Частини Церкви у різний час у по-різному спосіб розуміли соціальне служіння. Не дивлячись на велику подібність у розумінні соціального служіння Церкви, а тим і єпископського служіння, між православними і католиками, усе ж таки існує суттєва різниця. І ця різниця вкорінена у фундаментальній відмінності у розумінні відносин між Церквою і Державою, між Престолом і троном. Православна Церква схиляється до симфонії, до майже симбіотичного існування цих двох Інституцій. В той же ж час Католицька Церква ці дві Інституції розглядає, як повніс‑ тю автономні, але по можливості співпрацюючі.
Церква Сходу сформувала своє світобачення у добре організованій Візантійській імперії. Імперії, яка свого часу була взірцем добре функ‑ ціонуючої держави, яка старалася про свій імідж. Розлога сітка різних державних притулків, перейнята від античного Риму система «хліба і видовищ», аж ніяк не сприяла розви‑ тку харититивного служіння Церкви, а система симфонії взагалі то не передбачала, якогось соціального ангажування Церкви. Чи не єдиним гучним прикладом соціального служіння було життя святого Василія Великого, який на власні кошти споруджував лічниці і притулки та утримував їх.
На Заході Церква стикнулася з розпадом державної структури і змушена була на себе перейняти добру частину завдань держави. Сформована система взаємної автономії між Церквою і Державою, специфічний соціальний статус єпископату на чолі з Папою і самого клиру, змушував Церкву, як до чисто харитативного, так і до соціального ангажування.
Специфіка ж життя Київської Церкви, життя між Сходом і Заходом, життя під різними окупаційними режимами зумовили Її специфічний статус. Статус останнього прихистку загроженого українства. Вже від часів поширення християнства між нашим народом Церква перейняла на себе функцію Вихователя, Проводиря та Опікуна українського люду. Цей статус вона лише посилила під чужинецькими окупаційними режимами. І чи не найвищою кульмінаційною точкою цього розвитку стала постать Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. І той статус, це право нашої Київської Церкви Митрополит Андрей рішуче боронив.
Його фігура ще й досі утіловлює усе те найкраще, усе найшляхетніше, що прикрашало і красить наш єпископат. Митрополит Шептицький став своєрідним типосом, іконою єпископства, прототипом кожного українського католицького Владики. Як колись св. Василій Великий на віки вдарив свою печать грецькому єпископату і східному монашеству, так у наш час Митрополит Андрей викарбував тип служіння, який можемо назвати типосом єпископського служіння. Тому коли хочемо відкрити для себе оте типове, притаманне єпископському служінню в УГКЦ, мусимо звернутися до постаті Великого Митрополита.
Митрополит Андрей чітко собі здавав рахунок, що євангельська проповідь у нашому народі залишиться мало плідною, якщо вона не буде підкріплена солідним соціальним служінням його, як Архипастиря українського народу. Тому в його постаті соціальне служіння єпископа проявило себе у найкращий і найсяйніший до тепер спосіб. Його соціальна діяльність розвивалася у найрізноманітніших напрямках, але їх можемо звести у кілька більших: допомога знедоленим, дбання про народну просвіту і здоров’я, організація і провадження економічних ініціатив, меценатство, опіка над збереження національної спадщини. День за днем клопіткою працею Митрополит розбудовував усі можливі ділянки українського соціального життя.
Дбаючи про розбудову усіх царин соціального буття українського народу, Митрополит Андрей не робить це виключно з патріотичних побуджень, а добачає у цьому свій, митрополичий спосіб наслідування Христа, Який «коли навчав, то оздоровлював недужих, подавав поживу голодним, потішав терплячих, одне слово впродовж усього земного життя Христос доводив багатьма прикладами, що Йому лежить на серці не лише спасіння людської душі, але й дочасне благо кожної людини», – пише владика Богдан Дзюрах. На цьому розумінні свого єпископського служіння, іконічного відображення Найвищого Архиєрея – Христа, Митрополит будував не лише своє соціальне вчення, але як цілісна особистість і свої соціальне служіння. Що більше сам Митрополит таки словами окреслив той зв’язок між служінням євангелізаційним і служінням соціальним: «Опіка над убогими і оборона тих, що самі себе боронити не вміють, рівність-братерство людей – се лише право справедливости і любови ближнього, на котрім стоїть цілий євангельський закон. Сей закон велить духовенству стояти на сторожі прав убогих і більше дбати о тих, що більше помочи потребують. Так поступав Христос, так мусять поступати Єго слуги і ученики».
Митрополит Андрей розвернув титанічну поміч українським структурам, які були опорними пунктами українського життя під австрійською і потім і польською займанщиною – Товариству «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», «Сільський господар», Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Його стараннями було створено у Львові Національний Музей, Богословську Академію, Земельний банк гіпотечний, Народну лічницю. Властиво Митрополит, побачивши неможливість розвитку роздріблених селянських господарств поширював ідею кооперації між українським селянством. Без Митрополита Андрея «Маслосоюз» не зміг би розвинутися у серйозну економічну потугу, яка не лише забезпечувала українському селянству ринки збуту та економічне зростання, але й зробила галицьке масло еталоном якості в Європі. Своїм власним коштом Митрополит заснував і утримував «Порадню матерів» і «Дитячі Ясла» у Львові, утримував Митрополит і кілька сиротинців. Він щедро допомагав митцям, стипендіював талановитих, але бідних учнів, заснував перший природоохоронний парк у Галичині. Одним словом не було, а ні одної царини народного життя, до якої цей невтомний Будівничий не доклав би своїх рук.
Діяльність і соціальне служіння Митрополита не обмежувалося виключно представниками українського народу чи греко-католицької конфесії. Він надсилав подарунки убогим юдейським дітям на Песах і Хануку, боронив євреїв перед загладою і рятував їх від цілковитого знищення у роки ІІ світової, протестував проти руйнації польським урядом православних церков на Холмщині й Волині, допомагав утікачам з московського більшовицького «раю»… Годі перерахувати усе. Митрополит у повноті став іконою Христовою у своєму часі – він був Людиною для інших.
Мова про Митрополитове соціальне служіння і захист знедолених та переслідуваних була би не повною, якщо не згадати порятунок євреїв у часі ІІ світової війни. Прекрасно знаючи, що зондеркоманди нацистів прочісуючи терени у пошуках євреїв, які переховувалися, немилосердно розстрілювали не лише євреїв, якщо їх знаходили, але й тих, хто надавав цим жертвам нацистського терору прилисток, Митрополит не лише відав наказ духовенству і монастирям рятувати євреїв, але і сам у митрополичих палатах переховував їх. Його протести до Гітлера і Гімлера, могли коштувати його життя, та Владика Андрей вважав за потрібне вчинити все можливе, щоб зупинити расистську вакханалію проти дітей Ізраїля. У своєму соціальному служінні він готовий був дати свічення Христа, аж до мученичої смерті.
Його розуміння власного соціального служіння глибоко просякненне духом Євангелії. Бо Митро‑ полит добре собі усвідомлював, що соціальні недуги, які послаблюють фізичне і моральне здоров’я народу і загрожують народному добробуту є виявами людської грішності. Тому боротьба проти гріха, для митрополита Андрея фактично була тісно, нерозривно пов’язана із боротьбою за соціальний добробут народу. Вже у першому своєму єпископському посланню, як Станіславівський єпископ Владика Андрей дає наче засадничу програму свого майбутнього єпископського служіння. У цьому Митрополит чітко і послідовно йшов у розріз з популярними тоді соціальними та політичними ученнями. Адже, політичні вчення, які беруть до уваги соціальний фактор, шукають причину соціальних негараздів у недоліках людського суспільства, а не в грішності людини, не в її первородним гріхом зраненій природі. Митрополит Андрей у своєму соціальному служінні не йшов за зміною зовнішніх обставин, а за християнізацією народного менталітету. Без цієї християнізації будь яка спроба покращити соціальний стан суспільства приречена перетворитися на просту косметику, прикривання дорогою пудрою соціальних виразок суспільства.
Соціальна активність Митрополита Андрея була би просто історичним казусом, якби вона не була підтримана його наслідниками. Властиво ця лінія, що її він заклав стала фарватером у якому повинен рухатися і рухається наш український греко-католицький єпископат. Що правда, перепони до цього стоять серйозні. Україна фактично переживає часи Руїни: «Люд у кайданах, Край у руїні, навіть молитись ворог не дасть» – ці слова нашої церковної пісні, як найліпше відображають ту ситуацію у якій опинилася наша Церква. Народне життя роками комуністичного терору майже вщент зруйноване, його відбудова ледве йде, знемагаючи від постійних ударів антиукраїнства. Моральність нашого люду опинилася чи не найнижчій відмітці за всю його історію. Україну накрила епідемія практичного атеїзму, економічного запустіння, політичного безвихіддя, безнадії, безперспективності, розчарування, егоїзму, алкоголізму, СНІДу й інших лих. Церква обдерта зі своїх дочасних дібр не може бути більше тією матеріальною опорою, як до приходу більшовицької навали. Постійно зі сторони державного апарату чиниться тиск на клир, робляться найрізноманітніші перепони для зведення церков, монастирів, іншої необхідної церковної інфраструктури. Спроби розвитку соціального служіння Церкви наштовхуються не просто на нерозуміння державного апарату, і прагнення корумпованого чиновництва нагріти руки на таких проектах, але й часто на відкриту ворожіть держапарату просякненого старим менталітетом радянського чиновництва, вбраного у сповідні синьо-жовті шати.
У цій ситуації вже саме функціонування «Карітасу», УКУ чи Богословської Академії перетворюється на акт геройського служіння Богові й народу. Адже совковий менталітет – спадок радянського тоталітаризму робить, як індивідума, так і цілий соціум соціально нечутливими. Як влучно зауважує владика Богдан Дзюрах: «Радянська система, на тотальному контролі державою усіх сфер життя, відучила людей від ініціативності, ощадливості і солідарності. Нам слід наново відродити притаманні нашому народові споконвіку працьовитість, сумлінність, ініціативність і солідарність із потребуючими. Роль церкви в цьому процесі незамінна, а слово Митрополита Андрея – цінний скарб, для всіх, хто працюватиме у цьому напрямку.» А за словами св. Кипріяна: «Де єпископ – там Церква». Тобто, окреслюючи завдання Церкви, Владика Дзюрах чітко окреслює той напрямок соціального служіння нашого єпископату, який на даний момент є так сильно необхідний зруйнованому радянською системою українському народному життю. Без активного соціального служіння нашого єпископату, без його підтримки у цьому клиром і народом, відродження українського народного життя виглядає примарною фатоморганою. Новітні часи, як принесли феномен новітньої української трудової міграції, стали також каталізатором пошуку нових методів соціального служіння нашого єпископату. Організація і соціальна взаємодопомога наших трудових мігрантів може бути прекрасним прикладом взаємодії у соціальному служінні Церкви між єпископатом, клиром та мирянством. Досвід цієї взаємодії мав би стати прикладом для самоорганізації тих, хто лишився в Україні. Без такої самоорганізації та взаємодопомоги соціальне служіння нашого єпископату просто може не відбутися, як таке, наштовхнувшись на хвилю совкового менталітету – цієї «прикраси», яка дісталася нашому народові з часів більшовицької окупації.
Направду, усім нам потрібно переосмислити роль єпископату у соціальному служінні Церкви, як рівно ж і той факт, щоб нього, без єпископату таке служіння не просто немає жодної перспективи, але просто є неможливе. Але й єпископат не зможе нічого зробити без підтримки з низу, яка йому у його геройському служінні є конче необхідною. Тому хотілось б на завершення процитувати слова Митрополита, які не втратили своєї актуальності по сьогодні: «В наших часах більш, як коли-небудь інде, мусимо всі безусловно триматися духа і тактики клерикальної. Як де поміж нами суть єще як упередження, котрі в клерикалізмі видять релігійний фанатизм, то вже час, щоби ті упередження зникнули. Священик, що не має духа клерикального, не має духа священичого, єсть підлим шарлатаном, що удає священика, що би тим ремеслом ошуканства заробляти на хліб. Клерикальний дух – се дух Христового священства, се дух Христової Церкви, се дух католицького священика. Ми не бажаємо з цілої нашої суспільности зробити суспільність клерикальну, а лишаємо світським людям їх самостійну працю і їх ініціятиву. Бажаємо лиш, щоби суспільність руська була християнською, Держалася Христових принципів… Дух сей клерикальний вимагає від нас солідарности і єсть першим конечним условієм нашої солідарности. Наша солідарність акції буде на тім полягати, що передовсім будемо високо держати прапор віри і Христової праці над спасеннєм душ… Справи суспільні і економічні будемо провадити, але лиш з любови для наших вірних, а та любов велить передовсім о їх душі дбати». Як в часи Митрополита Андрея, так і тепер, антиклерикалізм силкується виперти Церкву зі суспільного життя на узбіччя. Викинути саму згадку про християнські цінності з народної свідомості. Але без цих цінностей, без переусвідомлення клиром свого соціального статусу і потреби присутності у суспільстві, не можливим виглядає будь яке відновлення суспільства. Навіть сама гуманізація принципів соціальної поведінки пересічного українця без її християнізації виглядає цілком неможливим завданням. Без належного переусвідомлення клиром своєї суспільної ролі і завдання, без облишення ним спроб через політику вплинути на суспільство, без реклирикалізації клиру, Церква залишатиметься в повні безпомічною, щоб своєю місією виконати ті соціальні завдання, які постають перед Нею, як вершителькою Христового послання.
Без просякнення українського суспільства християнським духом соціальне служіння Церкви, а тим і єпископату наштовхуватиметься на глуху стіну соціальної нечутливості того ж таки самого українського суспільства. Менталітет «совка» тормозить всяку ініціативу, в тому числі і соціальну, часто перетворюючи соціальні ініціативи нашого єпископату на міроприємства для одноразового використання. І це не вина єпископату, а вина властиво не наверненого, нехристиянського стану нашого суспільства, але нажаль часто-густо і нашого мирянства. Без фундаментальної онови нашого церковного життя неможливі жодні зміни у соціальному плані. Можна у всьому, у всіх негараздах звинувачувати Церкву, мовляв замало Церква робить для реєвангелізації нашого народу. Але чи такі звинувачення правдиві? Адже не є завданням Церкви накинути кому би то не було життя з Христом. Вона покликана звіщати, пропонувати. І тому не варто очікувати, що церковна структура, очолювана єпископатом, усе зробить. Церква не обмежується єпископатом і клиром, Церква це в першу чергу миряни. І тому перед тим, як критикувати єпископат, чи Церкву, варто задатися питанням, а що я, як член Церкви зробив для покращення жахливого стану у якому опинився наш нарід?
о. Орест-Дмитро Вільчинський
