Щоби читати, мусимо вивчити азбуку, навчитися складати букви в слова, слова — в речення…
Щоби розібратись в якомусь процесі ЧИ ЯВИЩІ науки, техніки, виробництва, історії, культури — потрібно мати професійні знання та досвід…
Щоби зрозуміти твір мистецтва (будь-якого: архітектури, скульптури, живопису), подібна підготовка не вважається потрібною?! Тут достатнім критерієм оцінки ширшого загалу вважається лише достатнім: «подобається» чи «не подобається». При цьому нікого не застановляє, що його особистий смак формувався, як правило, випадково, безладно, під впливом найбільш поверхневих суджень, в основі яких, як правило, домінує вимога подібності намальованого до природи.
Саме таким «не подобається» затаврував ширший загал практично все мистецтво XX століття з усіма його пошуками нових форм та інтелектуалізацією змісту. В результаті — музейні залі світять пустками, на презентації виставок приходить вузьке коло причетних митців та мистецтвознавців, яке є самодостатнім. Одні малюють, другі про це пишуть. Але ця прірва між мистецтвом та «страшно далеким від нього народом» — це є напівбідою нашої сучасної культури. Все одно вітчизняного арт-ринку у нас практично не існує. Митці або виїжджають, або малюють на продаж за кордон. Отож, може і ліпше, що некредитоспроможна більшість «не розуміє», що втрачає.
Значно гірша, набагато гірша є ситуація там, де мистецтво змушене перетинатись із недосвідченістю оточуючого середовища. Ще гірше — від нього залежати. В церкві. В церкві, сакральне мистецтво якої (від «сакрум» — «святиня», тобто церковне мистецтво) покликане голосити ідеї християнства мовою образотворчого мистецтва так, як священик голосить їх за допомогою слова.
«Сакральне мистецтво є складовою частиною апостольської та душпастирської праці, спрямованої на наближення людини до Бога. Для того, щоби творити для церкви, перш за все необхідно ознайомитись з християнською релігією, проблемами сакрального мистецтва, його історією, розвитком, формами, цілями», — написано у програмі відділу сакрального мистецтва, нещодавно відкритого при Львівській академії мистецтв. Відкрито у Львові і Богословську академію, де викладають і історію сакрального мистецтва. Але жодного випуску ще не встигло відбутися. Отож, це — праця на перспективу. Згодом матимемо віруючих і розуміючих проблеми віри митців та освічених священиків. А сьогодні?.. Сьогодні, на жаль, маємо те, що маємо.
Десять днів тому в маленькій церковці Святого Йосипа, що тепер є манастирською церквою сестер чину Святого Вікентія (на вул. Залізняка) було демонтовано новий іконостас церкви. Демонтовано за ініціативою протоігумена Михайла Волошина та отця Леоніда Григоренка. Іконостас сучасний, тобто про знищення пам’ятки культури, наразі, не йдеться. І тому, на перше око, конфлікт полягає лише у одиночному випадку неспівпадіння смаків та поглядів на сучасне церковне мистецтво художниці Іванни Крип’якевич-Димид, автора іконостаса та панотців, за якими пішла частина парафіян. Замовлення було зроблено і проект іконостасу було ухвалено, але попереднім манастирським керівництвом, а новому робота «не сподобалась». Тому, хоча на монтаж іконостасу було отримано дозвіл Епархії, а богословська та мистецька інтелігенція вітала його створення, він простояв недовго. Його було демонтовано, фактично — знищено. Адже іконостас мав бути частиною цілісного задуму серйозного, талановитого, глибоко віруючого митця Іванни Крип’якевич-Димид, створеного і виплеканого нею саме для цієї церкви. Те, що він ще існує де-факто, і художниця може передати його де-інде у ту церкву, де він «сподобається» — нічого не змінює. Іконостас було створено у подарунок саме для цієї церкви. Він був нею натхнений: дещо аскетичний за манерою (адже церква є манастирською: метал — символ міцности віри, темні суворі лики Христа та Богородиці — апеляція до візантійського коріння української культури, гармонійно лаконічна мова ранньо християнської символіки у дещо (зовсім ледь-ледь) осучаснених форм). Достатньо простими та достатньо традиційними засобами (все геніяльне — просте) було створено унікальну атмосферу для медитації, настроєву, глибоку, дивовижно чисту та урочисту.
На жаль, не зрозумів цього пастир, відповідно, не зрозуміла і його паства. Ширший загал (натовпом називати не хочеться, народом — язик не повертається) не потребував лекцій відомих львівських мистецтвознавців, які намагались йому за кілька годин пояснити різницю між «іконою» та «образом», мистецтвом та «кітчем». Аби хотіти зрозуміти подібні речі, потрібна неабияка праця душі. Солодкаво-сантиментальні, у найдешевшому виданні образи цього не вимагають. Апелюють до найповерхніших, найпримітивніших емоцій: Христа, що спливає кров’ю, Богородиці, що плаче над дитям. Колись іконописець сорок днів постив перед тим, як розпочати писати ікону, всі фарби, дошка навіть вода святились. До закінченої ікони вставали на молитву всім манастирем… І тільки тоді ікона оживала. І ставала тією гранню, яка проявляла однаковість суті Божої та людської духовности. Саме тією гранню, до якої піднімалась людина творча, аби відчути Бога, який, матеріялізуючи в мистецтві свою безтілесну сутність, до цієї грані мав спуститись. А тепер екстрасенси з рамками та датчиками дивуються потужності енергетичних полів давнього іконопису…
XIX століття завдяки вдосконаленню друку та винаходу фото отримало можливість тиражувати твори мистецтва, в тому числі і мистецтва сакрального. А тут іще долучились плоди Ренесансу (епохи Відродження) з його логікою, що якщо людина створена за образом і подобою Божою, відповідно, зображення Бога має нагадувати реальну людину, може дещо ідеалізовану. Мікельанджело це вдавалося… А от академізові, на жаль, не вдалося. Взамін одухотворенної ікони — джерела духовности наших предків, було запропоновано солодкаву, сантиментальну картину на релігійний сюжет, видану до того ж масовим тиражем. Австрійські «олєодруки», доступні найбіднішим верствам, сформували мистецькі смаки не лише простолюддя, а й священичого стану. Якими ж незугарними мали виглядати шедеври сакрального іконопису 400-500-річної давности в очах як панотця, так і селянина при порівнянні із сантиментально солодковим зображенням Марії, яка виглядала, «як жива». Не потрібні вже нікому ікони заходились фанатично рятувати митрополит Андрей Шептипький та директор новоствореного ним Національного музею Іларіон Свєнціцький. Ними для нас було збережено тисячі безцінних шедеврів, але на формування масового смаку це, на жаль, не вплинуло. Як не вплинула міжвоєнна творчість митців Петра Холодного, Павла Ковжуна, Михайла Осінчука, Юліяна Буцманюка, Дядинюка, Олени Кульчицької, Осипа Куриласа, Антона Монастирського та інших, яка була краплею в морі. Практично не було жодної церкви в Галичині, в якій не було б Плащениці, або образу, виготовлених кольоровим друком. До них молились наші бабусі. Наші матері молились вже до фотографій з цих образів, спроваджуваних по базарах з-під поли в часи войовничого атеїзму.
Результатом цього процесу маємо, в першу чергу, священика, який сповідує сальоно-сантиментальне малярство і не може примиритись з усім, що нагадує суворо-аскетичну велич Візантії та відповідно скеровувану ним паству. Єдиним вирішальним аргументом в оцінці новонамальованої ікони (при сьогоднішньому маштабі церковних новобудов потреба в творах релігійної тематики величезна), представленої митцем замовникові, є «нам підходить» цей образ, або «нам не підходить». Як правило, «не підходить» те, з чого ми виросли, що є продовженням наших традицій, тобто все те, що нагадує візантійську ікону. Австрійські «олєодруки» живучі і сьогодні. Образочки з голубами, які оточують Марію, Христос в житі з апостолами, Христос з місяцем над Ієрусалимом — вершина, зразок того, що хотів би мати в себе в церкві панотець, а парафіянин — в себе в хаті на стіні.
Малярська концепція талановитих сучасних митців, їх бачення і розуміння іконопису та розпису, його стилю, характеру, покликання, як правило, протилежна смакам пароха і парафіян, отже, сторони не доходять згоди.
Відповідно, в незалежній Україні, на шостому році її існування, за патетично задеклярованим фасадом відродження її культури, духовности. Церкви панує хаос і безвідповідальність. Не усвідомлюючи того, масово, набагато більше, ніж за часів еуфорії атеїзму, нищаться пам’ятки історії та культури церкви. Нищаться, головним чином, нефаховим «оновленням». Вирішальний голос у справах, які вимагають глибоких мистецьких професійних знань, належить священикам, в основній масі, в цьому питанні абсолютно некомпетентним. Ремонтує, малює, прикрашає, відновлює, як правило, хто і як хоче. На свій смак. Думка та знання істориків мистецтва при цьому абсолютно ігноруються. Це нагадує розмову сліпого з глухим: одні не бачать, що другі не чують. Кажуть, що при Епархії УГКЦ існує мітичний комітет чи управління, яке слідкує за цими справами, регулює їх. Якщо брати до уваги результати, то це управління або некомпетентне, або бездіяльне, або ж взагалі його не існує. Під його маркою виконуються роботи антимистецькі, безвартісні, відкрито «кітчові». При цьому часто нищаться залишки давнього мистецтва, яке фахівці-реставратори в стані були би врятувати та відновити, якщо б їм надали цю можливість. Ця некомпетентність наносить величезну шкоду як матеріяльну, так і моральну «… і живим, і мертвим, і ненародженим…». В цій ситуації не доводиться говорити про мистецтво взагалі. Коїться злочин, злочин «чорнобильського маштабу», про який не має згадки ні в декалозі, ні в церковних заповідях, ні в карному кодексі. Це злочин перед своїм народом, його культурою, майбутнім наших дітей та онуків. До цих мальовидл будуть звикати дитячі очі, вони стануть для них зразком прекрасного. З цим розумінням вони підуть в життя, і таким передадуть його своїм дітям.
Боячись нанести образу смаку та звичкам вірним сьогодні, Церква втрачає своє завтра. Наше з вами завтра.
Якщо ми знайдемо в собі громадянську сміливість сказати вголос, що на шляху відродження нашої так довго гнаної, так щиро і вірно шанованої УГКЦ існує цей «камінь спотикання», очевидно, знайдеться можливість і прибрати його з дороги.
