 2 листопада слова Владики-Патріярха на УТ-1, що «діялог любови» й «богословський діялог» не означають досягнення єдности з греко-католиками, а тільки становлення атмосфери довіри, толерантности. На першому етапі, може, й так, але по суті зазначені діялоги не мають обмежень, вони мають за мету лише одне — досягнення повної єдности! Інакше чи варто й починати город городити…
Львів, листопад 1995 року
Микола Хмільовський,
завідувач відділу Львівського музею історії релігії
