Вже давно писав до журналу «Патріярхат». Час так скоро біжить, ледве оглянувся, а вже проминули два Великодні, насичені подіями в Україні, як і також у діяспорі. Часописи переповнені Великодніми Посланнями для українських християн цієї земної кулі. Одні писані дуже щиро, другі менше, залежно від настрою і літературних здібностей авторів.
На «більшу» увагу заслуговує Послання Патріярха Мстислава, а сьогодні Голови Української Автокефальної Православної Церкви у цілому світі. У Патріяршому Посланні є «побажання» для Української Католицької Церкви, як і також для Ватиканської Держави. Не знаємо, хто є автором цього Патріяршого Послання. Чи писав його сам Патріярх, чи може хтось інший. Можна сперечатись, чи цього рода послання надається для Святочних Днів Христового Воскресення. Можна теж сумніватись, чи такого формату і змісту послання підходить самому Патріярхові Української Автокефальної Православної Церкви ще і так у поважному віці. Ми віримо, що це великий Божий Дар, даний людині прожити 93 роки. 93 роки — це патріярший вік, що вимагає пошани не тільки від свого оточення, але і теж від свого власника. Думаємо, що в ніякому разі не годиться цей патріярший вік надуживати. Людина зобов’язана в першу чергу сама себе шанувати, бо тоді має повне моральне право подібної пошани вимагати від других. Прикро є сьогодні ці самозрозумілі речі пригадувати. Живемо в часі, коли нам потрібно якнайбільше пошани між собою. Ми мусимо приєднувати собі приятелів, щоб за нас і про нас говорили світові, боролись з нами за наші права жити свобідно, подібно як живуть інші народи світу. Якщо декому сьогодні важко погодитися із існуванням Української Католицької Церкви в Україні, то така людина дійсно має до розв’язання проблеми, над якими мусить солідно попрацювати, щоб на будуче у святочні Великодні Дні не спричинювати релігійного ферменту і несмаку в українському християнському світі!
Для Української Католицької Церкви в Галичині поворот Верховного Архиєпископа Мирослава-Івана Любачівського до Львова є великою подією. Цей поворот морально і духово відновить і скріпить основи християнського життя в Галичині. Він побудить усіх до його поглиблення, скріпить оптимізм і віру в остаточну нашу перемогу. Ми є зобов’язані цікавитися життям Української Католицької Церкви в Галичині, їй допомагати, її боронити. Ми віримо, що вона дуже причиниться до відродження української національної свідомости в цілій Україні. Українська Католицька Церква мусить продовжувати свою світлу місію дальше, як це подібно робила у минулому, коли у її проводі стояв митрополит Андрей Шептицький. Українська Католицька Церква в Галичині мусить стати взором, бо на неї будуть звернені очі цілого християнського світу, а в першу чергу України.
Ми, в Україні і діяспорі, мусимо вчитись жити у згоді чи релігійно, чи суспільно, чи політично і виявити свою особисту культуру пошани один до другого, як і також велику толерантність. Ми мусимо вчитися контролювати власні емоції і почування і не дозволити їм панувати над нашим розумом. Нам конечно час до часу дивитися на себе більш критично і переводити у себе ті конечні репарації, що спричиняють нам клопоти у нашому релігійному, національному, суспільному і політичному житті.
3иновій Гіль
