Кожного року 13 грудня, в день св. Андрея українці міста Львова спішили на святоюрську гору, щоб скласти поклін пошани князеві нашої Церкви і народу, Митрополитові Андреєві Шептицькому. Це безсумнівна правда, що Митрополит Андрей Шептицький найбільша історична постать двадцятого сторіччя не тільки для українців, але теж це наймаркантніша постать у християнському світі нашої доби. Отець Йосафат Жан, з походження француз, пише в своїх споминах про Митрополита Андрея, тепер Слугу Божого, що він практикував усі християнські чесноти. Одначе любов ближнього це домінантна заповідь Божа у Митрополита Андрея. І це наявна правда. Як він обняв Станиславівську Єпархію, то в першому свойому посланні до вірних написав: «Браття і Сестри! Приношу вам любов і нічого більше, як тільки любов. І вас прошу трішки любови до мене». Як покидав Станиславівську Єпархію, щоб обняти митрополичий престол у Львові, то велів влаштувати величавий обід для всіх національностей, а своїй мамі сказав: «Я почуваюся дуже щасливий, що кожний може взяти участь у цьому ділі Божої любови». І саме з оцієї Божої любови випливає уся праця нашого Митрополита Андрея для об’єднання усіх Христових Церков, а українських зокрема. Його праця і любов для українського народу була такою многогранною, що до нього сміло можна стосувати слова з Франкового Мойсея: «Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї. І горів і яснів і страждав і трудився для неї». Був багатий, а самий ходив у скромній, полатаній монашій рясі. Давав гроші для других, але для себе не мав грошей навіть на своє лікування. Всі величезні діла, які зробив Митрополит Андрей для нашого народу, це вияв його любови. Вистачить згадати тільки один факт, що на сиротинці Митрополит Андрей дав поверх мільйон долярів. Всі бурси для ремісничої молоді, школи, музеї, а головно Українська Народна Лічниця, все це великий і нев’янучий вінець любови нашого Митрополита свойому народові.
Серед нашої спільноти Митрополит Андрей відомий, як Великий Митрополит. На Заході, зокрема в Анґлії, нашого Митрополита записано в різних творах церковної літератури, як подвижника єдности Східної та Західної Церков. Точніше висловлюючись, у християнському світі Митрополит Андрей Шептицький відомий як апостол замирення поміж Христовою Церквою на Сході і на Заході. Звітодавці з Другого Ватиканського Собору ствердили, що саме глибокі думки нашого Митрополита про змирення поміж Христовими Церквами домінували в базиліці св. Петра в Римі: «Щоб усі були одно»! Так, ця візія нашого Митрополита Андрея про об’єднання усіх Христових Церков була його працею майже впродовж пів сторіччя, це була візія подібна до візії Мойсея, що йому Господь розкрив святу обітовану землю, але не дав щастя дійти до тієї землі. Всі писання Митрополита Андрея, майже всі його послання, листи мали усе глибоке вчення церковного Пастиря — «За єдність Церков». На передодні другої світової війни він пише вступ до збірника «Християнський Схід — його дух і форма», а це були думки, які стимулювали завітню Христову єдність усіх християн. Для нашого Митрополита ця ідея була завітним завданням і Христовим дорученням. Тому на Другому Ватиканському Соборі наш Митрополит Андрей стояв невидимий, як надхненник і апостол єдности, апостол замирення і миротворення між Східною і Західною Церквами. І тому прийшов Декрет про Східні Католицькі Церкви, в якому Західна Церква визнала світлі традиції Східної Церкви. Аналізуючи глибокі думки та писання Митрополита Андрея і все те, що сталося на Вселенському Соборі Ватиканському Другому в роках 1962-1965 відносно об’єднання християнського світу, то треба ствердити, що в основі самого задуму Собору та деяких важливіших його рішень покладено думки Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького! Це неначе зерна цього самого засіву, що його засівав Митрополит Андрей упродовж 50 років, щоб «Усі були одно», бо один Христос і одна Його Церква! Ставши ієрархом нашої святої Церкви, святоюрський Митрополит Андрей сформулював своє післанництво ось такими словами: «Наука Христа, якою я перейнятий сто разів більше з власного переконання, як з уряду, ціль моєї праці це зібрати вас усіх під стяг Христа. Це мій прапор і дороговказ. Хай умру сьогодні й у вічності не знайду щастя, щоб тільки ви, мої браття і сестри, були спасенні»! Ото ж у церковній площині Митрополит Андрей визнавав одну правду: «Один Христос і одна Його Церква»! У національній площині голосив теж одну засаду — «одна Україна»! Він навчав, що в церковній єдности українці матимуть і національну єдність.
Видатний наш богослов проф. о. Іван Гриньох у свойому творі «Слуга Божий Андрей – благовіститель єдности» відмічує, що «Митрополит Андрей в усіх своїх міркуваннях до ґенези характеру роз’єднання не подібний до багатьох українців, які все нещастя і всю трагедію народу бачать тільки в лиху сусідів та при всіх невдачах звикли говорити про чужими чинниками заподіяну нам кривду. Його (Митрополита Андрея) аналітичний ум надто вникливий, щоб не бачити хиб і недуги у власному народі». Духове ім’я Митрополита Андрея поставило його понад пересічність. Ця людина була Богом наділена великим даром бачити глибше, якщо мова про історичне минуле так Христової Церкви, як і теж про наше національне минуле. Тому його слово не обмежене часом чи простором, воно живе й житиме вічно. Воно і далі голосить ті ідеї, що ними жив і для них працював великий наш Митрополит Андрей. Впрочім, воно оте живе слово нашого Митрополита неначе це дзеркало людського ума і думки, найдосконаліше відзеркалює, чи радше відображує постать та особовість свойого творця і носія. Признаймося до правди, а саме, що глибину думок Митрополита Андрея більше оцінили чужинці, аніж його рідні земляки. Бо хоч і як високо земляки цінили свойого Митрополита, то в більшості за його благородні та Богоугодні діла, а ніж за глибінь його думок, яких часом і не розуміли. На наше оправдання можна сказати, що чужинці мали відповідну перспективу віддалі, тому вони могли бачити і розуміти святоюрського Митрополита так, як не могли бачити та оцінювати ті, що бачили його зблизька. Наведімо порівнання, що ними ілюстрував різні справи таки самий Митрополит Андрей, а він писав: «Коли ми є у підніжжі гори, то не маємо змоги бачити всю її велич і красу. Щойно звіддалі можемо її належно оцінити. Колиж вийдемо на самий вершок гори, тоді щойно перед нами розкриваються широкі горизонти і нові, що їх з підніжжя гори не видно». І як не прикро, але це правда, що концепцію нашого Митрополита про об’єднання Східної Православної Церкви з Католицькою Церквою зрозуміли краще на Заході, а ніж у нас. Соборний екуменічний Молебень на III конгресі СКВУ в Ню Йорку в 1978 р. був служений не в українському Божому храмі, байдуже в православному чи католицькому, але в кімнаті готелю! А втім, багато писань Митрополита Андрея, зокрема його Пастирські Листи, були є і остануться програмовими для мирян, для різних суспільних груп, професій і станів, а вже особливо програмовими вони є для нашого духовенства, а в першу чергу для владик.
На великому та важливому відтинку праці церковної єдности, що була провідною ідеєю цілого життя Митрополита, він накреслив нові напрямні, що вже загально прийнялись у християнському світі. Слуга Божий Андрей був за повним збереженням східних церковних традицій і побудови помісних Церков, у цьому й української Помісної Церкви. Точніше він видвигав необхідність повної адміністративної автономії помісних Східних Католицьких Церков, а не поглочення їх римо-католицькою Церквою, як це донедавна бувало. Тому то на Вселенському Соборі Ватиканському II мелхітський патріярх Максим IV і наш Блаженніший Отець Йосиф так гідно обстоювали великі ідеї Митрополита Андрея. І цей Собор поклав засновні камені під побудову нових помісних Церков. Декрет про Східні Католицькі Церкви виразно постановляє, щоб «права і привілеї Східних Католицьких Церков були привернені по думці старинних традицій кожної Церкви. Тому, що патріярхальна установа в Східних Церквах є традиційним видом управління, цей Собор, сказано в Декреті, бажає, щоби там, де потрібно, були встановлені нові патріярхати».
Не можна не згадати писання Митр. Андрея про участь мирян у парафіяльному житті, як поміч для душпастирів у праці, а головно знаменні є послання Митрополита Андрея про ролю братств у нашій Церкві, які появилися у 1905 р. Усі ці проблеми, які наш Митрополит з’ясовував далеко-далеко ще перед Собором у 1962-65 роках, були предметом розгляду в різних комісіях Собору. Чому? Бо в усіх тих питаннях нашого Митрополита пробивається універсальність його вдачі, себто прикмета бачити дані справи в цілості та повноті. Із цього висновок, що Слуга Божий Андрей своєю дією і писаннями переступив границі України, а його ім’я записано в історії Вселенської Церкви, як одне з найвизначніших її постатей. Бо і вселенське мислення диктувало нашому Митрополитові трактувати справу об’єднання Церков Христових з точки зору вічности. У Декреті Львівських Соборів від 1942 р. Митр. Андрей пише: «Єдність християн між собою, єдність Церков це дар з неба, за який Христос молився перед своїми страстями». Цей Декрет містить 17 правил як плекати любов до об’єднання. У розумінні Митрополита Шептицького об’єднання вимагає не механічного росту, але органічного переродження. Про це наш Митрополит благовістив західним християнам словом і писаннями. Якщо мова про роз’єднання, то Митрополита найбільш боліло те, що воно ішло територією України. Москва зручно використала злощасну політику, розуміється церковну, відносно нашої Церкви та за поміччю російського синодального православ’я викопала глибоку прірву між двома українськими Церквами в Україні, що залишило свої сліди ще й донині.
Одначе Митр. Андрей не був песимістом у справі об’єднання Христових Церков, а українських зокрема. Він писав незадовго перед своєю смертю, що «песимізм мусить бути виключений у Христовій Церкві. Молитвою і любов’ю треба приготовляти серця до того, щоб Святий Дух зійшов на нас у часі нових Зелених Свят і застав нас готовими до діла об’єднання». Отже об’єднання в дусі любови це фундаментальна база об’єднання Митр. Андрея Шептицького. 13 грудня ц. р. минуло 13 років, як упала важка перешкода до осягнення єдности в земській Христовій Церкві. Бо після 900 річного тривання «великої схизми», що заіснувала 1054 p., 7 грудня 1965 р. у Римі й у Константинополі, себто східна і західна вітки Христової Церкви рішили зняти клятву. Тоді бо стверджено, що та «схизма» була викликана не доґматичними розходженнями, але людськими слабостями. Опісля Вселенський Патріярх Атенаґорас І переслав папі Павлові VI на пам’ятку їхньої зустрічі у Єрусалимі ікону, розписану афонським монахом. На цій ґеніяльно розписаній іконі, обнімаються взаємно брати апостоли — Петро й Андрей. А над головами братів апостолів зображений Божественний Спаситель Христос, неначе промовляє до них: «Брати! Обніміться!»
Апостол Петро оснував християнську громаду в Римі, а його брат Андрей у Візантії. Обидва згинули мученичою смертю. Петро був розп’ятий на хресті долів головою, а Андрей в місті Патрас, розп’ятий на т. зв. андріївському хресті, що має форму -Х-. Як відомо, апостол Андрей мав заткнути на Київських горах хрест і предсказати, що там постане місто – колиска християнства на Сході. Так і сталося в історії Руси-України.
Так отже ідея об’єднання і екуменізму народилася на святоюрській горі. Ми є свідками повільного здійснювання пророчої візії Слуги Божого Андрея Шептицького. Хай нас не бентежить сучасний бездушний світ, ані царство антихриста в СССР. Церква Божа установа, але на жаль кермують нею грішні люди. У журналі «Крістліхе Остен» (Християнський Схід) святоюрський Митрополит Андрей Шептицький писав в 1939 p.: «Те, що приносить шкоду об’єднанню, може бути найкращим засобом до цієї єдности»! У майбутньому мистець-маляр намалює маєстатичну постать Патріярха Слуги Божого Андрея Шептицького, як він простягає руку до об’єднання всіх Христових Церков і кличе: «Завітайте всі до дому свойого Вітця Небесного»! Для нас, які глибоко переконані в блаженстві і святості Слуги Божого Андрея, це буде ніщо інше, як тільки вислухання Господом молитов нашого Великого Митрополита: «Щоб усі були одно».
