Коли поглянемо в минуле, аналізуючи мотиви нашого великого ісходу сорок років тому, побачимо, скільки важила у нашому, такому нелегкому, рішенні — прирікати себе добровільно на вигнання, — власне наша релігія. Ми поставили свободу совісти понад щастя фізичного зв’язку із рідною землею. І в цій нашій поставі ми дали гідний вияв. Де лише поселилася жменька українців, якого віровизнання вони не були б, там зразу поставали парафії, росли храми Божі, а на їх основі здвигалися єпархії та метрополії. Аж до постання ідеї всесвітньої Української Церкви.
А в нас, українців-католиків, — це ідея помісности та Патріярхального устрою, який обіймав би не лише всі поселення діяспори, але й Церкву в Україні, яка, після сорока років мовчазного змагання, заговорила новим, свіжим та невідкличним голосом. Устами мирян, як Йосифа Терелі, Василя Кобрина, Павла Кампова, Марії Трикур, так і духовенства, як ось сідоглавого студита о. Григорія Будзинського з авреолею мучеництва, о. Антонія Поточняка, сестри Марії Швед та інших, але хто ж їх знає тут?
Церкву, що відважилася заговорити, більшовицький режим старається всіми засобами втишити. Але ж, як сказав був колись Валентин Мороз, ще будучи в’язнем: «Мученики стають прапором». Тим самим і всякі, навіть найжорстокіші, засоби більшовиків, не можуть зменшити духової величі великих. їх поразка більше подібна до тріюмфу.
Не порівнювати нам наших обставин до їхніх, ні не примірювати нашої жертвенности для справ Української Церкви до їхньої. Але ж рука в руку ми ведемо у куди корисніших обставинах боротьбу за саму мету — за визнання нашої Церкви помісною та єдиною, з одним авторитетом-символом, урядом і особою Патріярха.
Проходячи крізь успіхи й поразки, ми десятиліттями «боролися боротьбою доброю»: мирянство і та велика частина духовенства й ієрархії, яка розуміла, в чому найкраща рація стану нашої Церкви й народу. Надхненником та осередком нашого Патріярхального руху була харизматична постать Патріярха-Ісповідника Йосифа. Його сьогодні не стало, як нема вже між нами сьогодні й керманича мирянського руху, д-ра Богдана Лончини. Та, осиротівши подвійно, чомусь саме тепер починають дозрівати плоди наших змагань. Перший Христовий намісник слов’янського роду не лише управнив синоди наших єпископів, але й численними жестами висловлював свій пієтизм до Покійного, як і дотеперішнього глави нашої Церкви. Його допомога у змаганні проти ворогів, які хотіли собі присвоїти наше, українське, Тисячоліття Християнства, заслуговує на признання та дає право дальшим надіям. Тільки у таких обставинах міг виступити теперішній наш Патріярх Мирослав-Іван із прямим проханням до Святішого Отця, про офіційне затвердження Патріярхат).
Така коньюнктура дає відвагу до ширшої дії. І її саме заплянувало та починає переводити в життя Українське Світове Патріярхальне Об’єднання. Ця акція збірки масових підписів під петицією до Апостольської Столиці, а зокрема особисто до Святішого Отця, такого змісту:
«Ваша Святосте!
В ім’я мучеників за Христову віру в Україні, благаємо Вашу Святість, щоб Апостольська Столиця стала більше рішуча в обороні переслідуваної Української Католицької Церкви та всіх, віруючих у Бога, людей в Україні.
Напередодні світового ювілею Тисячоліття Хрещення Руси-України, прохаємо Вашу Святість піднести до лику святих Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького.
Прохаємо, в ім’я правди, пошанування традицій та історичної справедливости, визнати нашій Церкві гідність патріярхату та надати її главі титул патріярха.
Віддані Вам сини й дочки Української Церкви й Народу: (підписи).»
Саме і йдеться про те, щоб ці підписи були якнайчисленніші. Вони висловлять нашу волю й бажання перед Апостольською Столицею та перед віруючим світом. Вони підкреслять нашу єдність та послідовність наших вимог.
У дальших фазах ця акція передбачає теж видання докладних матеріялів про нашу Церкву та нарід і обзнайомлення з ними впливових кіл країн, у яких живемо. Святочна авдієнція у Святішого Отця із переданням петицій з підписами повинна увінчати цю акцію. Все це вимагає коштів, а тому поряд із збіркою підписів буде проходити і збірка коштів. Вона має не лише забезпечити покриття потрібних видатків, але й стати доказом, що наше громадянство перейняте бажанням осягнення нашої мети «не лише до глибини серця, але й до глибини кишені», як це влучно був висловив колись великий меценат Євген Чикаленко.
Клітини Патріярхальних Товариств у світі вже одержали тексти петицій із листами до підписів, збіркові листи та дуже точні інструкції, як проводити цю акцію. Всі ці матеріяли носять ще підпис покійного Голови УПСО, бл. п. д-ра Богдана Лончини; та вислідів акції він уже не побачить…
Одначе, діяти треба. З усією наполегливістю та поспіхом. «Тепер час добрий, тепер час догідний» можемо повторити за Апостолом. Але ми надто добре знаємо із життєвого досвіду, що догідний час ніколи не триває вічно, і, було б дуже трагічним прогавити ще раз нагоду, як сталося це вже під час Ватиканського Собору Другого. Ото ж — мобілізуймо наші сили.
І хай благословить наш щирий труд із небесних Хоромів наш заступник і творець сучасного Патріярхального Руху, Покійний Патріярх Йосиф Перший.
