Коли прочитуємо нашу релігійну пресу часто дивує нас велика кількість шумних, патріотичних фраз, які повинні б зробити на читача досить приємне вражіння. Тому часто буває так, що дехто захоплений такими фразами, не звертає уваги на тут чи там кинені дрібні натяки про універсалізм католицької Церкви. Це ще виразніше виходить наверх, коли в розмові з деякими духовними особами запитати їх про причину тої великої розбіжности між цим патріотизмом на папері, а неменшим запереченням його в дійсності, в щоденному житті Церкви. Тоді звичайно буває так, що такий духовний достойник з поблажливою усмішкою починає досить несміливо пояснювати, що католицька Церква, маючи характер універсальний тобто всесвітний, не може на ділі займатись національними справами, а кожний її член повинен би як найскорше визбутись всяких національних рис та культурних досягнень своєї нації і піднестись на вищий ступінь християнської досконалости та стати католиком-універсалістом, тобто всесвітним, понаднаціональним. Виходить, що це мав би бути якийсь окремий тип, який не признає ні батьківщини, ні своєї культурної окремішности, для якого кожна мова, традиція чи обряд є однаково добрі.
Слухаючи таких поучень, неодному приходить на думку питання, як такий універсалізм в католицькій Церкві в дійсности виглядає та який він був в початках християнства. На це дуже влучно відповів український священик о. В. Зінько, називаючи проповідників теперішнього універсалізму «крокодилями з іменем католиків». Ось кілька його прикладів, взятих з католицьких країн різних континентів: «Тепер скрутно словакам і ми їм щиро співчуваємо. Але нехай вони знають, що проти них свідчить з гробу покійний український єпископ Павло Гойдич, якому свого часу президент вільної Словаччини, священик Тісо, навіть не хотів подати руки на привітання, коли наш Єпископ посмів пригадати словацьким шовіністам, що наша мова українська і нашим дітям належиться українська школа.»
«Згадаймо ще, що проти еспанців-католиків мають національні меншини басків та каталонців; що проти італійців мають південні тирольці, а вже до неба кличе принижування греків-католиків у Калябрії та Сицилії /Італія/. Італійські католики мали свого часу приказку: «як зустрінеш вовка і грека, то залиши вовка, а забий грека !» «А нема вже що говорити про кривди менших народів та етнічних груп, що їх більші хочуть живцем проковтнути, культурно задушити.
А все те чинять брати-християни, часто дуже ревні католики.»
За прикладами не треба шукати. Ось американський єпископат хоче мати привілей сам касувати етнічні парафії, навіть без рекурсу до Апостольської Столиці в Римі.
Це якраз ці теперішні універсалісти, що з ментальністю традиційного «старшого брата» хотіли б всіх слабших довкруги себе пожерти, не застановляючись над тим, чи зможуть стільки перетравити. Кожного року ранньою весною населення цілої Америки є свідком величавих парад в честь св. Патрика, національного святого Ірляндії. Кілька тижнів перед тим святом всюди починає «зеленіти», а окремі написи звертають на себе увагу, бо наближається великий день для кожного ірляндця, коли він має прилюдно заманіфестувати, що «Ірляндія є вічна». Якраз в тому то часі на парадних трибунах можна побачити духовних достойників, прибраних “на зелено”, якраз тих завзятих проповідників церковного універсалізму. Деякі з них вразі недуги кажуть себе привезти в шпитальних амбулянсах, щоб в той великий день їхнього національного свята показатись на парадній трибуні. А після закінчення таких неуніверсалістичних парад вертаються до своїх парафій та з фарисейським обуренням «роздирають на собі ризи», бо не можуть зрозуміти, що інші національні меншини мають відвагу утримувати для своїх дітей рідну школу та вчити дітей молитись в своїй рідній мові. Очевидно, що цей образ «універсалізму» не був би повний, якщо б ми поминули мовчанкою такий же універсалізм в самому осередку католицтва, тобто в Римі. Хоч до католицької Церкви належать вірні різних національностей із всіх континентів нашої землі, то тяжко зрозуміти, що цими католиками цілого світу керує невелика однонаціональна група італійська. Так вже завелось від століть, що завдяки перебуванню там Папи Римського в столиці тої держави, італійська нація, не відомо яким правом чи законом, проголосила себе вибраним народом Нового Завіту та захопила в свої руки ціле керівництво католицької Церкви. Керівниками поодиноких Конгрегацій, цебто міністерій в політичному значінню, обов’язково мусять бути італійці, головні позиції мусять бути обсаджені італійцями, Папа Римський мусить бути італієць. Час від часу невеличкий виїмок попаде та припадково допуститься «для прикраси» кількох довірених чужинців. І так найбільш складні проблеми католицької Церкви, що відносяться до прерізних національностей цілого світу, від віків рішає за стандартними шабльонами однонаціональна групка людей, накидаючи свою ментальність католикам цілого світу, не розуміючи ні потреб, ні стемлінь поодиноких народів, не говорячи хоч би про елементарне знання історії чи культури поодиноких націй. Бо ж трудно собі представити, щоб невеличка група осіб, відвічальних за керівництво справами цілої Церкви, мала досить часу за ціле своє життя бодай в найбільш поверховних рисах пізнати ту величезну кількість національностей та бодай знатиме вони на землі живуть. І в таких обставинах керується цілою Церквою від віків, виноситься далекосяжні децизії відносно поодиноких народів. Тому нічого дивного, що в цьому адміністраційному безголов’ї для упрощення справи береться під увагу великі та впливові держави, а решту національностей кидається на поталу, чи торгується ними відповідно до потреб впливових великодержав, навіть хоч би ті держави переслідували віру. Це був би в коротких словах накреслений образ того так уперто проповіданого «універсалізму».
Тому беручи під увагу численні приклади з різних держав цілого світу, мусимо ствердити, що такий універсалізм, як його нам тепер на свій лад проповідують, не є нічим іншим, як звичайним обманом, де для примітивних цілей торгується правдами віри.
Чи однак поняття універсалізму є цілком чуже для Христової Церкви? Коли ми приглянемось до початків Християнства, побачимо там приклади того іншого універсалізму, який в порівнанні з теперішним не має нічого спільного. Коли християнство в своїх початках вийшло поза границі одного жидівського народу, охоплюючи щораз то більше країн, тоді св. Апостол Павло ясно й недвозначно проголосив засаду християнського універсалізму, коли сказав, що він став греком для греків, жидом для жидів, щоб лише приєднати всіх до Христа. Отже св. Павло не казав християнам різних народів кидати свої культурні здобутки та йти за якимсь універсальним самообманом, але поучив майбутніх Апостолів та керівників Христової Церкви, щоб вони достосувались до інших народів та вміли їх зрозуміти на те, щоб приєднати до Христа.
Ми були б дуже вдячні нашим універсалістам, якщо вони могли б нам сказати, скільки мирян вони приєднали до католицької Церкви своїми універсалістичними проповідями. Зате ми можемо їм вказати на тисячі українців католиків, що пересичені таким проповідуванням та дволичним поступованням своїх духовних керівників, пішли якраз в противному напрямі, приєднуючись до Української Православної Церкви, яка має виразний національний характер. Подивімся на численні парафії тої Церкви в Канаді та Америці і побачимо, що багато з них має серед своїх членів три чверти а часом і більше бувших українців католиків. Тому говорячи про християнський універсалізм, не треба його перевертати догори ногами та вимагати від християнських меншин, щоб вони лізли в ненаситні пащі більших народів, але щоб найвищі керівники Церкви в свойому центрі стали універсалістами та зрозуміли християн поодиноких народів, що входять в склад тої Церкви. В центрі Християнства мають бути авторитетні представники поодиноких народів, що вийшли зі свого народу та є здібні його гідно репрезентувати. Також права та інтереси навіть найменшого народу мусять бути чесно заступлені, а не достосовані до інтересів великодержав.
На цю тему маємо знамениті слова Мелхітського Патріярха Максима IV, відважного оборонця Східних Церков. Він разом з нашим Блаженнішим Патріярхом Йосифом І належить до найвизначніших постатей II Ватиканського Собору. В своїй промові до Отців Собору він сказав, що, якщо Церква буде накидати богословські системи, літургічну мову та культуру лише одної групи та буде вимагати від східних католиків занехання їх власної Літургії, традицій мови та культури, то тоді така Церква не буде даром Божим для цілого світу, але буде лише людською інституцією, що служить інтересам одної групи. «Тому протиставляючись латинізації наших інституцій – говорив він – ми не заступаємось за дрібну парафіянщину чи перестарілий традиціоналізм. Ми є свідомі, що боронимо суттєвих інтересів Апостольської Церкви».
Очевидно в теперішних обставинах не можна сподіватись, щоб такі зміни прийшли на протязі короткого часу. Те, що століттями робилось, щоб цей первісний християнський універсалізм Апостолів перевернути догори ногами, не може бути змінене навіть найкращими паперовими рішеннями одного Собору. Зміни мусять прийти найперше в адміністраційному складі Церкви, щоб позбутись тої специфічности однонаціональної кліки. А покищо ми мусимо дуже осторожно відноситись до чужих та, нажаль, і до своїх провідників теперішнього здегенерованого універсалізму, бо його «широкі води» є дуже каламутні.
