Помісна Українська Католицька Церква стоїть на порозі чотирисотнього ювілею історично-релігійної дати, коли Київська Церква прийняла унію з Римом у Бересті 1596 р. Це чотири вагомих століття, на протязі яких розвивалась і кристалізувалась та міцніла свята ідея Христової Церкви «щоб всі були одно». На протязі того часу водночас зростали й утверджувались українські національно-релігійні критерії, себто своєї помісности, своєї окремішности, Церкви з релігійно-національним обличчям. За той час історія на своїх сторінках записала чимало подій, які припали порохом і пішли в забуття. Власне тепер найкраща нагода їх собі пригадати, відпорошити і відкритими очима їх побачити, іншими словами, відсвіжити собі нашу історичну пам’ять, якою дехто під різними претекстами намагається жонглювати. Це зокрема помітно під сучасну пору в Україні і тут, у діяспорі. Незаперечною є істина — пізнай правду, а правда визволить тебе. Отже, ні більше, ні менше, постараймось пізнати цю святу і незаперечну правду, що припала порохом і дехто старається її представити такою, яка йому вигідна, а не такою, якою вона була. Власне, з перспективи чотирьох століть можна добре побачити, що було доброго, а що злого, що корисного, а що негативного.
Читаючи на цю тему статті деяких західноукраїнських автокефальників, вчорашніх православних російської Церкви, а передучорашніх греко-католиків, то не хочеться вірити, що можна так писати. Тут варто навести для ілюстрації уривок з промови чи статті на тему «Що дали так звані унії українському народові?», яка належить одному з промоторів автокефалії на західніх українських землях і промоторові собору УАПЦеркви в Києві, протоієреєві Миронові Сасу-Жураковському, ось його слова:
«В історії всякого народу є свої світлі і темні сторінки. Грядучі ж покоління з позиції поступу стараються коли не виправити помилки предків своїх, то хоча б не наслідувати їх в своєму сьогоденні. Такими темними і вкрай болючими сторінками нашого українського національно-релігійного життя є дві, з далеко зайшовшими наслідками, історичні події: так звані 1596 року Берестейська (Брестська) Унія та 1654 року Переяславська угода. Це стверджує не тільки Михайло Грушевський — цей незаперечний авторитет нашої історії, та кров’ю сліз серця свого праведного православного українського великий наш Кобзар — Тарас, але й запеклі уніяти — історики Томашевський і Липинський, характеризуючи ці унії-угоди ім’ям руїни.
Ці явища не були б для нас, українців, трагічними і ганебними, коли б вони проминули, немов та негода, чи пригода, що полишає по собі лише прикрий спомин… Та, на жаль, вони ще й сьогодні не перестають калічити українські душі.
Причиною Берестейської Унії були не тільки релігійно-церковні зацікавленості, скільки політичні. Наша Україна, тобто тодішня Українська Русь, прийняла християнство з тодішньої православної Візантії, хоча й ще до офіційно-остаточної, але давно вже практично поділеної Апостольської Православної Церкви на Східню із збереженням імени, і на Західню — латинсько-католицьку. Київська Митрополія, таким чином, була тісно пов’язана з Грецією, звідкіля й черпала духовно-церковну культуру, перетворюючи її в свою, собі тільки притаманну українську національну культуру й Церкву».
Скільки у вище сказаному наявної неправди! Як можна говорити про унії, маючи на увазі Переяславський договір. Чи це вияв незнання історичних явищ і подій, чи радше свідома дезінформація української людини, яка, об’єктивно кажучи, може не знати своєї історії, а історії Церкви зокрема. На жаль, це не є одиноке припущення, себто незнання, а друге є, свідомо впровадити українську людину у блуд. Так само можна сказати про названих «запеклих уніятів» Томашівського і Липинського. Чи вони були запеклі не сказано як і чи справді названі обидва були уніятами, бо, як нам відомо, Вячеслав Липинський не був уніятом, факично був римо-католиком.
Як бачимо, аргументація і фразеологія даної проблеми виразно випливає з арсеналу сталінської доби, за винятком того, що зникли слова «буржуазні націоналісти», але зате більше наголошено підпорядкованість, а навіть вислужництво УКЦеркви католицькій Польщі. Але в тому найбільше застрашаючим є те, що це робить людина, яка знає дійсну правду, людина, що посвятилась працювати у Божому Винограднику, яка має навчати українських вірних християнської моралі, етики і християнської любови, а всі ці прикмети у Христовій Церкві не мають і не знають жодних компромісів.
Ці і подібні факти утверджують сильне переконання, що конечно потрібно відзначити цей чотиристолітній ювілей Берестейської Унії, щоб з приводу цього представити широкій українській громадськості правдиву історію нашої Церкви і чому київські владики пішли на цей унікальний і відважний крок. Під тим оглядом вже з перспективи чотирьох століть можна буде об’єктивно подивитись не тільки на самі голі факти, але їх побачити на широкій панорамі українського церковного і політичного життя того часу.
Звичайно під цим оглядом можна почути різні голоси — чи варто і чи корисно про ці історичні події сьогодні говорити? Чи не краще про це мовчати, щоб не дразнити наших братів-православних? Не згадуйте св. Йосафата Кунцевича, бо це ж знову буде дразнити наших братів-православних. Варто ці моменти розважити і себе утвердити, чи справді мовчанка у тому відношенні принесе добрі чи, скажім, кращі плоди, як пізнати правду такою, якою вона була!
Варто підкреслити, що у нас не появилось належних історичних праць на цю тему. Мабуть, така мовчанка на цю тему була подиктована вже вищеназваними аргументами, щоб нікого не дразнити, щоб не роздирати ран, які, на жаль, ніколи не були загоєні. Нам тільки так здавалось, що вони загоїлись і забулись. Дійсні факти говорять про протилежне, а також виявляють повне незнання історії Церкви, бо в іншому випадку такі заклики, як ось наводимо, ніколи не появились би: «Українці, якщо бажаєте прискорити польське панування на своїй рідній землі, поспішайте до католицької Церкви — УКЦ». Також, якщо б автори «Деклярації Львівського крайового братства св. апостола Андрія Первозванного УАПЦеркви» знали історію України, то напевно були б не написали такої нісенітниці, яку нижче цитуємо:
«Ганьбою для українців є те, що і сьогодні долю їх Церкви вирішують дві церковні імперії — Московська патріярхія і Ватикан, які при цьому ігнорують існуючу і діючу УАПЦ». В тій же самій деклярації є також інше ствердження:
«Брестська Унія, як акт примусовий, в наші дні не зобов’язує свідомого українця…».
Це справді вияв незнання проблеми. Коли ж ідеться про імперії, то як можна ставити поруч московської патріярхії Ватикан. Та ж автор чи автори цієї Деклярації повинні були бути свідомі того, що коли б не втручання Апостольської Столиці і самого Папи Івана-Павла II, то український автокефалізм не мав би був можливости воскреснути. Де ж була українська автокефалія до того часу? Тоді, коли Українська Католицька Церква була у катакомбах, коли вийшла із підпілля і проводила відкриті демонстрації на вулицях Москви, сучасні західньо-українські автокефалісти сиділи спокійно і послушно підкорялись московській патріярхії. І пощо тепер показувати свою патріотичну грудь, а тих, які змагались за справжню Христову Церкву, були за те переслідувані, називається їх зрадниками, які бажають завести український нарід під польське панування, який є у цьому сенс?
Чи справді «Брестська Унія була примусовим актом»? Якщо не помиляємось, і ми цього певні, що київські владики їхали до Риму не під конвоєм. Якщо справді це був примусовий акт, то хто застосував цю силу до цього акту? Відомо, що Польща була схильна до того, щоб Берестейська Унія стала дійсністю, але силою нікого не примушувано. Польща сподівалась, що після підписання унії з Римом Українська Церква віллється у польську католицьку Церкву, але цього не сталось і з приводу цього Польща була дуже розчарована. Це ж незаперечні факти. Цей факт виразно підкреслюється і говориться в польській літературі на цю тему. Ми розуміємо, що автори «Деклярації…» не дуже турбувались, що є правдою, а що брехнею, для них було важно, щоб це мало гарне звучання і мало посмак високого патріотизму, а папір все видержить. Правда, папір все видержить і не почервоніє, але яка вартість того документу. Коли взяти до уваги, що братчики «Деклярації Львівського Братства…» бажають бути членами Христової спільноти, але написане в жодному випадку не вкладається у Христове вчення… Над цим, у першу чергу, треба призадуматись.
Тут варто б у першу чергу поглибити християнські засади Христового вчення і посилити християнську культуру, бо ці питання мають основне і універсальне значення.
Як бачимо, події на церковному полі в Україні, а зокрема у Західній Україні, нас переконують, що тепер є добра нагода, щоб відзначити чотири сторіччя існування Української Католицької Церкви. Берестейська Унія, що відбулася чотириста років тому, не тільки врятувала і зберегла окремішність Української Церкви, але також зберегла національне українське обличчя, це незаперечний факт. Це особлива нагода, щоб подивитись відкритими очима на події того часу. Застановитись над питанням, що дала унія нашої Церкви з Римом Україні. Також при цьому варто розглянути і проаналізувати питання, чому властиво київські владики пішли на унію з Римом, тоді коли галицькі владики залишились ще майже сто років православними, не визнаючи унії? Вони, себто галицькі владики, православна Церква, маючи за собою козацьку силу, яка була обороною православ’я, не залишилась православною, але майже після сто років без примусу визнала унію з Римом. До речі, вони прийняли унію не під силою тиску, як це стався перехід уніятів на православ’я під впливом московського православ’я. Ми ж також знаємо особливу визначну постать Мелетія Смотрицького, одного найбільшого поборника унії, одного з найкращих полемістів на цьому полі і в кінці ніхто його не примушував, не обіцяв мітр з сяючими самоцвітами, що йому давали православні, а він не прийняв і перейшов на сторону уніятів. Також варто б застановитись і зважити, що дало Україні православ’я, а що католицизм. Звичайно, цього питання не розглядати у площині, хто кращий, але у площині фактів, бо під тим оглядом оперуємо стереотипами, а зокрема православні автокефалісти.
Православ’я нас вело до Москви. Після бою під Полтавою по православних церквах на Україні виклинали гетьмана Івана Мазепу. Ні більше, ні менше православні церкви на Україні були в більшості осередками русифікації.
Коли ми ці питання проаналізуємо, тоді побачимо, чому українська інтелігенція на Україні була індиферентна до релігії, тоді ми зрозуміємо, чому Володимир Винниченко був більше прихильний до Української Католицької Церкви. Чи можемо похвалитись Коліївщиною, яку інспірувала Катерина II, під час якої пролилось багато не тільки польської, але також уніятської крови, бо ж вони ставали в обороні козацького православ’я. Чим закінчили оборонці православ’я, православна Москва, а точніше Катерина, яка була інспіраторкою повстання, православного Ґонту віддала Польщі для покарання, а Залізняка заслала на Сибір.
Варто б також глянути, де українське православ’я, як таке було нотоване, чи воно здобулось на справжні українські релігійні вартості, чи воно було тільки обмежене до цареславія. Можна і треба проаналізувати світлий період українського православ’я за митрополита Петра Могили. Якщо ж ідеться про Українську Автокефальну Церкву з 1921 року, то вона була сама в собі і не мала можливости розгорнути своєї діяльности, бо була зліквідована більшовиками. На жаль, і сьогодні УАПЦ є тільки сама в собі і не спромоглась вийти у широкий світ. Бажаємо того, чи ні, але українське православ’я напевно не стане ще одним церковним центром. Можна радіти, що УАПЦерква стала патріяршою з Патріярхом Мстиславом на чолі, але водночас можна тільки жаліти, що Патріярх Мстислав є тільки патріярхом для Української Автокефальної Православної Церкви, а не об’єднав всіх Українських Православних Церков. І знову ж тут виявляється трудність з канонічністю.
Поруч цього конгломерату різних проблем слід не забувати, що таки на Україні існує Українська Православна Церква під керівництвом митрополита Філарета (Денисенка), який у більшості охоплює парафії на східніх українських землях, хоч має також парафії у Західній Україні. Треба з тим рахуватись, що ця Православна Церква не зникне, вона буде діяти і скоріше чи пізніше з нею треба буде шукати спільної мови. Правда, Церква Філарета підлягає московському Патріярхові Алексієві II, але ж до тієї московської патріярхії ще вчора належали майже всі сучасні автокефальники. Автокефальна Православна Церква на чолі з Патріярхом Мстиславом у Бавнд-Бруку в основному сконцентрована на українських західніх землях і частково у діяспорі.
Дивно і незрозуміло, а можна з певністю сказати, навіть шкідливо, що УАПЦерква називає себе «козацькою Церквою». На цьому тлі увипуклюється Українська Католицька Церква, яка на протязі майже чотириста років існування перейшла тяжкі проби життя, суворого переслідування православним цареслав’ям, польським шовіністічним римо-католицизмом, після того більшовицьким комунізмом, а сьогодні несподівано одержує незаслужені удари зі сторони західньо-українських автокефалістів, яких беззастережно піддержує УАПЦ у діяспорі. З одної сторони і другої старались і дальше стараються проковтнути Українську Католицьку Церкву, але це не вдалося у далекому і близькому минулому і не вдасться тепер, коли УКЦерква при Божій допомозі, на твердих основах Христового вчення утверджує своє відродження.
Унія Помісної Української Католицької Церкви з Апостольською Столицею, що проіснувала майже чотири сотні років, виявилась правильною. Це одинокий шлях, що веде до святого Господнього бажання, щоб усі були одно. У складні й критичні моменти наша Церква одержувала допомогу зі сторони Апостольської Столиці і в загальному зі сторони вселенського католицького світу. Зокрема велике братівське зрозумінні допомогу виявив до нашої УКЦеркви Папа-поляк, слов’янин Іван-Павло II. Ми не повинні забувати того часу, коли ми все втратили і опинились поза межами нашої батьківщини, майже голіруч. Апостольська Столиця простягнула нам, українцям, без різниці на релігійні відмінності, допоміжну руку, допомогла установити і вдержувати наукові центри і установи у Европі. Для прикладу можна назвати науковий центр НТШ у Сарселі, підтримувала харитативні установи, вдержувала українські семінарії у Франції і Римі. Це було у ранні роки нашого еміграційного життя.
Отже ні більше, ні менше існує особлива потреба відзначення чотирисотнього ювілею, щоб не тільки відбути святочні і молитовні паради, концерти і бенкети, що має своє значення також, але у першу чергу влаштувати наукові конференції, симпозіюми і дискусійні панелі та після того видати і поставити на полицях бібліотек серйозні наукові праці, яких сьогодні відчувається великий брак. Було б побажаним, щоб у цих наукових конференціях у дусі екуменізму і діялогу брали участь і наші брати православні, це вийде на користь не тільки Церкви, але й українського народу, бо це одинокий шлях, який веде до того Божого невідкличного — «щоб усі були одно».
З досвіду відзначення тисячоліття християнства Руси-України підготовку відзначення чотиристолітнього ювілею нашої Церкви належить починати вже сьогодні.
