(Виголошена промова на святі у Боффало, Н.-Й.)
У житті людини переплітаються спомини минулого і обставини, в яких якраз живемо, але якщо не цікавилися б ми майбутністю, то наше життя, безперечно, пішло б на марно. Добре є роздумувати над минулим, щоб не повторяти допущені помилки, корисно є обмірковувати теперішню ситуацію, щоб зробити якнайкраще, але далеко важнішим є розглядати майбутність у світлі минувшини, щоб зрозуміти знаки часу і повестися відповідно до даної хвилини.
З Патріярхом Йосифом мав щастя перебувати 5 років. Він улив у мене національну свідомість і оту певну дозу впертости в обороні рідного благочестя. Під його наглядом закінчив я богословію. Він же мене висвятив на священика і я гордий з того, бо це в дійсності честь мати такого святителя, якого ніщо не могло збити з правильного шляху у вірності Христові, нашій Церкві і народові.
Патріярх Йосиф журився майбуттям, він відчував сильну відповідальність за долю Української Церкви, за яку не завагався піти у кайдани і на вигнання через довгих 18 років. Його праця відображувала оту журбу майбутньої нашої долі. Він перед очима бачив віднову, він твердо вірив у воскресіння нашої Церкви, яка була живцем похована 1946 року. Ця надія кріпила його в тюрмах і в нестачі, в небезпеках смерти від голоду і холоду і від кримінальних в’язнів, і від тих, що їх пильнували. При одній нагоді говорив нам Блаженніший про в’язня, якого він на руках приніс до табору майже замерзлого, а який пізніше відплачувався постійними доносами.
У своєму «Заповіті» Блаженніший писав (цитую): «Передо мною, наступником Сл. Божого Андрея і переємцем його духовної спадщини і його заповітів, простелився довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення йому перед людьми в роді тім перелюбодійнім і грішнім. На цьому шляху могутня Божа десниця помагала мені, в’язневі Христа ради, давати свідчення Христові, як це Він прорік своїм учням-послідовникам: «І будете мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії, і аж до краю землі…». Але на придорожних стовпах мого шляху видніли інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія…, і так дослівно «аж до краю землі»».
«Ув’язнення вночі, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання і упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві… І в’язень-каторжник бачив, що його шлях «на краю землі» кінчався приреченням на смерть» (кінець цитати).
І дивно є, що Патріярх лишився при житті, що його не розстріляли, як багатьох інших. Господь, мабуть, зберіг його, щоб відновити Церкву на поселеннях і щоб світові указати на терпіння Церкви на Україні. «Вам не вільно мовчати, — казав він на II Ватіканському Соборі, — на вид ліквідації нашої Церкви в країні, вкритій горами трупів і ріками крови».
Про свої терпіння Блаженніший не радо говорив, бо він їх приймав як Божий допуст для його випробування.
«Силу на оцьому моєму хресному шляху в’язня Христа ради, — писав Блаженніший, — давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці».
Вийшовши на волю, життя не було легким, бо свої його не прийняли і, на жаль, нераз старалися йому перешкоджати.
Зі спомину очевидця читаємо (цитую): «Сіріло надворі. Блаженніший якийсь похмурий і задуманий ввійшов до авлі УКУ і знаком руки покликав до розмовниці. Тяжко сів у крісло та зболілими руками сильно стискав поруччя. По хвилині мовчанки, що здавалась вічністю, в тиші кімнати прогомонів голос: «… Я так мучуся…»» (кінець цитати). Це був час першої половини 70-х років, коли проти нього виступали, не зрозумівши його, ті, задля яких перейшов він тернистий шлях каторги й заслання. Він переживав оцю закам’янілість сердець багатьох і оце нерозважливе ставлення до його особи. Нераз називано його сатрапом і самозванцем. Приймав він відважно всі ці удари, і сьогодні бачимо його перемогу. Наставлення поволі міняються, зрозуміння до ідей Блаженнішого більшає.
«Як Глава і Батько нашої Церкви, — писав Блаженніший, — старався я навчати й упоминати. Не раз як батько закликав я до єдности благальними словами і як Глава нашої Церкви напоумлював рішучим твердим словом, коли треба було збудити приспане сумління і вказати на пастирську відповідальність за духовне стадо перед Богом і Церквою. Бо ж єпископат повинен бути зразком однозгідности у правлінні Церкви і прикладом єдности в усіх ділянках церковного і народнього життя! Всі мої переживання з того приводу — зневаги, душевні рани, словом, всі оці «стріли лукавого» вам відомі. Вони не були легші, як у в’язницях і на засланнях. І переживав я їх так само болюче, як переживав передше в’язничні тортури. Та сьогодні я дякую Всевишньому за те, що мене били, а не величали раби».
І на іншій частині цього ж Заповіту Патріярх Йосиф додає: «З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря».
«Ви знаєте генія українського народу, — казав нераз Блаженніший, — почекайте ще кілька років і побачите величезну зміну». Пригадую 12 років тому, коли то ректор Малої Семінарії з нагоди уродин Блаженнішого побажав йому святкувати наступні уродини на вільній Україні. Для нас це виглядало неможливе, але остаточно тепер це було б здійсниме, та Господь, зарядивши інакше, забрав до себе свого вірного слугу, першого нашого патріярха, дарувавши йому заслужену нагороду. Не дочекався він оцього воскресіння нашої Батьківщини, якого повноту і ми самі ще не дочекалися. Але візія покійного Патріярха поволі здійснюється. Між іншим, він знав про пророцтво Слуги Божого Митрополита Андрея про розквіт нашої Церкви і був переконаний, що інакше й не могло би бути.
Блаженніший старався про єдність наших Церков. «Друг друга обіймім», — говорив він і у Заповіті наказував: «Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але також бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям. Бороніть також інші християнські і релігійні громади на українській землі…». І додає: «Тож заповітую вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за ввесь український нарід і просіть всемогучого Бога, щоб він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріярха ту Української Церкви».
Блаженніший підніс на нові висоти наш обряд і нашу Церкву. Він її скріпив і попровадив дорогою, яку назначили його світлі попередники, починаючи Іляріоном і кінчаючи Слугою Божим Митрополитом Андреєм.
У тій боротьбі за права Церкви не можна добачати непослух Святій Столиці, як це не раз говорилося і писалося. Пам’ятаймо, що за єдність з Римом він став Ісповідником Віри. Він тільки старався виконати постанову II Ватиканського Собору, яка звучить: «Священний Собор постановляє, щоб права Східніх Церков були привернені згідно із старовинними традиціями. А за ці права треба було боротися». Ми маємо артикули з’єдинення і на основах тих артикулів і нашого рідного благочестя Патріярх Йосиф старався провадити нашою Церквою і титул Патріярха прийняв, не зважаючи на відмову Святішого Отця Павла VІ, якому він сказав: «Не визнаєте ви, то ваш наслідник визнає, або його наслідник. Бо це нашій Церкві належиться».
Про особу Патріярха Йосифа може найкраще висловився аргентінський єпископ Бонамін після першого виступу Блаженнішого Йосифа на ІІ Ватиканському Соборі (цитую):
«Митрополит Сліпий був ознакою одної епохи історії Церкви, якою міг бути Св. Атаназій у своїй епосі. Він був свідком християнської вірности правди у столітті страшних зрад, був могутнім голосом мовчазної Церкви в царстві злоби і нищення. Я слухав його більше з побожністю, ніж з увагою. Я хотів бачити його зблизька, бо то не все можна мати перед собою гори Гімалаї. Його постать пряма, як правда; кріпкий, як стовбур посеред бурі; обличчя гостроумне із шляхетним історичним профілем. Одначе, перед усім його погляд: спокійний і глибокий погляд тих очей, що бачили ввесь біль, як очі Данте в новому пеклі, що його створили атеїсти, які переслідують Божих дітей. Біль досвідчив його в огні, витесав його, немов з мармуру. Отці Собору, вислухавши промову українського Первоієрарха, пізнали ясність і глибину його думок, солідність аргументів, тонке відчуття усіх сучасних пекучих проблем без уваги на моральні і фізичні каторги. Всі переконалися, що це світильник, палаючий і блискучий. Він є одним із тих капітанів кораблів, яким Бог, мабуть, призначив переплисти бурхливі моря!».
Блаженніший постійно наголошував, щоб бути собою. Щоб ми знали, хто ми є. Нераз нам, питомцям Св. Софії, він говорив: «Нам треба святих і національно свідомих священиків. Якщо відняти святість від священика, то він стане бізнесменом, розминеться з покликанням і скоріше чи пізніше відійде, а якщо взяти національну свідомість, то такий перестане бути українським священиком і готовий, може і в доброму намірі, піти на службу тим, які хотіли б у нас затерти наше національне і релігійне «я».
У своєму посланні 1975 року Блаженніший наголошував:
«Тому, Український Народе, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим, підлещування і пониження, бо, на стид і сором, не бракує їх ще й нині в наших національних і церковних провідних кругах. Отрясися зі своїх вікових недостач, стань на ноги в Україні і на поселеннях! Нехай світ здуміється перед Твоєю силою, глибокою побожністю, красою і найвищою культурою! Час стати самим собою — і політично, і науково, і в мистецтві, і загалом культурно! Христова Церква об’єднує Тебе надприродною і природною силою. Народе, піднеси свою голову, випростуй свої руки й ноги (див. Євр. 12, 12). Будь одно, монолітом, і не шукай «чужих богів»!».
Постараймося ці слова зрозуміти і йти за вказівками Патріярха Йосифа, якого 100-ліття народження сьогодні прославляємо.
Про нього Папа Іван-Павло II писав:
«Його смерть огорнула нас усіх великою жалобою. Він був гідним наслідником праведного Митрополита Андрея Шептицького. Однак, прийшли гіркі часи для Української Католицької Церкви. Перейшов він ще раз через хресне пережиття і терпіння подібно, як Христос на Голготі. Не міг Кардинал Сліпий виконувати свого уряду, бо ж він був засуджений на 18 років заслання, терпіння. Він не заламався, але, як герой, достойно витримав. Коли вийшов на волю, то на свободі не спочивав, але посвятно працював для добра Церкви та свого народу. Верховний Архиєпископ відвідував українські католицькі громади по цілому світі, дбав про науку, оснував Університет св. Климента, видавав документи ти інші наукові праці. В наших молитвах просім Господа, щоб Господь гідно його винагородив за його терпіння, вірність Богові й Церкві та за всю його працю. Вічна йому пам’ять!»
