Навколо віддачі колишнього катедрального храму св. Івана Хрестителя у Перемишлі утворилась неприємна, антиукраїнська ситуація. Серед польського населення відродились, що були на деякий час приспані, гострі антиукраїнські стереотипи і говориться про українця-різуна.
Польське побожне населення з монашим чином оо. Кармелітів Босих, що силою було забране за комуністичної влади, належало б, згідно з Божими законами, повернути. Ідеться тут про українську катедру у Перемишлі. Факти, які твердять, що історично це була власність оо. кармелітів, нас не дуже переконують, бо є протилежні факти, а саме документи купна. Якщо справді це була власність оо. кармелітів, то чому вони цієї вимоги не зробили у міжвоєнні роки, себто за Річі Посполитої Польської? Тоді не було навіть про це натяку. Це говорить багато. Зрозуміло, легко було забирати, але тяжче віддавати.
У цій справі редакція одержала листи з докорами, чому ми не боронимо української позиції, дивіться, що пишуть і говорять проти нас поляки, які виписують різні образливі плякати, тризуби на шибеницях і т.д. Звичайно, все це боляче і прикре, але редакція вважала за доцільне не встрявати у цей конфлікт, який вив’язався між польською церковною ієрархією і польським населенням, оборонців оо. кармелітів, бо польська ієрархія і Папа Іван-Павло II заявились, що Українській Католицькій Церкві належить повернути храм, який зараз мають оо. кармеліти. Отже, конфлікт був і є між поляками, а, на жаль, вся жовч виливається на українців. Редакція вважала доцільним у цей конфлікт не встрявати.
13 квітня ц.р. відбулась інтронізація на Перемишльського Епарха єп. Івана Мартиняка, яка мала відбутись у катедрі св. Івана Хрестителя. Оборонці оо. кармелітів і самі оо. кармеліти не впустили нашого Владику Івана Мартиняка, а інтронізація відбулась у катедрі єп. Токарчука. Як подає «Нови Дзєннік» за 16 квітня 1991 p., що група українців з деяким обуренням не пішла до римо-католицької церкви на інтронізацію. Українці-католики у Польщі багато натерпілись і повинні ще терпеливо у дусі християнської любови видержати, а не наслідувати побожних поляків, які з приводу цього конфлікту рвуть портрет Папи Івана-Павла ІІ і нехтують рішеннями польської ієрархії.
Наша подивугідна терпеливість у минулому нам не пошкодила і, напевно, вона не пошкодить і тепер. Ми можемо мати оправданий жаль до наших сусідів поляків, а в першу чергу до монашого чину, що діє і працює на славу Божу і добро польської Церкви, що вони пішли на непродумані і драстичні акції, які відкривають призабуті рани і діють проти християнських засад. Тішимось, що не всі поляки у Перемишлі солідаризувались з цією акцією отців-кармелітів і їх ніби оборонців. Добрий приклад для цього дала газета «Жицє Пшемиське» за 20 березня 1991 р. Можемо до цього тільки сказати — Господи, Господи, прости їм, бо вони не знають, що роблять.
М. Г.
