З нагоди 100-літнього ювілею доктора Богдана-Івана Лончини (1917 – 1985), професора романських мов
Гортаючи річники літературно-художнього журналу «Дзвони» з приводу своїх професійних зацікавлень, вирішив глибше пізнати цю постать мирянського руху XX століття.
Спомини про якусь видатну людину, очевидно, найґрунтовніше пишуть його родичі, співробітники, друзі, тому публікації про життя і діяльність професора романських мов Богдана-Івана Лончини належать тим священнослужителям і мирянам, які належали до Патріярхального руху в діаспорі. Головний редактор журналу Микола Галів у матеріалі «Широка українська громада відпровадила у Божу вічність видатного мирянського діяча, голову УПСО д-ра Богдана Лончину» осмислив життєвий шлях і багатогранну громадську діяльність свого покійного соратника і приятеля. Зокрема, читаємо таку характеристику: «покійний (…) був унікально-винятковою людиною у нашому церковнорелігійному та культурно-громадському житті. Він був людиною з виразною біографією, яка може послужити добрим прикладом для багатьох» («Патріярхат», 1985. Ч. 11).
Богдан Лончина народився 2 січня 1917 року у Львові в священичій родині. Його батьки – отець Василь Лончина (ісповідник віри) і Ольга з дому Сологуб – дали синові глибоке релігійне і родинне виховання. Після здобуття середньої освіти він вступив до Львівського університету, де чотири роки вивчав філологію, зокрема французьку мову.
На науковій, педагогічній і публіцистичній ниві в період війни
Згодом, у 1940 – 1942 роках, продовжував студії у Відні, де вивчав романську і англійську філологію та філософію і тут захистив докторську дисертацію. Це дало Богданові Лончині змогу розгорнути професійну, релігійно-церковну і громадську працю. Вже у 1942-ому він почав працювати при Українському Центральному Комітеті (УЦК) як референт студентських справ та секретар президії, де залишався до 1944 року. Про студентство і його нагальні потреби доктор Богдан Лончина написав низку статей для тогочасної студентської преси Львова, а потім і для емігрантських газет, зокрема щоденних «Краківських вістей». У 1943 – 1944 роках журнал української академічної молоді «Студентський прапор», по суті, видавався завдяки зусиллям молодого професора.
Окремі публікації того періоду вміщені у науковому збірнику «Праці професора Богдана-Івана Лончини. Том 1» «Український мирянин XX століття» (Рим – Львів, 2010 р. ). Аналізуючи зміст та ідеї цих статей крізь призму сьогодення української освіти, як викладач університету стверджую, що багато з них досі не втрачають актуальності. До прикладу, в статті «Про сучасне українське студентство, його завдання і працю» (машинопис, Львів, 1942 р. ), осмислюючи стан і проблеми цієї соціальної групи, молодий професор Богдан Лончина порушив питання самоосвіти й самореалізації студентів поза вищою школою. У них він вбачав майбутній потенціал української нації, який має боронити свою духовність, культуру, традиції від чужих нашарувань. «Тому український студент повинен багато часу присвячувати на працю над собою, щоб стати повновартісним членом свого народу. А Україна потребує тепер багато-багато вартісних людей» («Праці професора Богдана-Івана Лончини». С. 41). Ці рядки, написані більш ніж 60 років тому, є співзвучними із тими настановами, які ми намагаємося доносити сьогодні студентам з університетських кафедр. Чимало інших цікавих думок та настанов академічній молоді містять інші журнальні матеріали професора Богдана Лончини, опубліковані у названих періодичних виданнях.
Фахівець-перекладач, активний мирянин митрополії Детройта та взірцевий батько родини
У березні 1944 року Богдан Лончина одружився з Орисею Чайковською (нар. 1923 р. ). Його дружина походила з відомої галицької родини Чайковських (дідусь – письменник Андрій Чайковський) і виховувалася в місті Сокаль на Львівщині. Перед другим приходом комуністів родина Лончинів покинула Львів. Спочатку зупинилася в Кракові, потім подалася до Відня, а пізніше – до Німеччини. Після Другої світової війни, коли заснували духовну семінарію в Гіршберзі, доктор Богдан Лончина викладав там французьку і англійську мови. Рівночасно викладав французьку мову та літературу в Українському вільному університеті в Мюнхені, працював перекладачем у Апостольській візитатурі в Мюнхені. Микола Галів у некролозі характеризує доктора Богдана Лончину: «був уважний і солідний» («Патріярхат», 1985. Ч. 11).
У 1948 році розпочалася нова віха родинного життя Лончинів – вони переїжджають до США. Спочатку Богдан із сім’єю зупинився у Стемфорді, де влаштувався за фахом і в 1949 – 1959 pоках працював у Стюбенвільському коледжі, викладаючи французьку та іспанську мови. А в 1959-ому у Детройтському католицькому університеті почав викладати романські мови.
Окрім професійної праці, постійно займався релігійно-церковними проблемами, як також суспільнокультурною працею в митрополії Детройта. Микола Галів зазначає, що він «належав до видатних українських католицьких діячів та був довголітнім провідним членом академічної «Обнови» («Патріярхат», 1985. Ч. 11). На доручення «Обнови» брав участь у міжнародних конгресах католицьких студентів «Пакс Романа». Протягом довшого часу був провідним членом Культурно-громадського клубу в Детройті, у якому виконував функцію заступника голови. А ще працював директором Школи українознавства та керівником Українського музичного інституту в Детройті.
Доктор Богдан Лончина значно підтримував великі почини Патріарха Йосифа, зокрема його ідеї патріархату та наукового християнського осередку, яким став УКУ імені Климента Папи в Римі. Там він був професором, спочатку продеканом, а згодом деканом філософічногуманістичного факультету. З 1972 року до кінця життя організовував разом із професором В. Левом Літні академічні курси при УКУ, які мали об’єднувати студентську молодь у пізнанні богослов’я, духовності, культури. На цих курсах викладали найкращі наукові сили української діаспори.
Саме під час їх проведення в 1974 році з ним познайомився отець-доктор Іван Дацько, який у передмові до наукового збірника праць професора Богдана-Івана Лончини зазначає: «Професор Лончина був хоч і строгий, та все ж вирозумілий… Християнська постава родини Лончинів була справжньою педагогікою молитви» («Праці професора Богдана-Івана Лончини». С. 9).
Доктор Богдан Лончина був батьком багатодітної родини. «Богдан як батько дав своїм дітям не тільки глибоке релігійне й родинне виховання, але й належну високу освіту», – пише Микола Галів («Патріярхат», 1985. Ч. 11). Разом з дружиною Орисею, учителем математики, виховав і вивів у світ п’ятеро дітей: Марія Лончина-Лісовська (нар. 1945 р. ) – учитель гри на фортепіано, директор Українського музичного інституту в Детройті; Наталія Лончина (нар. 1957 р. ) – бібліотекар у North Carolina Museum of Art, Raleigh, NC; Василь Лончина (нар. 1949 р. ) – медик, кардіохірург. Наймолодші діти (сини) обрали служіння Церкві: отець Тарас Лончина (нар. 1951 р. ) – греко-католицький священик і парох церкви святого Йосафата у місті Трентон (Нью-Джерсі, США); владика Гліб Лончина (нар. 1954 р. ) – монах-студит, очільник єпархії Пресвятої Родини у Лондоні, висвячений на єпископа в 2002 році у Львові, обіймав різні церковні становища в Україні й Італії.
Отець Іван Дацько, запізнавшись із братами Лончинами у Римі ще перед знайомством із професором, зазначає: якщо пластун Тарас справив враження «чоловіка спортового, практичного, то Борис (світське ім’я владики Гліба) знав весь літургійний устав, усі церковні напіви. Хоч він є пластуном, але його радше цікавили музика, гра на фортепіяно, літургійні питання, духовні книжки і т. п. Оба брати говорять прекрасною українською мовою, що не було та й не є звичним явищем серед нашої еміґрації…», «…я переконаний, що якщо родина Лончинів видала зі своїх рядів двох священиків (з яких один сьогодні є владикою), то це сталося саме завдяки молитвам Богдана й Орисі Лончинів та їхніх братів і сестер» («Праці професора Богдана-Івана Лончини». С. 7, 10).
Редактор, журналіст, публіцист, перекладач у 1970-их роках
Дослідники життя і багатогранної діяльності професора Богдана Лончини відзначають його вагомий внесок у редакторсько-видавничу ділянку. Зокрема, він був редактором літературно-наукового християнського журналу «Дзвони», який був відновлений у 1977 – 1980 роках і мав свою традицію видання у Львові в 1931 – 1939 роках. Редколегію тоді очолював отець-доктор Й. Сліпий, а відповідальним редактором був П. М. Ісаїв. Журнал публікував поетичні та прозаїчні твори, переклади, наукові статті, рецензії, бібліографічні та хронікальні матеріали. Часопис виступав як проти атеїзму та матеріалізму, так і проти націоналізму Д. Донцова. Окрім цього, редакція видавала «Бібліотеку «Дзвонів» (вийшло понад 30 книг художньої та науково-популярної літератури).
Водночас літературно-художній журнал римського періоду залишив помітний слід в історії української емігрантської преси. У програмовій статті доктора В. Лева акцентовано: «Перед редакційною колегією (…) стоїть завдання (…) подати хоч коротко довідки про наше духове життя в тому часі, наші болючі втрати передових осіб, товариств, перемін на рідних землях, подій, що збуваються серед нашої діяспори поза межами рідного краю, про духові і ідеологічні дії серед нашої еміграції, про нові товариства й організації, що або відродилися, або постали в вільному світі. Ці найважливіші проблеми повинні виповнити перші числа відновлених «Дзвонів» («Дзвони», 1977. Ч. 1).
Серед досліджень редактора «Дзвонів» варто виокремити літературні та історичні дослідження: «Еспанський Дон-Хуан і Леся Українка» («Дзвони», 1977. Ч. 1) та «Рісорджіменто» (Змагання Італії за незалежність і соборність) («Дзвони», 1978. Ч. 3-4; 1979. Ч. 1, 2, 3, 4). Серед його ґрунтовних статей – нарис, присвячений провідникові УГКЦ – «Подвійний ювілей патріярха Йосифа» («Дзвони», 1977. Ч. 2).
Працюючи з наповненням щоквартальника «Дзвони» у римський період, можна помітити, що задеклароване редакцією дотримання концепції довоєнного періоду було втілене в життя. Під редакцією отця-доктора Богдана Лончини вийшло 12 чисел, а про причину закриття «Дзвонів» отець Іван Дацько критично зауважив наступне: «… знову ж брак співпраці зі сторони мирян не забезпечили тяглість того почину. Шкода, але це також образ того, у якому стані знаходилося наше мирянство. Воно не знало, за що братися, про що писати; воно було зацікавлене виключно патріярхальним питанням» («Праці професора Богдана-Івана Лончини». С. 11).
Професор Богдан Лончина був і редактором «Дітройтських новин» – інформаційного часопису української громади в місті Детройт (США). Він виходить щомісяця з 1967 року українською та англійською мовами невеликим накладом, а його засновником і видавцем є Український культурногромадський клуб. У публікаціях авторитетного редактора не раз проявлялася громадянська позиція доктора Богдана Лончини: «Український Нарід має вже міліони жертв своїх синів за волю нації, за віру Христову. Народ, що має ще силу на жертви, не пропаде. Кров героїв і мучеників, це той добрий посів, що скоріше чи пізніше мусить принести багатий плід. В це сильно віримо, і ця віра держить нас при житті й надії. Віддаймо шану нашим Мученикам, нашим Героям; молімся за них і ніколи не занедбуймо цього культу; скажімо собі, що хочемо бути гідними їх великої жертви. Якщо б ми їх забули, ми не були б варті кращого майбутнього. А вони ж – найкраща запорука світлішого майбутнього і кращого життя Українського Народу» («Дітройтські новини», 1965. №17). Хіба не актуально звучать ці слова в період російської агресії?
У перекладацькій ділянці завдяки заходам УКУ в Римі появилася його праця-переклад «Пісня про мого Сіда», пізніші переклади «Пісня про Ролянда», перша частина «Божественної комедії» Данте. Поряд із тим доктор Богдан Лончина був дійсним членом Філологічної секції НТШ та головою Осередку НТШ у Детройті.
Промотор Українського патріярхального руху і член редколегії «Патріярхату»
Цю ділянку мирянського служіння професора Богдана Лончини для Церкви осмислили немало авторів, серед них, окрім отця Івана Дацька, і голова Крайової управи Патріярхального товариства в США Рома Гайда. Заголовок її статті в українській газеті у США говорить сам за себе: «Професор Богдан Лончина – це епоха у патріярхальному русі» («Свобода», 2010. №46. С. 18). У 1979 році він став головою Українського патріярхального товариства в США і на цьому становищі працював два терміни. В 1982-ому на з’їзді Українського патріярхального світового об’єднання в Римі його вибрали головою УПСО, і він працював у цій якості до кінця життя, будучи наново вибраним на з’їзді УПСО в Торонто у 1985 році. Це була нелегка праця, в яку треба було вкладати багато зусиль, яка, на жаль, не у всіх знаходила належне розуміння і визнання, навіть серед священнослужителів. Із цього приводу отець Іван Дацько зауважує: «… коли донедавна дехто з єпископів не хотів навіть приймати мирянські делеґації, то до професора Лончини уважно всі прислухалися. Очевидно, що не бракувало серед наших мирян і таких, які його критикували: мовляв, з такою побожністю нічого не можна буде здобути. Та професор знав, до чого він прямує: до здійснення науки Церкви» («Праці професора Богдана-Івана Лончини». С. 13).
Як голова УПСО, доктор Богдан Лончина «чітко визначив завдання Світового патріярхального руху: самобутність та ідентичність УГКЦ, закріплені в патріархаті; співпраця з єпископами та духовенством; духовне оновлення; плекання екуменізму серед українців різного віровизнання; фінансова допомога главі УГКЦ» (Гайда Р. «Професор Богдан Лончина – це епоха у патріярхальному русі» // «Свобода» (США), 2010. №46. С. 18).
Поряд із керуванням УПСО авторитетний професор писав статті для журналу «Патріярхат», у яких відстоював право УГКЦ на визнання патріархату. Соратниця із Патріярхального руху Рома Гайда посилається при цьому на серію публікацій професора Богдана Лончини «Київська Церква колись і тепер» («Патріярхат», 1983. Ч. 12; 1984. Ч. 1). Оскільки він працював головою УПСО вже за понтифікату святого Папи Івана Павла ІІ, то, на переконання отця Івана Дацька, йому легше було виконувати своє служіння. Авторитетний мирянин зі США «постарався використати цей щасливий збіг обставин, щоб поставити наш мирянський рух на загальноцерковну основу, з високим почуттям відповідальності перед Церквою, своїм народом та історією» («Праці професора Богдана-Івана Лончини». С. 13).
Доповідь професора Богдана Лончини на Конгресі мирян «Сучасний стан Української Католицької Церкви і напрямні мирянського руху під сучасну пору», опублікована на сторінках журналу «Патріярхат» (грудень 1980 р. – січень 1981 р. , с. 15 – 17, 26), показує широту знань її автора у різних питаннях церковного устрою УГКЦ і водночас його бачення того, як повинен розвиватися мирянський рух (після Другого Ватиканського Собору набув особливого значення в житті Вселенської Церкви). Міркуючи над сьогоднішньою участю мирянина УГКЦ в житті своєї Церкви, можна зауважити, що акценти доктора Богдана Лончини залишилися актуальними. Наприклад, він наголосив, що мирянський рух – це релігійний рух, який має спиратися на тверді християнські основи і не відходити від науки Церкви.
До заслуг професора Богдана Лончини як голови УПСО входить і організація екуменічних зустрічей із православними інтелектуалами та мирянами, що, на думку отця Івана Дацька, «мало благотворний вплив на українське православ’я. На жаль, передчасна смерть професора не дала йому змоги поглибити цю ділянку його апостоляту. (…) Тому наші єпископи приймали на розмови професора Лончину, прислухалися до його слів. (…) Щобільше, до слів професора прислухався і сам Папа Іван Павло ІІ». («Праці професора Богдана-Івана Лончини». С. 14).
Богдан Лончина помер у Детройті 27 вересня 1985 pоку після важкої недуги. Тоді ще архимандрит Любомир Гузар під час похоронних богослужінь наголосив, що для утвердження патріархату треба людей типу Богдана Лончини. Напевно, це найкоротша характеристика величі особи активного мирянина, педагога, редактора, журналіста.
Ігор Скленар, доцент факультету журналістики Львівського нацуніверcистету ім. І. Франка
Владика Гліб Лончина
◆ Мій Батько, д-р Богдан-Іван Лончина, був для мене образом християнської праведности. Бог для нього був на першому місці. Залишивши рідні землі, вивіз чітке розуміння своєї Церкви і необхідности її боронити, зберігати, розвивати. Коли митрополит Йосиф прибув із неволі, Тато співпрацював з ним – особливо у справах патріярхату й помісности нашої Церкви та Українського католицького університету в Римі, який був дорогий його серцю.
◆ Любив учити, це було його. Виховання молоді в християнському та українському дусі було пріоритетом. Найкраще себе почував у викладовій залі.
◆ Тато був для мене великим авторитетом, був безкомпромісний у моральних питаннях. По сьогоднішній день, коли іноді знаходжуся в ситуації, де міг би щось затаїти чи присвоїти, кажу собі: «Тато так не зробив би». Усе. Вирішено.
◆ Коли я раз, малим, повторював за американським комедіянтом історію Ноя в жартівливому тоні, Тато, обурений, не тільки зупинив мене, а ще й насварив. Я зрозумів, що не можна вживати Божого слова до жартів.
◆ Батько завжди молився з молитовника, жив літургійним життям Церкви. Щодня з Мамою спільно відмовляли вервицю. Одного разу я бачив, як Тато проходжувався по своєму бюрі в університеті молячись.
