Українська Православна Церква (в єдності з Московським Патріархатом) 13 серпня 2014 року отримала нового предстоятеля – Митрополита Онуфрія Березовського. Цей вибір був з очікуваних, оскільки владику називали одним із претендентів на престол, тим більше що з лютого він виконував обов’язки місцеблюстителя митрополичого престолу.
Передвиборчий смітник
Останніми роками Митрополит Володимир Сабодан був важко хворий, а тому боротьба за київський престол розгорнулася доволі давно і часто нагадувала боротьбу за владу в політичній партії. Понад два роки тому в УПЦ (МП) була спроба вчинити переворот, на чолі якого стояли одеський і донецький владики. Але путч був невдалим – лиш виявив внутрішню слабкість єпископального кола, яке не змогло захистити Церкву від перевороту. Митрополит Володимир одужав, було змінено керуючого справами, але нікого з путчистів не покарано. Новий керуючий справами владика Антоній Паканич почав зміни в Церкві, не забуваючи про неминучі предстоятельські вибори. А в УПЦ то також виклик: на кого орієнтуватися – на Москву чи на Київ? Його виступ від імені Митрополита Володимира в Москві на святкуванні в Патріарха Кирила на початку 2013 року був таким, аби на нього звернули увагу: і на «розкольників» клятих наїхав, і уніятів підступних у всьому винними зробив. Як таке могло не сподобатися МП? Залишалося усувати контркандидатів. Спокій в УПЦ після путчу не тривав довго – рік тому виник скандал з так званим зникненням монахинь у Києво-Печерській лаврі, до якого нібито був причетний владика Олександр Драбинко, особистий секретар Митрополита Володимира Сабодана. Отримати достовірну інформацію від речників УПЦ тоді було неможливо, а тому в ЗМІ виникали різноманітні трактування та неправдиві тлумачення. В УПЦ з одного боку звинувачували ЗМІ у перекручуванні, а з іншого – щоби відвернути увагу від внутрішніх проблем, почали нову хвилю інформаційної боротьби з греко-католиками. Наприкінці 2013 року просочилася інформація, що в Блаженнішого Володимира виявили ще одну важку недугу. Проте в цей час країну більше турбувала доля Майдану, а також ставлення УПЦ (МП) до цих подій. Тим більше що весь тодішній режим на чолі з Януковичем чітко себе ідентифікував з цією Церквою. І в ній самій були як ті, що брали участь у Майдані (переважно прості віруючі й поодинокі священики), так і ті, що організовували загони «тітушок» чи проклинали Майдан. Апогеєм став ганебний виступ лаврського владики Павла, який на урочистостях, присвячених Дню Соборності України, порівняв Януковича з… Христом, за яким він готовий іти до кінця. Варто зауважити, що на це не було жодної реакції єпископату УПЦ (МП) – тільки обурливі заяви клиру і мирян. Цим виступом владика Павло остаточно перекреслив свою кандидатуру на виборах майбутнього предстоятеля, особливо після того, як рідний йому режим упав, а він сам змушений був замітати сліди співпраці з ним. Ще більші виклики перед УПЦ (МП) постали в умовах відкритої російської агресії в Криму і на сході України. І хоча кримські єпархії ще залишаються у складі УПЦ, серед місцевого клиру неприхованою є радість від «возз’єднання» з Росією. Не приховаєш і факту, що на Донбасі частина клиру УПЦ (МП) активно підтримує сепаратистів, сподіваючись такого ж «возз’єднання». До всього цього провід Церкви опинився в центрі скандальних матеріалів та сюжетів у ЗМІ, скерованих в першу чергу проти митрополита Антонія. До них однозначно був причетний владика Олександр Драбинко, який звинувачував керуючого справами в тому, що той мав стосунок до скандалу з викраденням черниць, до тісної співпраці з режимом Януковича. У відповідь проти владики Олександра також посипалися звинувачення, зокрема, в причетності до нечистих заробітків та зловживанні авторитетом Блаженнішого Володимира. Що в цьому чорному піарі правда, а що ні, важко перевірити. Але загалом все це працювало проти іміджу УПЦ (МП), який за ці місяці і так був сильно зіпсутий. У цю передвиборчу боротьбу зі значним відставанням вклинився (або його вклинили) митрополит Вінницький Симеон. У інтерв’ю ЗМІ він займав чітко проукраїнську позицію, публічно підтримував АТО (рідкісне, треба сказати, явище серед єпископату УПЦ). Про нього говорили як про президентського ставленика. Але його старт як кандидата був дійсно запізнілий – фактично вже після смерті Блаженнішого Володимира. У той час як інші кандидати вже кілька місяців працювали на свій імідж, особливо владика Антоній через власних піар-агентів. Натомість місцеблюститель митрополичого престолу владика Онуфрій Березовський був поза усім цим, вийшовши на загальноукраїнський рівень тільки після обрання місцеблюстителем. Таке враження, що він перебував у іншій реальності, сформованій людьми з його оточення і власним небажанням бачити очевидні речі. Останніми місяцями спілкувався або з наближеними журналістами, або ж із російськими. Своїми заявами про братовбивчу війну, скаргами на українські ЗМІ та на вояків викликав відверте обурення, оскільки таким чином повторював московські штампи. Дійшло до того, що пожалілися на нього само‑ го, і навіть народні депутати поставили питання про те, що він симпатизує сепаратистам. У такій атмосфері наблизилися самі вибори нового предстоятеля. Здавалося, навіщо весь цей бруд у ЗМІ, навіщо паплюжити колег по Архиєрейському Собору, з якими ще працювати? Тим більше що вибори відбувалися саме на рівні цього Собору без участі ЗМІ. Не виключено, що то був комплекс заходів з метою псування репутації певних владик, аби учасники електорального Со‑ бору вибирали «непублічну» особу. Але як таке може бути на виборах предстоятеля найбільшої в Україні Церкви?
Новий предстоятель – старі проблеми
Митрополита Онуфрія обрали в другому турі. Він набрав 48 голосів із 74-ох. На другому місці опинився владика Антоній, далі – митрополит Симеон. Інтерес у соціальних мережах викликали чотири голоси, віддані за владику Павла з Лаври. Чим керувалися ті, що голосували за владику Онуфрія, важко сказати, але, ймовірно, вони були за стабільність, сподіваючись, що це буде продовження курсу Митрополита Володимира. Від УПЦ (МП) почали з’являтися позитивні відгуки про дотеперішню діяльність владики Онуфрія. Найперше – про його скромність щодо матеріальних благ (зовсім незвично для столичних, особливо лаврських єрархів), про його монаше молитовне життя, про аскетизм і прямолінійність, про літургійний традиціоналізм і моральний консерватизм. Що стосується останнього, то всепроникний інтернет не міг не «пригадати», як свого часу владика Онуфрій виявив м’які симпатії до ультраконсервативного єпископа Чукотського Діомида, позбавленого за свої погляди сану в РПЦ. Чукотський владика критикував РПЦ за участь в екуменічних зустрічах. Згадали й про байдужість до політики буковинського владики, хоча відомо, що УПЦ в цих краях завжди підтримувала Партію регіонів. Та й політика – це не виключно ставлення до виборів і партій, це і суспільний світогляд, стан історичної пам’яті тощо. І з цим у владики Онуфрія, здається, все також зрозуміло: його сприйняття низки подій та процесів (таких як, наприклад, Голодомор 1932 – 1933 рр., культ царської сім’ї на Буковині) є маркерами, за якими можна поставити діагноз: його світогляд – «русскій мір». Це стало зрозуміло особливо у час його місцеблюстительства. Священний синод, який обрав буковинського владику місцеблюстителем, відбувся 24 лютого – відразу після загибелі бійців Небесної сотні, втечі Януковича і переходу влади до опозиції. Крім того, цей синод прийняв дуже важливу заяву-оцінку згаданих подій, у якій ішлося: «ми однозначно засуджуємо злочинні дії тієї державної влади, що спровокувала кровопролиття на вулицях та майданах золотоверхого Києва». Але, як це звично для РПЦ і УПЦ (МП), текст заяви правили вже після публікації. І в новішій версії, яка непомітно появилася протягом тижня, цього осудження в такій формі вже не було. Тепер взагалі важко знайти саме звернення… Нагадаю, що вже у наступні дні після скликання синоду відбулася відкрита агресія Росії в Криму, а згодом провокації на сході та півдні України. Можливо, в УПЦ (МП) знали щось більше про спроби повернення режиму Януковича?.. Тобто вже початок місцеблюстительства був під знаком питання – камо грядеши? На початку березня митрополит Онуфрій звернувся особисто до Путіна зі словами: «зупиніть людське горе, запобіжіть розділення нашої Української держави і святої Церкви». І ці слова були сприйняті позитивно українським суспільством, оскільки мали чіткого адресата. Проте згодом прозвучали інші думки. Скажімо, після подій 2 травня в Одесі владика Онуфрій вже закликав українських політиків не розпалювати «вогонь громадянського протистояння в Україні», тобто це вже було подібне до меседжів, які йшли із Москви: політична криза в Україні є внутрішнім громадянським конфліктом, і Кремль тут ні до чого. Ось це був і залишається справжній виклик для УПЦ (МП) та її нового глави – чи повторювати кремлівські байки і не звертати уваги на очевидні речі на Донбасі, а чи все-таки показати здоровий глузд і звернутися конкретно до Путіна з приводу припинення російської агресії в Україні. Тим паче що до думки шанованого в РПЦ Митрополита Онуфрія могли б прислухатися. Натомість у ці місяці можна було чути мовчання стосовно відвертої підтримки священиками УПЦ (МП) бойовиків «ДНР» і «ЛНР», убивства терористами, які називають себе «російською православною армією», служителів протестантських спільнот, навіть священика УПЦ (МП). Проте були скарги Президентові Порошенку на українських військових із зони АТО, які нібито знущалися зі священиків УПЦ (МП). І скарги ці були співзвучними із заявами Патріарха Кирила. Як стало відомо зі середовища УПЦ (МП), на розпорядження владики Онуфрія ще весною згорнули переговори з УПЦ (КП). Звісно, під час зустрічей з представниками «розкольників» так чи інакше налагодилися б добрі стосунки між одновірцями, а відтак могло б дійти й до порозуміння розділених православних в Україні, що не сподобалося б Москві. Тож паралельно з тезою про «братовбивчу війну» припинилися дружні відносини з УПЦ (КП). Понад те, в УПЦ (МП) ніхто не заперечив тез, які активно поширюють перші особи Московської Патріархії, що за війною на Донбасі стоять уніяти і «розкольники». А було б дуже доречно почути від нового предстоятеля УПЦ (МП), чи дійсно він так вважає, що саме православні Київського Патріархату і греко-католики винні в цій ситуації. Доречно хоча б тому, що проросійські бойовики на Донбасі використовують меседжі Московської Патріархії «хто є ворог» дослівно – як заклик до дії. І нарешті саме обрання та перші документи архиєреїв УПЦ (МП) також містять багато символів. Зокрема, у постановах Собору єпископів УПЦ «Про внутрішнє життя Української Православної Церкви» звучить заклик: «всіх, хто незаконно узяв до рук зброю, скласти її та шукати шляхів мирного вирішення конфлікту». Напрошується запитання: а кого владики мають на увазі – українську армію і загони самооборони та добровольців чи бойовиків з числа російських найманців і місцевих сепаратистів? Відсутність цього визначення робить таке звернення не лише пустим (кожна зі сторін може сказати, що це не її мають на увазі), але й маніпулятивним або, по-церковному, фарисейським. І можливо, це можна було б якось пояснити, мовляв, то така церковна форма звертання, що не завданням Церкви є з’ясовувати, хто законно взяв до рук зброю, а хто незаконно. Проте якщо не відділити зерно від полови, якщо не встановити чітких орієнтирів суспільного добра і зла, можна буде виправдати будь-які дії, навіть найбільш цинічні та злочинні. А без визначення цих орієнтирів для своєї пастви УПЦ (МП) залишатиметься лиш бюро ритуальних послуг плюс представництвом ворожого релігійного центру. Тобто тим, ким і була, але в гострішій формі. Кому це вигідно? Це питання завжди необхідно ставити, коли намагаємося оцінити певні події й процеси. Ще кілька років тому в середовищі УПЦ лякали інші конфесії, що як зійде на столичний престол відомий своєю українофобією владика Агафангел з Одеси, то всім від цього гірше буде. У відповідь була доволі логічна репліка: гірше хіба самій УПЦ (МП), оскільки це лише прискорить її саморозпад. Вже віддавна побутує думка про штучність самої назви УПЦ, під якою об’єдналися і українські православні, і відверті російські шовіністи та українофоби. Тому цій Церкві пророкували (і пророкують) розпад на дві логічні частини – власне УПЦ (яка мала б прагнути об’єднання з іншими українськими православними і на цій основі отримання автокефалії) та представництва РПЦ в Україні у вигляді екзархату. Але для такого розділення потрібна чітка й активна проукраїнська позиція значної частини єпископату, якої завжди бракувало. Про відносно чи повністю проукраїнських владик у середовищі УПЦ (МП) відомо, але, як показали навіть ці вибори, не існує ні їх очевидної групи, ні їх чіткої позиції. До того ж архиєреї максимально намагаються зберегти єдність УПЦ, тобто інституцію, підконтрольну Московській Патріархії. Тоді проукраїнському клиру не залишається нічого іншого, як або мовчати, або тихо обурюватися, або йти на ще більш радикальні кроки і виходити з УПЦ. І тоді з цієї ситуації в першу чергу користатиме УПЦ (КП), яка зараз перебуває завдяки суспільним обставинам, як то кажуть, «зі щитом» – довела свою патріотичність, виглядає консолідованою і активною, готовою приймати парафії та цілі єпархії з УАПЦ і УПЦ (МП). І процес уже пішов. За даними УПЦ (КП) до неї вже перейшло близько 10 парафій (на час публікації ця цифра зростає. – Ред). Невідомо, скільки пішло або піде до УАПЦ, але вже є інформація, що в УГКЦ не вельми поспішають приймати клириків-біженців з УПЦ. Консолідації українського ортодоксального співтовариства сприяє й щораз відвертіша пропутінська позиція Московської Патріархії. Але напевно і там розуміють, що такими своїми діями вони прискорюють втрату контролю над Україною. Залишається лише через своїх емісарів плекати таку ситуацію в Україні, за якої УПЦ хитатиметься між Церквою свого народу і представництвом МП в Україні. Тому спікери УПЦ говоритимуть патріотичні речі (можливо, цілком щиро), а священнослужителі УПЦ (МП) проповідуватимуть єдність «русского міра» і засуджуватимуть АТО. Наразі новий предстоятель не виявив бажання щось у цьому змінити. Таким чином період місцеблюстительський не надихає до надто оптимістичного оцінювання нового предстоятеля УПЦ (МП). Можливо, він робитиме акцент на оздоровлення віри, моральності, традицій у своїй Церкві. Але сьогодні цього відверто замало. І в контексті загальноукраїнському, поліконфесійному це вибір: бути предстоятелем самоуправної УПЦ чи ретранслятором меседжів та дій Московської Патріархії і відповідно логічно сприйматися українським суспільством (попри всі позитивні сторони) як лідер «п’ятої колони». І що більше путінських терористів буде в Україні, а Кирил цинічно апелюватиме до світу, то важче буде залишатися предстоятелем-пацифістом. Хоча, як вчить історія, люди змінюються через відповідальність, на них покладену. І одне міг говорити та робити місцеблюститель, який хотів отримати від кремлівського гуру благословення на перемогу, а інше – лідер Церкви, яка, попри все, у своїй народній масі (навіть всупереч нерішучості/боягузтву клиру) залишається українською.
Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної служби України
