В другій половині місяця грудня 1983 р. українська преса принесла на своїх передових шпальтах вістки про те, що Апостольська Столиця, себто Папа Іван Павло II, номінував єпископа на опорожніле місце до Саскатуну — Канада протоієрея Василя Філевича і утворив нову єпархію з осідком у Пармі, Огайо (США) з єп. Робертом Москалем на чолі. У цих інформуючих вістках виявився цікавий елемент. У повідомленні про єпископа-номіната о. Василя Філевича була подана інформація, що Папа Іван Павло II номінував «згідно з вибором Синоду Української Католицької Церкви» («Свобода», 31 грудня 1983 p.). У офіційному повідомленні митрополита Стефана Сулика у Філядельфії з 20 грудня 1983 p., подано: «Його Святість Папа Іван Павло II створив нову єпархію для вірних Української Католицької Церкви в ЗСА з осідком у Пармі». Дальше слідує всяке славословіє про Папу Івана Павла II та його велике зацікавлення східніми Церквами та про те, що він робить все можливе для їх розвитку… А під кінець повідомлення подано, що нова єпархія названа іменем св. Йосафата.
Хоч рішення й ухвали Священного Синоду з лютого 1983 року досьогодні не були проголошені до публічного відома, то все ж таки деякі деталі про те, що було обговорювано на синоді, стали відомими. Так було подано, які питання синод обговорював. В кулуарах було говорено, що справа конфлікту на терені Англії буде полагоджена. Вирішено, що єп. А. Горняк буде перенесений до Саскатуну. Ця таємниця скоро стала «публічною тайною». За стовідсоткову правдивість цієї інформації не ручаюсь, але така інформація була поширена у римських колах, а згодом поширилась і поза Римом. На жаль, не було жодної згадки про те, що під час синодальних нарад була мова про утворення нової єпархії в США.
Виглядає, що синоди з ласки папи справно діють хоч у справі висування кандидатів на нових єпископів. Від деякого часу немає тих несподіванок з номінаціями на єпископів, що на протязі довшого часу ватиканськими чинниками практикувались. Але все ж таки виявилась дивною справа утворення нової єпархії. Хто це вирішив, який саме форум — український чи ватиканський. Коли виходити з існуючого стану нашої Помісної УКЦеркви, яка стала на синодальну базу, з якою всі наші єпископи погодились, і в тому немає жодних заперечень, то треба б ту синодальність практикувати та згідно з нею діяти, себто спільно, бо на цьому також базується синодальність. Отже, тут ідеться не про декляративну й на експорт, але дієву єдність нашої Помісної Української Церкви, єдність наших владик.
Це гарно й похвально, коли наші владики, зокрема в США, закликають українську громаду до єдности, бо це шлях, який може дати кращі плоди нашої праці, але було б ще краще, якби наші владики дали добрий приклад і діяли об’єднано й спільно. Якщо б так було, то Владика Стефан не потребував би звертатись з окремим посланням в Україну, себто з своїм власним, бо було спільне — Соборне Послання, і показати нашим братам та сестрам в Україні, що наша Церква діє спільно, об’єднано, а не кожний собі єпископ чи митрополит окремо.
Повідомлення про утворення нової єпархії не говорить про те, що ту справу рішав синод нашої Церкви. Значить, була якась сепаратна дія від інших владик. Можна припускати, що це зробила на власну руку без жодного доручення, жодної сугестії з української сторони Апостольська Столиця. Це можливе, але малоправдоподібне.
Залишається відкритим питання: хто в цьому був найбільше заінтересований? Логічно випливає, що цього не могли висувати інші наші владики поза США. Отже, правдоподібно, це були виключно наші владики в США, а в першу чергу владика Стефан. Не відомо, які були в цьому рації чи причини? Напевно, якісь причини були? Можливо, якісь внутрішні причини приневолювали до такої розв’язки? З цього випливає, що наші владики в США секретно звернулись у цій справі до Апостольської Столиці, а Папа Іван Павло II погодився на запропоновану пропозицію і дав своє одобрення. Як виглядає, все це робилось у великій таємниці. Цікаво, чи було повідомлено про це голову Помісної УКЦеркви Патріярха Йосифа?
Якщо вже справді така велика ласка сплинула з ватиканських висот на сепаратну дію наших владик, то чи конечним було новостворену єпархію називати іменем св. Йосафата? Чи конечним є повертати до того, що знову роз’ятрює рани? Знаємо, що ми зближаємося до нашого тисячоліття християнства на Україні та бажаємо його гідно, достойно, величаво та святочно відмітити разом — спільно з нашими братами й сестрами-православними. Тоді ми не були ні католики, ні православні, а просто українці-християни.
І в даному випадку, якби вони, себто владики, були взяли собі за приклад Папу Івана Павла II і його звернення до протестантів з приводу ювілею Мартіна Лютера, то, напевно, до цих питань підійшли б по-іншому.
Куди краще було б, коли б наші владики, якщо не всі бажали б, то хоч частина з них, звернулись до Папи Івана Павла II, щоб у Польщі для українців-католиків було призначено їм власного єпископа. А поруч з тим просили Апостольську Столицю, щоб вона звернулась до польської Церкви у Польщі й побожного польського народу, щоб вони повернули Українській Католицькій Церкві у Польщі їхні церкви. Адже у християнському світі можна просити й сподіватись, що прохання буде вислухане.
З повищого видно, як нам тяжко порвати з минулим і почати нове здорове, продуктивне й творче церковне життя. Ще і ще раз прочитаймо й пригадаймо собі ухвали Вселенського Собору Ватиканського II по відношенні до Східніх Церков. Патріярший устрій, синодальна система, — це не сепаратна, але спільна дія всіх українських владик однієї Помісної УКЦеркви. Варто б було цих ухвал придержуватись і їх практикувати у житті наших Церков.
На закінчення висловлених думок вітаємо Владику-номіната, мітрофорного протоієрея Василя Філевича, та бажаємо йому багато сил, здоров’я та успіхів у відповідальній душпастрській праці у дорученій йому єпархії. Так само бажаємо багато успіхів у самостійній єпископській праці Владиці Робертові М. Москалеві у новоствореній єпархії та відчуття, що наша Церква потребує не словесної, але діючої єдности.
М. Г.
